журнал "Вітчизна" №11-12, 2007 р.

ХХ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Антологія «Вітчизни»

ГАЛЯ МАЗУРЕНКО
(1901 – 2000)

Галина Боголюбова (по матері Мазуренко) народилася 1901 року в Петербурзі в родині студента дворянського роду, що навчався у Петербурзькому університеті, та випускниці Воронезької гімназії – сімнадцятирічної слухачки курсів Лесгафта Єлизавети Мазуренко. Невдовзі після розлучення батьків маленька Галя опиняється разом з матір’ю у Швей­царії, де мати бере другий шлюб з інженером Олександром Сергієнком. Новостворена сім’я переїжджає до Катеринослава. Там дівчина навчається у комерційному училищі та у малярській школі імпресіо­ніста В’ячеслава Корнєєва (малювання та скульптура). Там само, одержавши диплом про середню освіту /1919/, Галина Боголюбова склала іспити на історико-філологічний факультет університету, але вчитися на ньому їй не суди­лося: у тому ж таки 1919 році вона стала бійцем Третьої Залізної стрі­лецької дивізії армії УНР, за що згодом була нагороджена «Хрестом заліізного стрільця». Війна випробувала характер дівчини на міцність: страждання поранених, смерті друзів, тифозний барак, у якому ледь не померла серед інших заслаблих вояків – загартували особистість юної екстремалки, не раз ставлячи її віч-на-віч зі смертю. Недовгий час Галина живе у Варшаві, де удостоюється фінансової підтримки, власне, грошей на навчання, від самого головного отамана Симона Петлюри. «Ви­падкова», як твердять дослідники, зустріч у Польщі (Чи ж таки «випадкова»? – адже рідні дядьки по матері були визначними діячами УНР(!), про що далі – С. Й.) дала шанс дівчині вирушити на навчання до Берліна. У Німеччині Боголюбова вивчає філософію в Берлінському університеті та образотворче мистецтво у Художньо-промисловій школі. Проте уже по двох роках довелося покинути Берлін через «погіршення відношень у німецького уряду і професури до студентів-закордонців» (Г. Мазуренко). 1923 року Г. Боголюбова емігрувала до Чехо-Словаччини, де водно­час навчається у Празькому Українському педагогічному інституті та в студії пластичного мистецтва. Відвідує також лекції Українського вільного університету.
Як і в її матері, перші два шлюби Боголюбової (з Равичем та Бай­ковим) виявилися невдалими. Первісток від Євгена Равича помер одразу після народження, донька Маринка з перших літ  життя безперестанно хворіла. 1926 року внучку забрала на виховання Єлизавета Гончарова (Мазуренко), давши їй прізвище свого чоловіка, – мати не сподівалася відтоді уже будь-коли побачити свою Галю.
Втім коли вродливою і талановитою українкою зі слабою донечкою заопікувався («попервах енергійно» – М. Слабошпицький) студент Байков, Галя недовго думаючи, вийшла за нього заміж і одного за одним народила від нього ще двоє діток – сина Олеся та дочку Лялю. Не пощастило молодій матері і вдруге – синок виявився нервовохворим, чоловік 1940 року, залишивши напризволяще молоду дружину з малими дітьми, утік до Англії.
Тимчасом уже розпочався творчий шлях поетеси Галі Мазуренко, і це інша, сублімована від Love story, художньо-гармонійна сторінка життя. 1927 року коштами, зібраними з благодійного концерту добрим приятелем Євгеном Вировим, Галя Мазуренко видала першу збірку поезій «Акварелі». Було їй тоді тільки 26 років. А більш як через десяток літ вийшли друком «Стежка», «Вогні» /обидві напередодні Другої світової війни/ та «Снігоцвіти» /1941/.
Майже через 30 років у передмові до її збірки поезій «Ключі» /1969/ В. Шаян напише, що Галя Мазуренко в поезії і вона ж – у малярстві – «це геть інші світлові сигнали з іншого, аніж ми досі знали, світу...».
У Празі Г. Мазуренко запізналася з розкішним гроном поетів «празької школи» і хоч стилістично, як і Л. Мосендз, стояла від них осібно, все ж поділяла їхні ідейні уподобання: культ сильного українського характеру, схильність до героїчних сюжетів і заперечення хуторянськості і сентиментальності. Хіба що ностальгії за рідним краєм, де радянською владою репресовані були її рідні дядьки й мати – по суті вся родина (до честі вітчима – пана Гончарова: він опікувався здоров’ям і долею Галиної Маринки все своє життя), поетеса не уникла.
До відома читача: брати Єлизавети Мазуренко були членами УСДРП. Василь – 1917 року обирався до складу Української Центральної Ради від Харківської губернії, був заступником міністра фінансів України, головою дипломатичної місії УНР в Італії; після 1920 року працював директром Палати мір і ваг. Заарештований 1931 року у справі «Українського Національного Центру». Семен – один з організаторів Всеросійського Селянського Союзу – зазнав арешту й заслання ще за царату. За дорученням керівництва УНР після 1917 року був головою дипломатичної місії в Москві. Заарештований і зник безвісти 1925 року. Юрій – наймолодший з братів – у квітні 1919-го, у тридцярічному віці, очолив Головний повстанський штаб, що координував дії проти більшовицьких військ на українській території. А проте з 1920 року став членом ЦК Української Комуністичної партії (аж до ліквіда­ції її 1925 року). І його – професора Харківського інституту народного господарства, начальника планово-фінансового сектору Наркомосу УСРР – було заарештовано 1934 року у «Справі боротьбистів». Смертний вирок винесено було молодшому Мазуренкові в одному чорному списку з М. Кулішем, Г. Епіком та В. Підмогильним постановою «особливої трійки» УНКВС по Ленінградській області.
Не оминула трагічної долі братів і Єлизавета Гончарова – мати Галі Мазуренко. До поважного віку донька поетеси Марина не знала про існування рідної неньки, яка замешкала з двома дітьми у Лондоні. В умовах масових репресій в СРСР і виходячи з трагічної до­лі родини Мазуренків, таке затяте замовчування опікуном Гончаровим таємниці народження рідної онуки дружини цілком зрозу­міле. Достойна місія – розшукати і поєднати (бодай епістолярно!) матір і дочку – обох уже в доволі поважному віці – хворих і нездатних подолати дорогу й кордони – випала письменникові Дмитрові Чередниченку. Саме він у грудні 1992 року (Галі Мазуренко вже виповнився тоді 91 рік –ровесниця століття!) передав листа і свою публікацію про долю родини Мазуренків у Лондон через тодішнього працівника Бі-Бі-Сі В. Романця. Нічого й казати, які сльози і потрясіння викликала у розлучених навік душах ця сенсація!
З погляду суспільної значущості родини Мазуренків у часи УНР зустріч у Варшаві й фінансова підтримка Симона Петлюра не здається такою вже «випадковою», як про те пише М. Слабошпицький.
Тим часом маємо в його публікації «Народжена в Петербурзі й похована в Лондоні» цікаві свідчення злигоднів і спартанського гарту, що зазнала поетеса у її «чеський період» життя:
«Писала дисертацію, возячи з собою друкарську машинку, в лісі під Прагою, поки діти купались у Влтаві. Спали ми в похідній палатці, їли гриби, ожину, що попало! А коли прийшли більшевики і знов почались арешти і доноси, то я поїхала з дітьми до Словакії, в гори, де щотижня мусила продовжувати свій дозвіл на перебування, аж призначили стару візу з Англії...». І її давній приятель Євген Вировий, котрий два десятиліття тому був одним із організаторів концерту для того, щоб зібрати гроші на видання її першої поетичної книжки, знову прийшов на допомогу – Мазуренко добралася до Англії його коштом.
Особиста драма жінки дістала постійного місця розв’язки. Попервах у чужому краю Галя Мазуренко терпіла злигодні. З дипломом докто­ра філософії вона влаштувалася на роботу до друкарні, згодом їй пощастило стати асистенткою у студії польського художника Шишка-Богуна, і, зрештою, доля таки винагородила її: авторка віршованих «Акварелів» та «Снігоцвітів» стала викладати у мистецькому коледжі при Лондонському університеті. Вдячної пам’яті заслужила Галя Мазуренко від своїх учнів, які щовівторка відвідували художню студію малювання у неї вдома.
Померла Галина Мазуренко у Лондоні, перейшовши столітній рубіж життя, розпочатого на північних російських вітрах і видноколах, хрещеною у Хрестовоздвиженській церкві Петербурга Галиною Боголюбовою. Її самоідентифікація як українки могла просто не відбу­тися в дворянському російському оточенні батькової рідні.
З книжок, що дістали розголос у читацькому середовищі по Другій світовій війні, назвемо «Пороги»/1960/, «Ключі» /І969/, «Скит поетів» та «Земна ящірка» /обидві – 1971/, «Корона золота» /1972/, «Осінь» /1973/, «Північ на вулиці» та ін.
Життя й творчий шлях поетеси досліджували М. Чабан, І. Качуровський, Б. Бойчук та Б. Т. Рубчак, В. Шаян, М. Ільницький, Ф. Погребенник, Д. Чередниченко, Т. Салига, Ю. Покальчук, М. Слабошпицький та інші – доволі широке гроно літературознавців і письменників, адже постать її в історії та культурній спадщині століття воістину легендарна, як на контекст генеалогії родини, катаклізмів епохи й долі українства.

*

В болючій тузі народилось с л о в о,
Безгрішне, змучене до нетривких, до грішних:
«Люби ти ворога, немов себе самого...
Вони не відають, що чинять».
Безутішне, жахливе слово зрадженого друга.
А там, в безодні, шепотіння люте:
«Чом не примусив їх? Чому терпів наругу?
Нащо їм воля, смертним, каламутним?
Півтваринам, півдухам, – рабство щастя!»
А Божий Дух все віє над землею,
І серце пада і не хоче впасти,
Придушене свободою своєю.

*

Світе любий, таємний, далекий,
Так, як зоряні ночі Вкраїни,
Як лелека в ту світлу країну,
Я полeчу туди, як лелека.

Є той світ! Є ті зоряні люде,
Що душа в них, як казка красива!
Люто грудьми розіб’ю я сиві,
Сиві хмари зболілими грудьми!

Тут так тісно. Так тепло. Так спяче.
Рвуся марно, як птиця у клітці,
Мряче дощ на прив’язані крильця
І сміється із мене, і плаче.

1923

*

Коли відквітнуть наші мрії
Та й вітром відлетять осіннім,
Надійдуть інші покоління,
Ті довгожданні, молодії,
І ми боролись і шукали,
Та від ідеї до ідеї
По двадцять роковин минало,
Щоб не лишить нічого з неї.
Надійдуть інші покоління.
Палатимуть і згинуть щиро,
І двадцять років ляжуть сіро
На правду їх страшною тінню.
І стане істина – брехнею.
Вогонь їх – чадом. Смерть – зорею.

ПРОЗОРО-ПРОСТІ

Вони живуть, мов діти, коло нас
І, власне, їх, не наше, Боже Царство.
У школі насміхається з них кляса,
А в боротьбі судилось їм пропасти...
Ввійдуть, ніби Ісус додому, в храм.
Прозоро-прості та крилато-мудрі.
Останні з нами, будуть перші там,
А в нас на серці жорнов і нам трудно.

*

Ти плачеш?
Плач і забувай.
Хай сохнуть потихеньку сльози.
По вкритій злиднями дорозі,
Мов птах безпечний, заспівай.
Надійде лихо – забувай.
Хай сохнуть потихеньку сльози,
Та не барися, бо вже друге
Тебе чекає, ніби друга.
Не плач, не бійся й не минай.
А там, де смерть, де Бог і ти,
Там не сховає, не врятує
Ніхто... й ніколи не почує
Тебе в предсмертній самоті.

ГОГОЛЬ

Гоголь сндів перед згаслим каміном,
Ворушачи чорні листи манускриптів.
Мов кажани, тіні по стінах
Тікали від свічки. Тіні і тільки...
І в ритмах холодних чудне божевілля,
Дух гордості, суму і відчай без краю
І мчали над серцем поета безсилим
Потоком невпинним, чудним водограєм.
Із попелу вгору портрет за портретом
Жахливих, покривджених душ підіймались,
І кашляв Білинський, і лаяв поета,
І чувся регіт безодні і галас.
«Поетом не будь!» – батоги ніби свищуть.
«Поетом не будь! Хай живе громадянин!»
І Гоголь схилявся все нижче і нижче.
І Гоголь сміявся й нічого не тямив...

СУЗІР’Я РИБ

Біле, небо синіє вгорі,
Переходить у чорну безодню.
По зеленій траві на горі
Хтось розсипав намисто Господнє.

В кожнім спить і поет, і маляр,
Спить у снах, – у кайданах незнаний
А рибалка давно розілляв,
Ніби воду, сонячне сяйво.

Він прозорий, не видно руки,
Жовту рибу витягує з хмари,
І минають роки і роки,
Ніби парусних лодок отари.

*

Лісунець собі на грудці
частить ногітки,
у болоті лози куці
заплели вінки.
Лісунець хапа косиці
місяця сріблясті,
б’є мохнатенькі копитці
так, що може впасти.
А вода сумними зморшкам
Кривить місяць ясний.
Промінь котиться горошками
та у глибу гасне.

*

Диха гірко, по-весінньому
Вітер білий.
Що намисто темносинєє –
Ллються тіні.
Ніби глечиком полив’яним
Вщерть налили,
Потопили гори в синь вони
І застигли.
П’є повітря, тепле – тьмянеє
Ніч рум’яна.
Весно чорна. Весно святочна,
Ти - кохана.

*

Серед людей – як у пустелі.
Душа - залишена оселя.
Меланхолійні акварелі
У серці, нібито в постелі,
Поснули любо.

Чому, чому, як у могилі,
Даремно кличу, трачу сили,
А мрії, як пташки безкрилі,
В безмежнім одчаї застигли
І чують згубу?

*

Куди ведеш нас, Господи? Куди?
Рятуй, спаси від злих, немилосердних!
Дай поховати рідних, молодих
У землю, від морозу тверду.
Дай їх оплакати, бо вже немає сліз...
В сухих повіках біль, не бачать очі.
По образу Твоєму зліплені, дивись,
А на який іще ми здібні злочин!

ГЕТСИМАНСЬКИЙ САД

Хитало тополі. Густішали тіні.
Хрест-навхрест, хрест-навхрест лілеї хилило.
Хрустіла зів’яла трава під коліном...
Учитель молився. Наблизились кроки.
Мечі забряжчали. Навколо шуміли,
Стогнали, тремтіли тополі високі,
І все, що любив Він, зрадливо зникало.
Залякані учні ховались без сили.
Спинялися кроки зловісно, помалу.
Сторожа питала: «Іудо! Де Вчитель?»
«Де Вчитель?.. Де Вчитель?..» –
Тополі шуміли.
Зневажливо-ніжно, посмішливо-хитро
Гуділо, свистіло у хаосі вітру.
У пісні предвічній, у пісні безумній
Убивчо дзвенів поцілунок Іуди.

ОСТАННІЙ ВІРШ

О, Музо!
Музо непривітна!
Чи ти не зробиш з мене
Робінзона Крузо?
Самій писати,
Самій і друкувати! й видавати!
Ой, щоб не довелось до того
Ще й самій себе читати!

ЗАЛІЗНА ДИВІЗІЯ
(Написано під враженням книги)

Згадувати треба, трудно – не трудно.
Заплачено тяжко за Очі візії.
Я бачу: ростуть Драконові зуби.
Залізна сила залізної Дивізії...

Туманом стягаються по горбках, горбочках
Спомини про розстріляних тифозних в обозах,
Порубаних, старшин у гробах-поточках,
Де Різдвяним снігом запорошило лози...

Але вони були – Три Роки самостійної Волі!
І за них билися, їх оберігали!
Драконові зуби, засіяні в полі,
Залізні лицарі підростають помалу.

Страшно Мужів, що вже не бояться смерті,
Виростають з землі боронити свою Україну.
Вони вже бачили смерть, і їм немає смерті,
Знали Три Роки Волі, і їм немає спину.

Публікацію розпочато в першому числі 2000 року

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2007 р.