журнал "Вітчизна" №11-12, 2007 р.

Мар’ян КРАСУЦЬКИЙ
ЗЛИВА

Фрагменти з роману

Грузька, щойно після рясного дощу, польова дорога вузькою змійкою петляла поміж горбів та ярків, густо вкритих буйнозеленим – аж очам боляче – різнотрав’ям. Вона то круто вела вгору, непомітно залишаючи позаду кілометр за кілометром, то прудко збігала вниз, розбризкуючи вусібіч потоки рідкої чорно-білої багнюки. Трудяга «жигулик» з чималеньким робочим стажем натужно гарчав, плювався сизо-голубим димом, витанцьовував у глибоченній колії – вочевидь, цією давно не їждженою дорогою наразі прокотив важкий колісний трактор і полишив після себе глибокі, вщерть наповнені дощовою водою калабані-борозни, ризикуючи припинити одчайдушні потуги визволитися із полону хро­нічного сільського бездоріжжя і зупинитися саме тут, за декілька кілометрів до села. І навіщо ото було їхати саме цією дорогою, що з роками перетворилася на звичайнісінькі польові манівці, котрою не те що авта, а й люди з ближніх сіл перестали ходити. Інша річ – шлях на Чепелівку: широка, хоч і також розбита величезним потоком усілякого транспорту, асфальтівка, у будь-яку пору року в надійному стані. Справді, пощо було... Та, як мовиться, опісля бою не варто розмахувати кулаками, краще робити це раніше...
«Ні, – кажу несподівано сам собі ледь не вголос. – Не міг я їхати на Чепелівку». Бо досить-таки давно не бував у цих місцях, років з п’ять або й шість. Тож мене буквально тягнуло сюди, як, подейкують, тягне зловмисника на місце скоєного. Я подумки неоднораз згадував і цю розмиту холодними осінніми і короткочасними літніми зливами грузьку дорогу, і старезний, як світ, грабовий ліс, теперки вже рідкий – дерево дерева наздоганяє і догнати не може, і надто ж... Так, ліс, звісно, не той, що був колись. Молоді, кволі деревця стали високими, розложистими велетами, тих, які запам’яталися мені «дорослими», і сліду немає – схоже, і деревина, і дрова нині користуються не меншим попитом, ніж тоді, в часи мого далекого вже дитинства.
«Жигуль» вкотре загарчав, немов розтривожений звір, трусонув сам собою і прудко вискочив з глибокої колії. «Ото молодчина, – похвалив його. – Ти ж таки іще можеш. Ну, давай, давай!..».
Аж ось і розхрестя трьох доріг. Було. Теперки нема. Лише поросла густим споришем стежка нагадує, що колись тут ходили люди, їздили кінні підводи, авта. З навколишніх сіл – Котюржинець, Миколаєва, моїх Воскодавинець. До районного містечка з гарною, милозвучною назвою – Красилів. Особливо велелюдно було тут по середах та неділях – саме у ці дні в Красилові були ярмарки, то із самого ранку туди поспішали юрби сільчан, скрипіли вози, хурчали автомашини. Останніх, щоправда, було не стільки, як нині. Були це здебільшого старі, бувалі в бувальцях колгоспні вантажівки з дощатими кузовами, а легковиків один-два – й усе.
Спогади, спогади... Як вони непокоять, тривожать душу і серце, навертаючи туди, у давно минуле, відгомоніле, куди вже не повернутись. Ні сьогодні, ні завтра. Ніколи. А як хочеться, бажається як... Поволі, вибираючи, куди ступнути ногою, виходжу зі старенького авта, зупиняюсь посеред такої знайомої, такої рідної з дитинства польової дороги, вдихаю на повнісінькі груди свіжого, з озоном, бентежного і п’янкого повітря степу. Боже ж мій, це ж майже... удома! Ще якийсь кілометр-два цією рідкою багнюкою – і на горизонті, за синім пралісом, з’являться до болю знайомі пейзажі. У грудях раптом стає тісно, до горла підкочується важкий клубок. Господи, чому мене так хвилює кожна зустріч з моєю малою батьківщиною? Защораз, хоч би як часто чи не дуже приїжджав сюди...
Не розбираючи дороги, не шукаючи суходолу (бо таки скрізь однаково мокро – злива, либонь, прошуміла зовсім недавно і таки гарненько розмочила землю), крокую до одинокої, наче сирітка, старої черешні з пообрубуваним нижнім гіллям. Так, це та сама черешня, яку ми з батьком залишили, коли прочищали тут лісову просіку кілька десятиліть тому. Власне, працював батько, а я, школяр-третьокласник, приносив йому зготовані незабутніми маминими руками (Боже, як мені, нам усім не вистачає тепла маминих рук!) скромні селянські обіди, відтак допомагав йому як міг.
«Давай залишимо цю черешеньку, не будемо її рубати, хоч і треба б, – мовили, пригадується, батечко. – Може, когось і пригостить ягодами, коли виросте. А лісничий, дасть Бог, не помітить...».
Певно, лісничий таки не помітив того «криміналу», бо черешня таки виросла, змуж­ніла, і я не раз, мандруючи пішки з райцентру, куди приїжджав далекими і близькими автобусами та потягами, до рідних Воскодавинець, зупинявся тут бодай на мить, аби поласувати соковитими ягодами, щедро дарованими моєю давньою і доброю знайомою, або й просто помилуватися незрівнянною красою її цвітіння, роєм працьо­витих бджілок, що невтомно господарювали на її білосніжних, наче молоком облитих, кетягах-суцвіттях...
А ось там, трохи пооддаль, я з моїм шкільним товаришем Василем морозної лютневої (а, може, то було у березні?) днини вчинили страшний злочин – здійснили самовільну порубку молодого іще грабчака. Так, так, таємно від суворого лісника Козюри і його вірного підручного – сторожа дядька Харитона. Я тоді якраз захворів радіохворобою, марив власним радіоприймачем, аби слухати різні там новини про події в країні й за рубежем. Радіофікація до нашого забутого Богом і людьми села ще не дійшла, газети також були рідкістю – їх передплачували усього-навсього з десяток-другий моїх земляків, а мені конче хотілося якомога більше знати. Дарма що ходив лише п’яту чи шосту зиму до школи. Скільки незабутніх, знакових подій прошуміло у ті не забуті й досі часи над країною, над нашими головами й долями нашими!.. У п’ятдесят третім несподівано помер «батько всіх народів», на зміну йому прийшли чорнявий товстун Маленков, чимось дуже схожий на щойно присланого з району голову нашого колгоспу Голенка, і добре знайомий мені з портрета, що висів у нашім класі, якраз над моєю партою, Микита Хрущов. У газетах друкувалися їхні промови, а також підписані маршалом Ворошиловим укази...
А потім Маленкова зняли, послали керувати електростанціями, замість нього призначили Булганіна, його портрет у маршальській формі був у нашому підручнику з історії. Відтак і Булганіна зняли, після того, як Хрущов «розгромив» культ Сталіна, а згодом і антипартійну групу. Хитрий лис Микита посів обидві найвищі у величезній державі посади – генсека і голови уряду. Щось там видумував, якісь реформи проводив, кукурудзу звелів всюди вирощувати, навіть на Півночі, за що й прозвали його «кукурузником». А люд продовжував бідувати, за хлібом довжелезні черги біля магазинів... Скоро й Хрущова відправили «пасти кіз», жартували мої сільчани. На зміну хитрому Микиті прийшов Брежнєв, і надовго...
Щоправда, мене тоді у селі вже не було, та яке це, врешті, має значення... Я ревно і зовсім не по-дитячому стежив за тим, що діялося «у світі», наївно вважаючи і себе причетним до тих великих подій.
Мені вельми потрібне було радіо, вельми. А коби провести радіо (коли воно, звісно, є), щоб воно «говорило» по тих дротах, треба височезну тичку – антену. А де її взяти? Відповідь знайшлася одразу: негайно піти у ліс і зрубати, чи зрізати пилкою-ножівкою, молоде дерево. Так, схоже, робили двоє моїх сусідів, в оселях яких уже працювало радіо.
До лісу ми подалися з Васильком, моїм незмінним Санчо Пансою, з котрим і гралися разом, і до школи ходили, навіть сиділи поруч. Різниця була хіба лиш у тім, що я був, як час од часу нагадувала наша класна керівничка Софія Яківна, кращим учнем школи, гордістю класу, а Василько... Ну, не варто про це, принаймні тепер, коли його, товариша мого давно відгомонілого дитинства, вже немає серед живих, немає і Софії Яківни, й багатьох-багатьох із нас... Васько потайки од матері, тітки Маринки, прихопив з дому тупу, вкриту іржею ножівку, заховав за пояс, і ми пішли у грабину. Невзабарі знайшли те, що шукали, сяк-так спиляли того трьохметрового грабчака, обрізали гілки і понесли до села. Як боялися ми, щоби не потрапити на очі лісникові Козюрі чи дядькові Харитону. Не йшли, а бігли з тією палузиною, озиралися на всі боки, мов справжні злочинці... Радіо так і не заговорило тоді у нашій оселі, тому було чимало причин – приймач, який я випросив у вуйка Стаха, виявився зіпсованим, та й батарейок потрібних не вдалося роздобути...
Але наш з Василем похід у ліс, спільно вчинений «злочин» і досьогодні не забуті. Як не забуто й чимало іншого. Різного, усілякого...
Прощаюся з нашою з батьком черешнею, поволі вертаюся до «жигуля» Що ж, поїхали, друже мій, далі. Споминів багато, а часу в нас обмаль. Скоро й назад повертатися, напевно, вже іншою дорогою. Ось уже й перші сільські хати з’явилися на видноколі. Одна, друга, третя... А це – колишній польовий стан. Батечко кілька останніх літ тут сторожували. Було тут і техніки різної чимало, і реманенту. А теперки? Визираю з «жигулика». Ніц не видно. Хіба он трактор колісний стоїть. Розібраний. Біля нього – двоє дядьків у засмальцьо­ваних куфайках. Щось ніби роблять. Лагодять, видать. А поруч – невисока жінка у сірій в’язаній кофтині й окулярах. Щось показує руками, розмовляє. Схоже, «на підвищених тонах». До мого вуха долітають лише обривки сказаного: «...не Ваньку валяти послали», «...якби захотіли, то давно знайшли б...» тощо.
Хто ця немолода вже жінка? Десь я її, здається, бачив. І голос ніби знайомий. Ось повернула голову в мій бік, відтак ізнов продовжувала шпетити недолугих ремонтників. Невисока, русяве волосся і ці окуляри... Хто вона, що тут робить? Може...
А й справді: то – вона, Олена... Як же її по батькові? Зачекай-но, треба згадати... Васько у третьому класі носив книжки у полотняній, тіткою Маринкою пошитій, торбинці, на якій синім чорнилом незграбно вивів: «П. В. П.», себто Петравчук Василь Павлович. То й вона, певна річ, також – Павлівна. Хоча...
...Того року, десь напровесні, у Воскодавинцях з’явився новий дільничний. Немолодий уже, худорлявий чолов’яга у синьому кітелі і галіфе. На червоних погонах – три сержантські «лички». Ходив по хатах з головою сільради й активістами, до всього придивлявся. Ні, на позику підписуватися не змушував – часи дещо інші наставали, але носа свого «уповномочений» совав геть скрізь. Надто ж невтомно боровся міліцейський сержант з «самогоноварєнієм». Щоби сільчани, бува, з цукрового буряка, краденого з колективних плантацій, сивухи не варили і не реалізовували серед земляків своїх, тим самим не збагачуючись недозволеним шляхом і протизаконними засобами. А тітка Маринка, матінка Василькова, інколи дозволяла собі щось подібне. Жили, м’яко кажучи, небагато, ледь перебивалися з хліба на воду і навпаки. Батько-годувальник загинув на фронті, а сама Маринка хоч як старалася дати собі і діткам ради, працювала і в колгоспі, і в людей, не змогла прогнати з удовиної оселі злиднів. Ото й варила, траплялося, той злощасний самодрай. «Хтось щось привезе, – посміхається, – треба остограмити, та й на продаж...». І треба ж такому статися, якраз на таку оказію (з металевого куба по тонкому змійовику саме капала у пляшчину свіженька, іще тепла самогонка) знагодився той недоброї пам’яті дільничний. Як розчинив вутлі двері до комірчини, де відбувалося оте дійство – Маринка ледь не зомліла. Страху не було – був жах! «Це ж – тюрма і воші, – вмент мовила подумки. – Їй-Богу, посадять. А діти – Василько і Анничка ж як?.. На кого залишаться, як житимуть без батька, а теперки й без матері?».
Дільничний був один, без супроводу, і схоже, трішки «під мухою». Від такої удачі – упіймав зловмисника на самому, що називається, місці «прєступлєнія» – у нього аж очі полізли на лоба, а худорляве, видовжене обличчя враз почервоніло, мов столовий буряк. «Так єто ви, гражданка Петравчук, самолічно самагон гоніте? – запитав владним голосом змертвілу від страху жінку. – Ілі не самагон? А єслі самагон, так зачєм? Ви што, за рєшотку захатєлі, в тюрягу то есть?».
Маринка мовчала, їй ніби заціпило. Та й що могла сказати...
Хтозна, як далі розгорталися події (хіба що сама тітка Маринка, царство їй небесне), та тільки невзабарі відчула молода ще вдова: щось неладне з нею коїться, чого давно вже не було. Ні-ні та й тягне її до кислого, а ще якесь мло по всьому тілу робиться і під грудьми повно-повно, ніби бохоня хліба хто поклав. І враз зрозуміла з усією невідворот­ністю: вона... завагітніла, під серцем дитинча носить! Що ж їй, нещасній, робити теперки, як діяти? Васько і Анничка ще замалі, у хаті злидні аж цяпають з усіх кутків, та й чоловіка немає, ще з війни... Що люди скажуть? То ж селом одразу й поговір піде, на вулицю не вийдеш. Бож-ж-женьку ти мій, пощо так жорстоко караєш бідну вдовицю?..
І плакала, і молилася, й ізнов плакала у мокру від сліз подушку. Ляже увечері, коли вже діти сплять на печі, притулиться всім єством своїм до ще не остудженої (щойно протопила в’язкою вкраденої з колгоспівського ожереду соломи) черені і дає волю сльозам. «Грішниця я, грішниця... Так мені й треба, – докоряла собі. – То маю спокутувати сповна».
Десь на п’ятому, а може, й шостому місяці таки зважилася: пішла до Едика Лісового, свого ж таки сільського «дохтора». Щоправда, працював він у райцентрі, а на вихідні приїжджав до батьків. У ноги падала, прохала збавити її, грішницю, од напасти. «Я тобі, Едзю, заплачу чи батькам твоїм одроблю. Картоплю там викопати чи ще що... Ти тільки поможи – зроби аборта. Не можна мені родити, стара я вже, та й без чоловіка. Засміють же люди. І Василько з Ганею, сам знаєш, малі ще, їх би виростити, не дати згибіти...».
І так, і сяк роздивлявся вдовиний живіт Едик, і слухав її мольбу, і не слухав. Тоді якраз закон суворий вийшов – за аборти карали тюрмою. Це щоби в есесері кількість населення неухильно зростала.
Вердикт був однозначний і короткий: «Не можу нічим допомогти, тітко Маринко. Пізно вже, та й закон забороняє. Не хочу через ваш гріх у тюремній камері дні коротати. А вам раджу: коли вже так вийшло, народжуйте. Хтозна, може, саме воно, дитя це небажане, вам у старості стане годувальником, при ньому, мо’, віку доживатимете».
Дуже розсердилася на сусіду-ескулапа Маринка, пішла, навіть не попрощавшись. «Ситий голодного не зрозуміє», – мовила сама до себе. Та й змирилася з тим. Хай що буде. А невдовзі, якраз у люту січневу стужу-заметіль, з’явилася у незатишній вдовиній оселі дівчинка. Ще одна. І назвала її Лєнкою, себто Оленкою...
Того засніженого морозяного ранку я зазвичай зайшов до їхньої оселі, що за дві хати од нашої, аби покликати Васька до школи. Довгенько вистукував у заліплену снігом шибку, крізь яку ледве пробивалося світло керосинової лампи. Лампа та висіла на гвіздку, вбитому ще, либонь, загиблим на фронтах Васьковим татусем, і від неї вусібіч розбігалися якісь на диво химерні тіні, схожі на страхітливих примариськ. До хати мене, здається, так і не впустили. «Зачекай, він узувається. Зара вийде...» – почувся десь із глибини напівтемної кімнати заспано-невдоволений голос тітки Маринки. Затим, не вельми скоро вутлі сінешні двері з гуркотом розчахнулися, і таки з’явився Васько з кирзовою сумкою-ранцем за плечима. Він, схоже, був чимось приємно схвильований. «А у нас Лєня є!» – випалив несподівано. «Що-що? Хто у вас ... є? Яка Лєня?» – допитувався я, бо ніц не зрозумів з того, про що повідомив радий однокласник, і він мені розтлумачив: його матінка народила малесеньку дівчинку, Оленочку, яку вони звуть «Лєня». «Але ж... але у вас нема... тата». Ні, я все-таки нічого не розумів. Мій товариш, либонь, подібним не переймався, бо тут же повів мову про те, які у неї манюні рученята і як вона кумедно морщить носик, коли плаче...
З тих пір промайнуло стільки літ... Приятель моїх дитячих забав та шкільних років відслужив у війську, оженився. Працював на тракторі, жив з дружиною і двома дітками у нашому ж селі. Роботящий, не пияк. Вже й власну хатинку задумав будувати, навіть підмурівок поклав. На більше не спромігся, не встиг. Хтось підлий підступно укоротив йому життя, коли бідолаха, трамбуючи силос у траншеї, ліг перепочити. Уранці хлопці-механізатори знайшли Василя під гусеницями «сталевого коня». Він був ще живий, дихав. Помер по дорозі в лікарню. Ганна, сестра старша, ще задовго до того виїхала десь аж на Донбас, і більше у Воскодавинцях її не бачили. Тітка Маринка дуже постаріла після Василевої загибелі, доглядала його доньок, аж поки невістка (жили з Василем не дуже) не забрала їх і не виїхала на своє Закарпаття. А Оленка, Лєня? Як склалася її доля, якими манівцями повела її примхлива життєва стежина?
Отримую якось листа від сестрички Марії. На другій чи на третій сторінці вирваного з шкільного зошита в косу лінійку аркушика читаю: «Новосців більше нема. У селі все те саме, що було. Замісць колгоспу стало якесь СТОВ, а директоршою Лена Маринчина. Та, що від міліцинєра. Робила тут завфермою, вчилася заочно в Кам’янці. При старому голові зоотехнічкою була, а тепер директор. Маринка, мама її, живе при ній. Дуже слаба, певно, буде помирати. Кажуть, сахарний діабет. Відрізали ногу, то не ходить. Все за Васьком плаче, не може забути...».
...А ось тут, на ніжнозеленому моріжку, попід старезним – літ та й літ – грабовим ліском я пас нашу корівчину. Зізнаюся, не вельми втішним було для мене це прозаїч­не заняття – бракувало часу, аби приготувати шкільні уроки, а ще й так бажалося почитати щось свіженьке, щоби назавтра у класі геть убити інтелектом Мишка Слонського з тієї ж Чепелівки, який також багато читав, і ми з ним нерідко улаштовували щось таке...
Де він теперки, той Мишко? Якось, уже давненько, років з п’ять, напевно, зовсім випадково зустрілася мені його племінниця – повідала, наче живе на Донбасі, працює головним інженером на якомусь заводі. Пригадую, здається, у п’ятому чи шостому класі ми вирішили позмагатися, хто більше прочитає за тиждень. Читали у школі, на уроках, і вдома. До півночі. При тьмяному світлі лампи-каганця. Електрики тоді ще у наших селах не було. І радіо не було також. У тому двобої переміг я, прочитавши ледь не всі книги з нашої досить-таки солідної шкільної бібліотеки. Я й дотепер пам’ятаю їх: «Сашко» Леоніда Смілянського, «Легенда про Тіля Уленшпігеля» Шарля де Костера, «Гроза» Анатолія Шияна, «Честь змолоду» Аркадія Первенцева, «Біла береза» Михайла Бубьоннова, «Облога ночі» Петра Панча... І це ще не все. І – за кілька днів! Якби ж то нинішні школярики чи студенти-філологи читали бодай десятинку з усього того... Де там, книга, художня література нині явно не в пошані. Натомість – телевізор, відео з відвертим, неприхованим сексом, порно, насильством. Куди ми йдемо, людоньки? До чого привчаємо дітей, онуків наших? Чому полохливо відвертаємо голову від гірких проблем, негараздів, сором’язливо опускаємо очі, коли хтось хижий і зловісно-безсоромний підступно плюндрує, нищить нашу духовність, вбиває мораль? Люто і цинічно. Чому?.. Чому?.. Немає відповіді. Бо що тут скажеш...
А ондечки, у видолинку, був колись невеличкий хутірець. Жили там кілька родин – Лисаковські, Тарашевські, ще хтось. Батечко розповідали. У роки «суцільної колективізації» їх виселили звідсіля. Щоби не розкрадали колективного збіжжя – довкіл простяглися колгоспівські поля. А на цьому місці розташували колгоспну пасіку. Батечка мого правління місцевого господарства з трохи дивакуватою назвою «Червоний партизан» (де ті червоні партизани у наших Воскодавинцях?) призначило сюди сторожем. Аби зловмисники не спробували поживитися суспільним медком. Щоправда, медку того у стареньких дощатих вуликах, вочевидь, і близько не було, а бджоли таки були. Я неоднораз приходив сюди, приносив татові обіди і нерідко мав нагоду бути пожаленим надто агресивними трудівницями... Нема нині ні пасіки, ні старого яблуневого саду (а як білопінно цвів він у травні, як милував очі і серце!). І криниченьки нема, з якої ми з батечком пили чисту, мов сльоза, і холодну – аж зуби ламає – джерельну воду... Ні, нема, наче й не було. Стільки ж бо літ відгомоніло, злив з буревіями та громовицями скільки відшуміло над нашими головами...
Земле рідна моя, мала моя батьківщино, усе тут сходжене-переходжене моїми ногами, кожен кущик, стежина кожна знайомі й дорогі серцю моєму. До болю у серці, до щему... Так хочеться опуститися на коліна, спрагло припасти до тебе вустами, грудьми, усім єством. Поділитися своїми думками, спогадами. Сумнівами, яких чомусь стає дедалі більше. Може, щось не так я робив, не тією стежкою інколи крокував, не з тими друзями співав не ту пісню. Прости-пробач мені за все, за все. Бо я любив тебе, де б не бував, куди б не водила мене неспокійна, невгамовна доленька моя... І любитиму до останніх днів своїх, до самого скону. Бо ти у мене – єдина, наймиліша, найдорожча. Бо ти – то я сам, усе, що я колись мав і що маю дотепер. І нічого мені більше не треба...
Знову, вже вкотре, бачу себе синьооким хлоп’ям з порепаними од спеки і дощів, давно не митими ногами, з книжкою під пахвою і круторогою червоно-рябою годувальницею нашою на мотузці, яка розважливо крокує услід за мною... Бачу матінку і сестричок ще зовсім молодими на ось цьому розлогому полі, де тоді половіли жита, а нам так хотілося їсти. Було ж важке, стражденне і страдницьке повоєння – і судні дні, і дні покути нашої. І, попри все, так хотілося жити, дочекатися духмяного хліба з нового збіжжя. А ще – радості, щастя діждатися... Чи ж діждалися?..
Зупиняю «жигуля». Ніби випадково, щось розглядаючи, підходжу ближче до поламаного тракторця. Жінка в окулярах, енергійно жестикулюючи, продовжує вести «діалог» з двома механізаторами. Пильно, наскільки це можливо з відстані 50-60 метрів, вдивляюся у її вже не першої молодості обличчя. «Лєня... У нас є Лєня...», – десь із глибин пам’яті зринають Васькові слова, далекі, забуті. Як давно відгомоніле дитинство, як усе, чому нема і не може бути вороття. Господи, ну навіщо, навіщо все це мені пригадалось?.. Пощо непокоїть душу? Госпо-о-о-ди-и-и!..
Роботяга «жигуль» поволі котить вузенькими сільськими вуличками, такими знайомими і незнайомими. Такими до болю рідними. Щось важке підкочується до горла, щемливо стискає біля серця. «Чому, чому так?» – питаю себе защораз. Немає відповіді.
І не буде...

* * *

Липнева жарінь, здавалося, аж палахкотіла доокруж. У височенному, якомусь зовсім безбарвному од багатоденної спекоти небі – ані хмариночки. Понуро, низько опустивши в зажурі голови, стоять старезні ясени уздовж битого шляху, незрушно дрімають, очікуючи на омріяну вечірню прохолоду (де, відкіль їй узятися?), стрункі осокори. А крислаті черешні та розлаписта яблуня-спасівка, що на вгороді у дядька Гаврила, схоже, і зовсім на ладан дихають – гілля опустилося долу, листя пожовтіло, наче надворі не середина літа, а, принаймні, пора бабиного літа.
Полудень… Спека… Село неначе вимерло. Ніде – ні душі. Німує, дихає жаром і порожнечею.
– Дядьку Гавриле, – кажу, зупиняючись біля старих, перекошених од часу й негоди, дерев’яних воріт. – Ви чуєте мене, дядьку?.. Скажіть-но, як тут… Ну, в селі як?.. Хто ще живий на цім світі, топче ряст, кого немає. Давненько не бував, то й не відаю… Га, дядечку?..
Дядько Гаврило мовчить. І мовчатиме, скільки б я не викликав його на розмову, скільки б не запитував. Бо давненько вже полишив цей незатишний світ і разом з десятками інших сільчан, старих і зовсім молодих, переселився на обсаджене черешнями та липами сільське кладовище. Одне слово, пішов туди, звідкіль ще ніхто і ніколи не повертався. Помер він ще тоді, коли я був зовсім молодий і лише починав торувати стежину життєву – чи то на далекому звідси Донбасі, чи в іншому місці – яка різниця. «Помер, то й помер», – так думалось мені тоді, у ті неблизькі гомінкі роки неспокійної молодості моєї. Справді, хіба мало вмирає людей? Тим більше, що дядько Гаврило ні родичем, ні близьким сусідом нашим не був. Так собі, односельчанин. З нього, його добротної, під шифером, здається, оселі брала свій початок не лише наша вулиця – село. Гаврилова хата була першою, або, як прийнято говорити, стояла крайньою. І хто б звідки чи куди не їхав, не йшов – неодмінно стрічався з високим, міцної статури чоловіком, геть сивим, з суворим, допитливим поглядом. Він завше стояв, зіпершись на воріття, і задумливо зорив довкруг. І нічого не пропускав, нікого не обминав увагою, бодай словом.

* * *

Дядько Гаврило, а саме так його називали односельці, за тогочасними мірками був справним господарем. Щоправда, ні коней – крутогривих жеребчиків, ні добротного воза з саньми та плугом у нього вже не було – віддав усе те разом зі збіжжям, котре зберігалося у двох чи трьох доволі містких солом’яниках і переходило рік у рік у новостворену артіль, одначе і зі вступом до колективу сім’я не бідувала. Умів хитрий, бувалий у бувальцях дядько «вертітися» так, щоби і кози були цілі, і вовки ситі. Нова влада, надто ж керівництво колгоспу до вчораш­нього одноосібника, який добровільно записався в «комунію», ставилася доброзичливо, а то й нерідко радилася з ним, що та як краще зробити, де що посіяти, аби ліпший врожай був. Новоспечений колгоспний «присідатель», а відтак і його наступники (треба відзначити, що керівники, яких по черзі привозили з району, довго не затримувалися – попрацювавши трохи, позорганізовувавши воскодавинське господарство, йшли собі геть – хто за власним бажанням чи через хворість яку, хто, будучи звільненим, так би мовити, з вовчим білетом) частенько навідувалися до охайної Гаврилової оселі. Чи пообідати смачним гарячим борщиком з горохв’яними пирогами, якими так вміло пригощала владних гостей тітка Ганка – пригожа, тілиста кобіта, чепурунка і газдиня на всеньке село, чи міцнющим первачком (і на таке був мастак неабиякий дядько Гаврило) причаститися. Звісно, робилося це шито-крито, аби ніхто зайвий і оком не кинув, пізно ввечері, а то й поночі. І вже не було тоді видно біля добротних ясенових воріт кремезної, дещо зсутуленої дядькової постаті, та й прудконога, у сліпучо-білій накрохмаленій хустині Ганка не метушилася по двору – догоджала пізнім гостям. Гості ті їли, пили, але щоби співали чи ще щось подібне – ні-ні. Мо’, боялися, аби начальство з району не з’явилося, не почуло.
Маючи вельми непогані стосунки з владою, дядько Гаврило, можна сказати, її, влади тієї, зовсім не боявся і міг розраховувати на її, хай не цілковиту, а все ж суттєву підтримку. Ну, якщо десь два-три мішечки пшенички, щойно очищеної, від віялки, котра хурчала день і ніч на току – осьдечки, майже поруч з хатою дядька Гаврила і тітоньки Ганки, з комори колгоспівської та перенести непомітно у Гаврилів хлівець чи клуню, або гороху, ячменю дещицю – у господарстві геть усе пригодиться. Бо і кабанця, і курочок з качаточками в обійсті завше тримали.
«Жити ж якось треба», – любив повторювати Гаврило у колі сільчан. І мудро усміхався при тім, почісуючи вказівним пальцем правиці ліву щоку (у першу світову гренадер імператорської гвардії був поранений, здається, під час знаменитого брусиловського прориву, і хоч поминуло стільки літ, гандж давав про себе знати).
Окрім дружини Ганки, було у дядька Гаврила дві дочки – Маринка і Оленка (Галенка –чомусь так її звали і батько з матір’ю, і сусіди). Дівчата міцні, дебелі, обидві роботящі і характером спокійні, либонь, у батька вдалися. У сім’ї панували дисципліна і культ батька. Як сказав – так має бути. І не інакше. Тож і в обійсті, і на вгороді у Гаврилів завше порядок зразковий: і посапано все, і підгорнуто – жодного тобі бур’янця. Все то дівчата з матір’ю. А Гаврило вийде собі з хати, озирне довкола, бува, обійде межею, густо завруненою споришем та подорожником, город зусібіч та й вертає назад, до свого постійного місця біля воріття. Щось не так – одразу: «Ганко, а йди-но, жінко, сюди! Щось маю сказати».
І вже біжить тітка Ганка у білосніжній підтичці, притьма біжить, де б у цей час не була і що б не робила – геть усе кидала і мчала на той оклик. О, яка то була дисципліна, а, скоріш, не дисципліна, а повага до чоловіка, шана до нього. Нам би так, сьогоднішнім. Та де вже там!...
Дядька Гаврила шанували не лише домашні. Незаперечним авторитетом був він і для сільчан. До нього у двір навідувалися погомоніти старші за віком чоловіки, до декого він сам зрідка заходив. Посидить, поговорить про се, про те, а то й порадить, що і як краще зробити.
Поради, як правило, були завжди розумними і до часу. «Треба б у Гаврила спитати», – гуляло поміж сільчан. «Піду-но до Гаврилів, подивлюся, як у них».
Щойно почалася війна і в село прийшли німці (правда, було їх зовсім небагато, та й ті, трохи перепочивши, пішли собі далі), Гаврило, як і інші сільчани, якось принишк, аж ніби поменшав зростом. Либонь, побоювався за дорослих уже дівчат, щоби германці не забрали їх до «фатерлянду», на новий порядок горбатитися. Справно сплачував накладені завойовниками податки, разом з доньками ходив до роботи – сіяв, орав, косив. Словом, робив, що вимагалося теперішньою владою.
Дівчат у Німеччину не забрали. А ось самого дядька Гаврила, попри те, що на той час розміняв уже п’ятий чи, може, шостий десяток, на превеликий подив сільчан, таки взяли. Подейкували, він сам зголосився їхати до Германії, аби лиш доньок не чіпали. Мовляв, мені, старому, все одно, а дівчатам на чужину ніяк не можна – біда їх там чекає, а то й погибель. Отож і поїхав Гаврило у заґратованому товарняку ген аж у Тюрінгію, про яку досі у Воскодавинцях ніхто не чув і гадки ніякої не мав. Їхати довелося довго. Зручностей у потягу ніяких, а вік у бранця Гаврила далеко немолодий. Та й харч у майбутніх «остарбайтерів» який? Аби не помер з голоду. У дорозі він захворів, непритомний пролежав не один день. І все ж вижив. Зате схуд, змарнів – дивитися ні на що. Однак додому відпускати чоловіка ніхто не збирався. Хіба для того германці полювали на людей, відловлювали їх, аби потім відпускати на волю? Рейх потребував робочих рук. Сотень тисяч робочих рук. Щоб працювати у шахтах, на заводах, у бауерів, а загалом – на велику Німеччину.
На шахти чи у підземні заводи пристаркуватого, та ще й хворого українця не взяли. Знали: не виживе, та й роботи з нього… Гаврило потрапив до бауера, такого собі середньої руки німецького господаря – власника добротної оселі з усіма необхідними господарськими приміщеннями, цілим стадом високоудоїстих корів, кожна з яких давала майже стільки молока, як десять чи навіть двадцять корівок з довоєнної воскодавинської ферми. А ще мав той бауер з Тюрінгії силу-силенну качок, гусей. І всьому потрібно було давати раду. Доглядати, випасати, доїти, сир виготовляти. Разом з кількома іншими бранцями це і робив Гаврило. День у день, без вихідних і свят. Робота була важкою, та бауер з дружиною виявилися людьми добрими, до робітників своїх ставилися досить непогано. Принаймні, в голоді не тримали, молока та сиру дозволяли їсти досхочу. Невзабарі Гаврило й зовсім поправився, подужчав і став зовсім не схожим на того немічного подоляка, якому усі його «колеги по праці» – а були серед них і українці, і росіяни, і навіть двоє французів – відверто співчували, допомагали виконувати частку його роботи…
Повернувся в село десь у липні чи серпні, вже по війні. Надвечір, коли золотава таріль сонця поволі котилася на спочинок. Над їхньою хатою котилася. Ганна саме цибулю на вгороді вибирала. Аж тут – він: «Ганно, жінко, а йди-но сюди!» – покликав, начебто щойно від сусідів прийшов. У тітки Ганни вимикані із грядки цибулини, які складала у фартух, посипались на спориш, у горлі перехопило так, що скільки не силилася, не змогла проронити бодай звуку. Так і підійшла, чомусь стала на коліна. І німувала, заливаючись рясно сльозами. Ті сльози текли і текли по брудних, висмалених літом щоках і падали долу. Кап… кап…
«Чого ти, Ганко? Чи не рада мені? – також розчулився Гаврило, хоч завше був чоловіком твердим, ніяких сентиментів не визнавав і, схоже, навіть не відав, що то таке. А тут не втримався, обійняв дружину за плечі, підняв з колін. «Не плач, кажу. Я ж вернувся. Ще поживемо…».
Другодні прибулець з далекої, завойованої Тюрінгії косив на Лядських полях (так називалися луки, що за селом) отаву. Колгоспну. Гарно вродили тогоріч трави. Високі, густі. Либонь, дощі підсобили. Не було, не було, а тоді пішли. Тож і трави видалися щедрими. Впорати б вчасно, посушити. Адже кормів для худоби катма, та й, власне, худоби також. Щойно війна відшуміла, зруйнувала геть усе, знищила. Теперки по-новому слід починати: відбудовувати, вирощувати…
Косарів зібралося не так уже й багато. Він, Гаврило, Конон Чорногуб, ще декілька. Решта – жінки. Косять, косять… Чоловікам, звісно, важко – спекота, потомилися під палючим сонцем, а жінки – ну які з них косарі? Але також стараються, аби не відставати. Відтак і перепочити сіли, попоїсти. Хто що має – до гурту. У кого шмат сала старого, аж жовтого, у кого огірок молодий, зелений, цибуля з грядки. А у Гаврила ще й спасівки солодкі, з саду власного. Яблунька якраз над самісінькою дорогою віти розкинула. То спасівки ті, щойно доспіють, так і падають на дорогу, так і падають. Жовті, мов золото, ще й червоно-рожевими смужечками помережені. І солодкі, наче мед… Немає вже тої спасів­ки у старезному, недоглянутому Гавриловім саду, сама назва полишилася, та ще невикорчуваний трухлявий пень від яблуні. От яке воно, життя наше. Скороминуще. Було – і вже нема. Й більш ніколи не буде. А серцю так болісно, щемно. Йому ж не поясниш…
Пообідали косарики, заморили трошки черв’ячка та й ізнов до роботи гайда. Час не чекає. День літній хоч і довгий, та не безкінечний – стільки всього устигнути потрібно, стільки зробити…
* * *

«Дядьку Гавриле, ви б щось про Німеччину розказали. Як там вам було, жилося-малося як?», – просить мовби ненароком котрась з молодиць. Гаврило неквапно обтер долонею косу, поволі опустив її донизу. Потому так само витер рясний піт із до чорноти засмаглого – не тут, ще у Тюрінгії – чола, примружив заховані десь під мохнастими, зовсім сивими бровами, очі. «А що розказувати? – перепитав. – Німеччина як Німеччина. І люди там, як і ми з вами. Є добрі, є злі. Різні, точнісінько як у наших Воскодавинцях. У мене, приміром, хазяїн так собі був. Можна навіть сказати, непоганий. Не бив, не катував нікого. Робити, щоправда, вимагав. Що ти йому скажеш, він – пан, а ти наймит його. Так що старайся, не лінуйся працювати, бо якщо не догодиш панові господарю – біда буде. Гірше пса паршивого ганятиме, поки не доконає. Зате їсти дозволяв, одежину сяку-таку чи там взувачку давав також. А неподалік ще один бауер жив, Куртом, кажись, його величали. Так він своїх невільників і бив, і голодом морив. Четверо дівчат у нього було, наших, з України. То вони щодня плакали гіркими сльозами. Не так від хазяїна, як від його бауерші. Це щось страшніше од пекла було... Серед ночі заставляла бідолашних уставати і навколо маєтку бігати. Просто так. Спали у хлівах, разом з коровами, яких удень випасали і доїли. Молока пити не дозволяла, хоча мали його хоч залийся. Гнилою картоплею годувала рабинь. Аж до зими, до снігу босоніж бігали дівчата. Одна з них простудилася і, похирівши зо два тижні, віддала Богові душу. То що ж то за люди такі, я вас питаю? Хіба можна так? Чому їх Господь не покарає за це?..».
Гаврило якусь хвильку мовчить, думає. Тоді каже, ніби й ні до кого не звертаючись, сам собі начеб: «Як би там не було, а землі такої, як наша, села такого, як Воскодавинці наші, як Яворівці, Чепелівка, – ніде немає. Ніде, чуєте? Багато по світу гарних місць, родючих і плодовитих земель, а такого, як у нас, не знайти...».
Дядько Гаврило спроквола тягнеться рукою до коси, хапає її за кісся, відтак відпускає. Вж-ж-жи-и-иг, вж-ж-жи-и-иг... – виспівує знову дядькова коса, складаючи один за одним рівні, немовби під лінійку, запашні покоси. – Вж-ж-жи-и-иг, ж-жи-и-иг!.. Не косить дядькова коса, а співає. І ту її веселкову пісню, здається, чутно ген по всіх усюдах: і в сусідніх Яворівцях, і в Чепелівці, і в Котюржинцях... Може, і в далекій Тюрінгії... Слухайте, людоньки. Милуйтеся, як працює простий подільський селянин Гаврило Гришпенюк, учорашній «ост­арбайтер», позавчорашній одноосібник, а насправді – звичайнісінький працелюб, господар, який попри всі негаразди, інквізиторські революції, війни і колективізації, не розгубив своєї великої і щедрої любові до землі-матінки, шанує і плекає її, аби ставала вона родючішою, багатшою, дарувала людям достаток, і ті люди жили краще, заможніше, якщо не сьогодні, то бодай завтра. Що ж, ми терпеливі, зачекаємо. Мо’, й дочекаємося колись. Має ж бути у світі цьому Справедливість. Ось тільки де вона, чому так забарилася?..

* * *

...Сіявся дощик. Хоч і дрібний, зате холодний, набридливий. Здавалося, ось так-о мжичитиме хтозна скільки. Гаврило взув гумові чуні, на плечі накинув старого, як світ, плаща. «Куди ти так вирядився? – поспитала здивована тітка Ганка. – Може, в коперацію?». Гаврило невдоволено зиркнув у її бік: «До чого тут коперація? Хіба я останній дурень, щоб у плащі й резиняках – між люди? Доду-у-малась!..».
Гаврило сердився, і в таку мить його краще не чіпати. Та тітці конче потрібно знати, куди налаштувався її Гаврило, і вона намагалася будь-що про це спитати саме його. Бо кого ж іще? Олена ще позавчора приходила зі своєї Чепелівки, провідала їх та подалася додому, а Маринка, либонь, тижнів зо два як була – у господарстві порається і в ланку, на буряки бігає.
«То куди, питаю, зібрався? – Ганка знову за своє. – Дощить же зрання...».
«Нічо, передощить, – Гаврило їй. – Корову пожену пасти. На росу. А то ондечки голодна, боки позлипалися. Нащо худобину в загоні тримати, коли паша така скрізь?..».
Тітка Ганка лише знизала плечима: хіба його перепреш? Все одно буде, як сказав.
...Дощ продовжував мжичити, на погоду й не заводилося. Корова смачно жувала свіжу зелену траву і зовсім цим не переймалася. Гаврило також почувався непогано. Цупкий брезентовий плащ надійно захищав його від дощовиці, а ватяна куфайка, яку не забув прихопити з собою, – від вітру.
«Ет, Муро, що я тебе на мотузці тримаю біля себе. Іди-но трохи на волю», – вирішив Гаврило-пастух. За сим здійняв з коров’ячих ріг товстеньку вірьовку, поплескав Муру по крутих боках та й почвалав, де сухіше. Віднайшов більш-менш зручну місцину, поволі, крекчучи і ойкаючи (о, клятий радикуліт!), присів на краєчок постеленої накидки. Просидів так, може, з годину, а може, й більше. Відчув, що добряче замерз. От же й вигадав: на сирій, мокрій від дощу, землі посидіти. Теперки, окрім панської хвороби, ще, чого доброго, і кашель з насморком прихопиш, – картав себе Гаврило. Та й чи взагалі треба було йому пхатися у таку непогідь аж сюди, на вирубану дорогу? У молочниці їхньої бурячиння повнісінькі ясла...
Поспівчувавши собі, старий важко звівся на довгі і тонкі, наче у старого лелеки, ноги, пішов назирці за коровою, яка з насолодою скубла соковиту траву. Зробивши де­кілька кроків, враз зупинився. Прямісінько перед ним, якраз у свіжій, ще не заповненій водою колії (схоже, не так давно тут хтось проїхав – осьдечки колії від коліс, а ось – сліди кінських копит), лежало щось дуже схоже на шкіряну сумку, у яких зазвичай фінансисти або касири носять... гроші. Невже?.. Не може такого бути!.. Може, підкинув хто? Щоби потім звинувати його, потягти до суду. Тоді кому і навіщо се здалося б? Він, Гаврило, старий чоловік, нікого не чіпає, ні до кого й ні до чого йому нема ніякого діла. А, може, то зовсім і не гроші, а шматок халви якої? Треба підійти ближче, роздивитися. Чи не варто? – Гаврило не відав, що йому робити. Найліпше було б накинути Мурі на роги мотузку і вмент щезнути з цього місця. А якщо його тутечки хтось бачив? Все одно допитаються, знайдуть. А сумка з грошима може потрапити в інші руки. І той, інший, навряд чи поверне їх законному власникові. Навряд чи поверне... А там же, либонь, грошви ого скільки. Може, касири з банку зарплату людям везли? У Котюржинці чи Миколаїв. Та й загубили по необачності... Що тепер їм робити? Це ж – тюрма!..
Гаврило таки пересилив себе, подолав у собі той внутрішній страх, який не дозволяв переступити так звану межу можливого – підняти згубу, подивитися, що там. Нарешті зробив крок, за ним – другий, нагнувся... У його руках була чимала шкіряна сумка, міцно перев’язана шпагатом. Сумніву не було: гроші. Що з ними робити? Чи їхати у Красилів, у міліцію? Чи у сільраду йти, розповісти про незвичайну знахідку... Чи не йти нікуди і нікому ніц не казати? А – гроші? Це ж стільки грошей, на все життя вистачило б. І їм з Ганкою, і дітям з онуками. Хіба він винен, що той роззява загубив? Нехай би ліпше дивився, коли гроші везе...
У тривожних роздумах Гаврило провів увесь останок дня і цілісіньку ніч. Бодай би око заплющив. Все думав про ту злощасну знахідку. Не так про те, щоб залишити випадково знайдене на роздоріжжі собі, нікому про це не повідомляючи, як про інше: куди піти, кому ті гроші передати. А тут іще Ганка жбурнула масла у вогонь: «Гавриле, то – чуже горе, хтось у біду потрапив. Знаєш, що за таке буває? Треба оддати ту сумку. І чим скоріш, тим ліпше...».
Ото розумаха! «Треба оддати...». Наче він собі їх бере, тисячі оті. Знав би, чиї – сам би заніс, віддав. Та де його шукати, господаря тієї шкіряної торби...
Шукати довго не довелося. Вранці наступного дня, ні світ ні зоря, до Гаврилів постукали. Ганка миттю відчинила сінешні двері. На порозі стояли двоє – чоловік і жінка. Схвильовані, заплакані. «З Миколаєва ми. Чули, чоловік ваш начеб гроші знайшов. То я загубила. Касирка я, з банку зарплату везла людям, а сумка візьми та й випади по дорозі... Я ж її у кошик поклала, зверху хліб, помідори... Сорок день по татові. То я у Красилові скупилася... Ой, Боженько, що зі мною теперки буде? Посадять, і надовго. А у нас же діточок четверо. І тато щойно померли, поховали недавно...». І жінка залилася сльозами.
Гаврило, що стояв поруч і добре чув ту розмову, ступив крок до бідолашної та її згорьованого чоловіка, котрий понуро мовчав, голосно проказав: «Ніхто тебе, жінко, не посадить. Ось твоя торба з грошима. Забирай її, нам чужого не тре...». І передав сумку з рук у руки. Ще додав при цім: «На другий раз, як получиш гроші, добре дивись. Бо без сорочки останешся...».
Бідолашна жінка наче очманіла од щастя: стала навколішки, руки знесла до Бога у молитві: «Господоньку, чи то справді таке може бути, щоб чужі люди знайдені тисячі віддали, собі ніц не лишивши? Чи є хіба такі люди на світі білому? Помилуй їх, Боже! Їх і всю їхню родину». І до Гаврила з Ганкою: «Я за вас молитимуся. І дітям заповім...»
Гаврило не відповів. Що мав казати? Він своє зробив, позбувся неймовірно важкого тягаря в душі та й людям допоміг. Несподівані гості ще довго гомоніли з тіткою Ганкою, не могли надякуватися за благородний вчинок її чоловіка. Навіть гроші пропонували – двісті чи триста рублів. Гаврило, та й Ганка, відмовились навідріз: «Не треба нам чужого. У вас горе, ми допомогли – повернули те, що нам не належало».
На тому й розпрощалися. Щоправда, ненадовго. Бо десь через тиждень чи два чоловік із жінкою знову навідалися до свого рятівника. І діток, старшеньких, привели. «Подивіться, діти, хто вашу маму від тюрми врятував. – Молодиця, звали її, здається, Ольгою, підвела до дядька Гаврила одинадцятилітнього синочка і восьмилітню донечку. – Кланяйтеся цьому доброму чоловікові. Кланяйтеся у ноги. Бо якби не він...».
Гаврило аж розсердився: «Що ти, жінко добра, робиш? Навіщо це все? Нічого такого я не зробив. Чуже вернув, не своє. Хіба міг інакше? Усі ж ми люди. Над нами Бог, Всевишній. За свої вчинки кожен з нас на Страшному Суді відповість...».

* * *

Буяла, гомоніла провесінь. Стрімко котилася лісами, ярами та вибалками. Танули останні сніги, гомінливі дзвінкоголосі ручаї жваво розмовляли з полем, з сонячним літеплом. Таки незвично ранньою видалася того року весна. В один з таких сонячних, погожих днів старий Гаврило Гришпенюк повертався з обласного міста. У рідне село, додому. Без звичної у подібних випадках радості, приємного, щемкого передчуття зустрічі з дорогими серцю місцями, де виріс і жив, де зросли і жили його батьки, виростатимуть і житимуть його онуки. З райцентру, куди дістався автобусом, прошкував пішки. Іти по весняному бездоріжжю було важко, шлях виявився досить втомливим, і Гаврило досить скоро відчув, що сили, схоже на те, залишають його і конче необхідно перепочити. Зупинився біля урочища «Грабина», якраз навпроти старого хутірця, де колись, ще до колективізації, мешкали цілі родини – Терашевських, Лисаковських. Добрі були господарі. Працьовиті, заможні. І коні в їхніх обійстях були, і корови, і свині з вівцями. Та й хліба мали вдосталь. Не сподобалось таке новій владі. Виселили хазяїв з хутора у село. А оселі їхні зруйнували. Ще й досі ні-ні та й знаходять жниварі чи пастушки то шматок порцеляни, то глиняного глечика чи защіпку од дверей...
Гаврило, зіпершись на палицю, довго стояв, незмигливо дивився на колишній хутір, згадуючи подумки всіх, хто тут жив. І старих, і молодших, і зовсім молодих. Були серед них і його ровесники, з якими разом парубкував, бігав до дівчат на посиденьки. Багатьох їх уже давно не було на світі – війни, голодомори, різні болячки забрали їх у потойбічний світ. А він... Він іще тут, на цім світі. Такому незатишному і незрозумілому. Поки що. Бо, видать, уже недовго залишилося. Лікар же сказав...
Несподівано Гаврило почув себе зле. Ні, у нього зовсім нічого не боліло, і апетит мав непоганий. «Щось ти, чоловіче, став багацько їсти, – якось напівжартом мовила Ганка. – Раніше не можу висварити, аби снідати чи обідати сів, а теперки... Та лишень не видно того по тобі, навпаки, худнути став. Чи не слабість яка причепилася?..». Відтак зовсім несподівано відчув в усьому тілі якусь дивну кволість, слабкість. Затим нерідко ловив себе на тому, що злегка паморочиться в голові, усе перед очима кудись пливе. «Що то за чортівня? – не на жарт стривожився. – Може, й справді біда яка узялася на старість». І хоч дуже не хотілося того робити, все ж вибрав день і подався у Красилів, у поліклініку. Звідти його направили в обласну лікарню. «Їдьте, діду, – мовила йому гарненька білявка у добре випрасуваному медицинському халатику і такому ж ковпаку на розкішній зачісці-завивці. – Там лікарі більш досвідчені, нехай добре все обстежать. Ми щось не можемо розпізнати...».
Що саме не могли «розпізнати» райцентрівські ескулапи, дуже швидко виявили їхні колеги з області. Борони Боже, вони нічого не сказали пацієнтові «відкритим текстом», не назвали страшної хвороби, яка косила і продовжує косити тисячі людей в усіх кінцях планети, навіть пробували заспокоювати сивоголового дідугана: мовляв, ще поживете. Та він якось одразу зрозумів: це все, ніякого шансу у нього нема. А коли так, то потрібно готуватися. Куди? А звісно, куди. У далеку, невідворотну дорогу, з якої ще ніхто й ніколи не повертався. І так стало йому боляче й жалько, така нездоланна, непереборна туга заволоділа всім його єством, що аж заплакав, бідолашний. Як колись давним-давно, ще у ранньо­му дитинстві. Сльози так і котилися з його почервонілих очей, так і текли солоними ручаями по блідому обличчю. За що йому така кара? Хіба він заслужив її, чи грішив, коїв зло іншим? О, Господе великий і всемогутній!.. Не дав ти рабу твоєму Гаврилові життя заможного і щасливого, пошли хоч смерті легкої, без мук і страждань. Змилуйся і помилуй, коли воля твоя і ласка. Змилуйся...
Над хутірцем, над широким ланом, над стишеним у весняній надвечірній дрімоті лісом гуляли молоді вітри, і до болю, до щему в серці пахло свіжим чорноземом. Землицею, на якій живемо. Гаврило стояв, дивився туди, де колись, років зо тридцять чи й усі сорок, визирали з-поміж густого саду білобокі оселі, бігали дітлахи. Нема того, що було. І не буде ніколи. Настають нові, не для всіх зрозумілі часи. Все змінюється, стає іншим, зовсім не схожим на колишнє. Либонь, так було у цьому світі завжди. І завжди так триватиме. Підемо ми, прийдуть нащадки наші. І вони підуть з часом за межу Вічності. Натомість залишаться їхні діти, онуки. І так до безконечності, поки існує світ, допоки живуть люди на цій землі. Вони знову і знову приходитимуть і відходитимуть, народжуватимуться і вмиратимуть. Іншого просто не дано. Треба лише усвідомити цю закономірність, цю просту істину. Що кому судилося долею, того не обминеш. Одна-єдина смерть справедлива, непідкупна. І невідворотна. Настав твій час – гайда, збирайся...
Додому дістався, коли червоняста куля сонця вже спускалася за синій горизонт – весняні дні куці, мов заячий хвіст. Поволі розчинив навстіж ворота (раніше, як правило, усі користувалися хвірткою, а ворота відчиняли лише при якійсь оказії), постукуючи палицею, попрошкував до хлівця, заглянув у погріб. Тітка Ганка дивилася на все те і мовчки хитала головою. Якесь десяте відчуття підказувало їй: щось сталося з її старим, щось тут не так, як мало б бути. Чи не біда яка постукалася в їхню оселю?
Врешті-решт, завершивши оглядини господарства, Гаврило, не зронивши бодай жодного слова, попрямував до хати. Ганка – услід за ним. Допомогла роздягтися, приготувала вечерю. Гаврило важко сів на дерев’яний, ще батьківський, табурет, невидющим зором глянув на дружину.
– Буду помирати, – сказав. – Рак у мене. І вже давно. У больниці сказали...
Ганна аж руками сплеснула.
– Та не може бути! Доктори такого не говорять. Що ти вигадуєш...
Гаврило повернув голову в її бік, подивився суворо з-під густих білих брів.
– Ні, Ганко, не вигадую. У мене рак. Я й без докторів знав, але захотів, щоб точно... Мучить він мене, клятий. А теперки, видать, і кінець мій прийшов. Недовго вже залишилося. Може, дочекаюсь літа, а може, й ні. Як Бог дасть...
Хоронили дядька Гаврила у вересні. Була рання, тепла і сонячна осінь. Палахкотіли золотавим полум’ям дерева у воскодавинських садах, на доглянутих городах сільчани копали картоплю. Похоронна процесія з кількох десятків людей – родичі, сусіди – повільно, крок за кроком вирушила від обійстя усопшого, рухалася через усеньке село. І на цьому шляху до місця останнього прихистку до неї приєднувалися односельці, майже з кожної хати хтось вийшов, аби провести в останню путь Гаврила Гришпенюка, виказати йому, вже померлому, свою шану й повагу.

* * *

Скільки ж то злив, буревіїв, снігових завій відшуміло з тих пір? Ой, немало... Зістарі­лася й відійшла у небуття тітка Ганка, постаріли, стали бабунями доньки дядька Гаврила Марина й Олена, доростають правнуки. Життя триває, і зупинити його ніхто не в змозі.
* * *

...Стою біля старезних, похилених воріт колись чепурної, добротної Гаврилової оселі, згадую. І здається мені, що він тут, поруч. Як багато літ тому, стоїть, зіпершись на вороття, і зорить доокруж.
«Як справи, дядьку? – запитую стиха, ніби у живого, сущого. – Що там у наших Воскодавинцях? Як живеться нині людям? Тяжко, кажете... Таки тяжко, ваша правда. Село розорене, люди без роботи й зарплати. За несплату (а звідки її взяти, ту сплату?) відрізають газ, світло. Люди у розпачі. Молодь не знає, куди себе подіти, чим зайнятися. Пияцтво, наркоманія... Коли у нас було таке?..».
Немає відповіді. Тільки старий, занедбаний сад шумить, шумить. І палахкотять червленим полум’ям посаджені ще зовсім молодим Гаврилом могутні осокори...

* * *

Злива, що відшуміла напередодні, таки добряче розмочила тутешні дороги – ні пройти, ні проїхати. Власне, пройти ще можна, а от проїхати... Трудяга «жигулик» хоч як старався, а все ж ускочив у чималу, заповнену каламутною, щойно після дощу, водою, і, захурчавши з відчаю, замовк. «Цього ще мені бракувало», – мовив я сам до себе. Спробуй теперки виберись звідси. Тим паче, що нікого з людей, ні трактора або коня поблизу не було і, як мовиться, не передбачалося. Що його в дідька робити? Не залишати ж свого драндулета посеред поля у цій болотяній ямі і пішодрала вертати до села, просити підмоги. А коли й так, то що це дасть? Все одно навряд чи вдасться когось упрохати піти зі мною місити зо три кілометри багнюки, щоби допомогти виштовхати з калабані мого «лімузина». Поки я шкріб потилицю і розмірковував, як бути, десь неподалік, либонь за чепелівським лісом, почувся гуркіт двигуна, і на розбиту, геть у калюжах і калабанях, дорогу виповз голубий «ЮМЗ». Маленький, вертлявий і доволі спритний, він спокійні­сінько, без будь-яких перешкод, наближався до місця нашої з «жигуликом» вимушеної зупинки.
Вистрибую з авта, відчайдушно розмахую руками: гей, друже, зупинись! Тракторець і без того вже спинився. Широкоплечий чолов’яга, що сидів за кермом, грюкнувши дверцятами, зіскочив на землю, просто в рідку грязюку, і неквапом попрямував до мене.
Заки підходив, я встиг роздивитися мого несподіваного рятівника (а в тому, що саме він допоможе вибратися з калабані, я не сумнівався). Виявився він не таким уже й кремезним, як здалося напочатку. Худорлявий, середнього зросту чоловік, років сорока-сорока п’яти. У далеко не новій, зі слідами мастила трохи нижче грудей, куфайці, таких же промаслених штанях, заправлених у кирзяки. Чорнявий, з іскринками сміху в очах.
– Що, засіли – ні туди, ні сюди? – спитав, привітавшись. І додав тут же: – У нас такі дороги, що після дощу краще вдома сидіти. А вчора звечора така злива пройшла, що тиждень підсихатиме. Вам би краще на Котюржинці їхати. Там через ліс воєнні дорогу плитами вимостили, ще коли у Запусті ракетна точка стояла. Зараз ні вояків, ні ракет катма, а дорога з плит лишилася... Знаєте, де це?..
Я знав, бо не раз їздив тією дорогою, а в дитинстві часто долав її разом з батечком чи сестричкою, йдучи до Миколаєва ярмаркувати. Щоправда, тоді плит тих іще не було, і «ракетної точки», звісно, також. Вони з’явилися значно пізніше, на початку сімдесятих. Приїжджаючи у рідні краї, чув про якесь утаємничене будівництво під землею, на узліссі. Роботи велися прискореними темпами, у закритому режимі. Територія забудови охоронялася військовиками, цивільних мешканців навколишніх сіл і близько не підпускали. А потім, під прикриттям ночі, сюди завозили бойову техніку... Нині нічого того немає, лише глибоке і довге підземелля, напівзасипане землею, та ще рештки металевої огорожі з грізним попередженням на поіржавілому від часу жерстяному щитку: «Стой! Запрєтная зона!».
Василь – так звали нашого з бідолашним «жигуликом» спасителя – не змушував себе довго прохати, одразу ж ухопився обома руками за бампери загрузлого авта, міцно уперся ногами в кирзачах у край калабані, таки знайшовши там, під водою, щось тверде, і... Вмент мій «жигулик», наче по щучому велінню, опинився на рівному місці. Що то спец! Один, без моєї допомоги, зробив те, чого я не зміг зробити. Не зміг чи не зумів – не знав, як.
Василь хотів уже іти до свого «ЮМЗ», та хіба міг я ось так-о відпустити цього доброго чоловіка? Звісно, ні. Подякувавши йому, поліз до кишені, аби дістати гаманця, – у нас ринкові відносини, за зроблене платити потрібно. Одначе чоловік засміявся, махнув рукою.
– Що ви, за віщо? – здивувався щиро. – Ми ж люди, то маємо допомагати один одному. Мене так батько з матір’ю вчили. Тепер я своїх дітей цього вчу. Робити добро – то найперша християнська заповідь...
«Ого, – подумалось мені, – куди повернув. Хто ж він такий, коли і про заповідь знає, і про християн?»
– А ви хто ж будете? – спитав, ніби між іншим. – Либонь, у Чепелівці живете? Я багатьох там знав, навчався у тамтешній школі, з п’ятого по сьомий. Може, хтось з учителів моїх ще живий? Хотілося б зустрітися, згадати...
Василь похитав головою.
– Е-е, ні. Ви коли закінчували? Я трохи пізніше. То ще застав і Миколу Михайловича, і Софію Яківну Барму, і Валентина Петровича, її чоловіка... Їх уже давно немає. Що ж, усі ми смертні... А живу я справді в Чепелівці, оце будете зараз якраз біля моєї хати їхати. Зеленим хвіртка пофарбована. Зліва од нашого обійстя – хатина Мілета Соловського матері. Якщо ви з Воскодавинець, то, певно, пам’ятаєте його. Цікавий був чоловік. Жаль, також помер...
Мілета (так його чомусь усі називали, хоч ім’я у нього було Мілентій) я знав добре. У наше село він прибився давно, ще коли я був школярем. Одружився на дівчині-сироті Василині, стали жити-поживати. Добра не нажили, а от двох діток – хлопчика й дівчинку – лелека їм таки приніс. Росли обоє гарненькими, білоголовими, спритними. Як вилетять уранці з оселі, то тільки їх і бачили. Цілоденно у лузі, серед жовтого латаття, біля ставка, вербами обсадженого. Поїсти не дозовешся...
Мілет з кіньми все. То на ферму корми підвозить, то іще щось. До роботи беручкий, без діла ніколи не сидів. І все ж при усьому тому був Мілет людиною неординарною, багато в чому вельми цікавою. Ще парубком у рідній Чепелівці вважався справжнім відчайдухом, брав участь ледь не в кожній хлоп’яцькій бійці з «чужаками» – зайдами з інших сіл, мав неабиякий хист непомітно прихопити те, що лежить не на своєму місці і на що він, Мілет, накинув оком. Розповідали, як виніс непомітно з колгоспівської комори мішок цукру (часи були важкі, злиденні), щоб забрати його додому. Але тут – комірник з дільничним міліціонером. Ось-ось наздоженуть, і сидіти тоді шибайголові Мілету в «каталажці» не рік і не два – держава суворо карала за крадіжки соцвласності. Що робить Мілет? Прудко біжить з важкенною ношею до фермського кормоцеху. Побачивши величезний котел, у якому запарювалося пійло для телят, скидає ношу з пліч і... висипає сімдесятикілограмовий мішок цукру в киплячу бурду. Вона враз стає густою і, звісно ж, солодкою, наче медовуха. Порожній мішок миттю кидає у відчинені дверцята печі.
Якраз у цю мить і вбігає до кормоцеху захекана погоня. Й одразу до Мілета: «Де цукор?»
А той спокійно так, навіть з образою (навіщо, мовляв, на безвинного наклеп зводите?): «Який цукор? Ви що, з глузду з’їхали? Ні сном, ні духом не знаю, не відаю...» . Комір­ник з дільничним і туди, і сюди – все обшукали, мов нишпорки, та так нічого і не знайшли. Підступають до Мілета, арештом погрожують: «Ми бачили, як ти з мішком цукру забіг сюди та й двері причинив за собою. Кажи: де подів?».
Мілет лише посміхається: «То вам наснилося таке. Не бачив я ніякого цукру. Погрітися забіг, зашпори зайшли у руки. А втім, шукайте...».
Так і пішли ні з чим міліціонер з комірником. А Мілет лише довго потому жалкував, що пригостив солодким колгоспівських телят.
Або ось інша придибенція, котра також з Мілетом трапилася. Це вже коли у Воскодавинцях, у приймах жив. Був якось у райцентрі й біля одного зі службових офісів запримітив череп’яну водостічну трубу. Згодилася б така в господарстві, та як її звідси винести? Офіс цей – районного відділу міліції, біля нього постійно міліціонер стоїть. Обміркував, намітив план дій. Вранці наступного дня товста триметрова труба вже лежала на подвір’ї Мілетової оселі. Сам винуватець задоволено посміхався. Таки домігся свого, з-під самі­сінького носа у «ментів» виніс (не вкрав, ні!) їхнє майно. Та так майстерно це зробив, що вони й не помітили. Трубу ту Мілет комусь чи то продав, чи за так віддав, бо був чоловіком щирим, веселої вдачі і любив ділитися з ближнім усім, що мав.
У Воскодавинцях про Мілета ходили легенди, і всі неординарні, неадекватні події, які подекуди відбувалися у селі, чомусь неодмінно пов’язувалися з його ім’ям. Хтось у когось щось поцупив – то Мілетових рук справа, хтось бійку затіяв – і тут Мілет винен.
Одне слово, імідж у Василинчиного приймака був явно далекий від позитивного. Та він і не вельми тим переймався. Полюбляв перехилити чарчину-другу і, справедливості ради скажемо, робив це досить часто. Коні в руках: тому щось підвіз, тому кілька навильників силосу або жому для корови скинув по дорозі на ферму. Воно б, може, і нічого страшного – хто з чоловіків у селі не випиває? Та біда в тім, що, причастившись, Мілет, як правило, розпочинав сімейні сварки, котрі закінчувалися бійкою. Дітей не чіпав, а Василину, жону свою... Сусіди не раз спостерігали, як «веселий» Мілет ганяє жінку навколо хати та ще й тумаками нагороджує. Найсміливіші спробували було вступитися за покривджену молодицю, але не тут-то було. Полишивши Василину, Мілет одразу ж кидався на її захисника або захисницю. Що­правда, Василина тим часом мерщій, не гайнуючи часу, втікала з власного обійстя, і якомога подалі.
Другодні протверезілий порушник спокою знаходив налякану дружину – часом саму, інколи з дітьми, – приводив додому. Василинка плакала, просила не пити більше, щоби люди на них не тикали пальцями, не сміялися. Мілет зазвичай обіцяв і в рот не брати клятої оковитої, слово давав. Однак вистачало його ненадовго. До першої-ліпшої нагоди.
Під старість Мілет став рідше вживати, а Василина, відповідно, частіше ночувати у власній хаті. Діти вже виросли, поїхали з села – донька вступила до технікуму торговельного, син у моряки подався. Наїжджаючи додому, вмовляли батька зовсім зректися згубної пристрасті – алкоголю, поберегти здоров’я, якого ставало все менше й менше. Мілет кивав головою, погоджуючись, обіцяв назавше забути, що таке горілчана отрута. Та, схоже, так і не зміг до кінця позбутися того, до чого звик у молоді літа.
Пішов з життя напровесні і дуже раптово. Не хворів, ні на що не скаржився. Навіть у двадцятиградусний мороз ходив у кирзяках, розстебнутій на широких, густо порослих рудуватим кучерявим волоссям грудях куфайчині. На голові – бувала в бувальцях солдатська вушанка, одне вухо якої опущене, друге – недбало поглядає угору.
Мілет ніколи й нікому не скаржився на своє життя, нестатки чи сімейні негаразди. Коли хтось і запитував його про це, відповідав, як завжди: «Живемо, як можемо. Можете краще – живіть краще. А ми вже якось самі спробуємо...». Що саме мав на увазі – хтозна.
Того дня пішов до сусіда допомогти дерева на подвір’ї обрізати. Узяв із собою но­жівку, швидко забрався на стару вербу чи осику. Злізти на землю, кажуть, уже не зміг. Інші ж подейкували, начеб по роботі, за обідом, добряче випив, а горілка, мовляв, виявилася настояною на резині паленій чи ще на чомусь... Приїхали донька і син, уже дорослі. Разом з Василиною, матір’ю своєю, Мілетовою жоною, поховали батька. Зосталася бідолашна Василина одна-однісінька. Що їй робити, самотній? Невзабарі діти купили їй хатину в селі неподалік міста, де живуть і працюють самі. Хотіли до себе забрати матір – відмовилась навідріз. «Не хочу нікому заважати», – мовила. Так і живуть: діти у місті, вона у селі, кілометрів за десять. Зустрічаються часто, приїздять одні до одних у гості. Про село, про батька згадують з сумом і болем. Як не згадувати? Рідна кров...
Поговорили з Василем про Мілета, про колишніх моїх однокашників. Згадали Федька Маначина, Івана Євдосюка, Кароля Крижанівського, Сашка Довжкового, Адама і Віктора Ліщинських, Валю Підберезну...
– У селі мало хто зостався, – оповідав Василь. – Пороз’їжджалися по світу. Той у Києві, той у Хмельницькому, багато наших чепелівчан у Росії, на заробітках...
Знову повернулися у спогадах до вчителів. Виявляється, моя колишня класна, а потім завуч Софія Яківна померла від раку. Незадовго до смерті їй відрізали груди, однак і це не врятувало її, бідолашну. Валентин Петрович, її чоловік, наш бравий математик (пригадую, як уперше прийшов він до нас у п’ятий чи шостий: щойно демобілізований з армії офіцер, у шинелі й галіфе), працював і секретарем парткому в місцевому колгоспі, після того, як чепелівське і красилівське господарства об’єдналися, чи то пак “укрупнилися” (було таке в шістдесятих), відтак директором восьмирічки — тієї самої, де колись починав свою вчительську кар’єру і де завучем була його дружина. Помер у власних “Жигулях”, по дорозі додому.
– Невже могло таке статися? – питаю сам у себе. – Такий здоровий, фізично сильний був. Справжній атлет. Як ухопить, бувало, котрогось із бешкетників за шкірку – той, сердешний, з класу кулею вилітав...
– Літ он скільки минуло, – мовить у задумі мій співрозмовник і поволі прошкує, обминаючи калюжі, до свого тракторця. – Та й життя яке прожито: і голод, і холод, і Чорнобиль... В одній лише Чепелівці за останні роки скільки людей повмирало, і не перерахувати. Як не інфаркт, то інсульт, то рак розпроклятий. Так і косить, так і косить... А скільки людей на ноги вкалічіли. Що то, як не радіація? Вона, вона...
Василь на хвильку вмовкає, а тоді:
– Ну, чоловіче добрий, щасливої вам дороги. Либонь, їхати вам ще далеченько, а пора пізня. Сонце вже за Рибакову опустилося. Бувайте!..
– І вам щасливо, – кажу і з вдячністю стискую у своїх долонях його шкарубку, але міцну, жилаву руку. – Якби не ви, не відаю, що б я робив ось тут, посеред дороги. Не інакше, як довелося б заночувати у Воскодавинцях або у Чепелівці. У Воскодавинцях хоч родина є, а у Чепелівці... Спасибі вам!
– А нема за що, – усміхається широкою, доброю посмішкою мій випадковий знайомий. – Колись, може, стрінемося. У житті усяке буває...
– Атож, буває, – згоджуюся. – Будете у Кам’янці – заходжайте. – І, наздогнавши Василя вже біля самісінького тракторця, простягаю візитку. – Ось, будь ласка. Тут адреса і все інше...
Чоловік дивиться на мене, то на клаптик цупкого паперу, відтак ізнов на мене.
– Що ви, – каже. – Ніколи нам роз’їжджати. У нас – робота. Самі знаєте: у селі праця важка, щоденна, ні тобі свят, ні вихідних. А ще зараз... Нікому ми, селяни, не потрібні. Ні допомоги, ні підтримки. Колгоспи зруйнували, все, що було, пограбували, розікрали. Люди сидять без роботи, без зарплати. Спиваються, вимирають. Хіба такого ми чекали, на таке сподівалися? Кажуть: дали нам землю, то чого іще хочете? А на чорта мені та земля, що я з нею робитиму? Чим зорю, засію, збиратиму врожай чим? А добрива де взяти, механізми сякі-такі? Ось злампічив з брухту тракторця, ніби й бігає. Та чи довго бігатиме? Ні запчастин, ні солярки...
– Так і живемо, – мовить на прощання Василь і понуро, аж наче сердито, зі злістю ступає розтоптаними кирзяками по брудних калюжах.
За мить голубий «ЮМЗ» зникає за поворотом. Я стою при дорозі. Один. Ні, з «жигуликом». Ліворуч і праворуч од дороги – поле. Не зоране, не засіяне. Забуте, покинуте. Нікому не потрібне. «Але ж то – земля, – кажу невідомо кому, до кого. – Вона ж повинна родити хліб, приносити в людські оселі достаток. Земелька – неоціненне багатство народу... Як так сталося?.. Чия у тім вина?..»
Стою, мовчки дивлюся за багряний горизонт. Він наче горить, палає. Заходить сонце. Велике, червоне. Ще мить – і заховається за темносинім пралісом. Одиноко, сумно і якось на диво неспокійно на серці. Чому? Адже ніби нічого такого й не сталося. Тоді чому так тривожиться, плаче так душа моя?..

* * *

Віють, гомонять над нашими головами, над Україною, над усім світом буйні вітри неспокійної епохи – двадцять першого століття. Зі зливами, грозами і громовицями. Розривають навпіл піднебесні високості, ламають, виривають з корінням могутні дерева. Ламають долі і душі людські. Чи ж принесуть вони, вітровії часу, селянам, землякам моїм, усім добрим людям давно очікувані, омріяні, вистраждані переміни? Чи заживемо ми, врешті-решт, заможно і щасливо на своїй землі – землі батьків і дідів, прадідів наших? Якщо не ми, то бодай діти, онуки наші. Так хочеться вірити...

м. Кам’янець-Подільський – м. Ірпінь.

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2007 р.