журнал "Вітчизна" №11-12, 2007 р.

ЮРІЙ КРАСНОЩОК
Розшукуються державні злочинці

документальний детектив

Розділ четвертий
 КІЛЕРИ КРЕМЛЯ

На жаль, початок війни ОУН (Організація українських націоналістів) зустріла розділеною на два крила. І це у відповідальний час для України, коли мала вирішуватися її доля. В національно-визвольному русі, як завжди, проявилися симптоми давньої хвороби українців, прищеплені умовами Російської імперії та польського гноблення, – хуторянство, особисті амбіції, де кожний сам собі пан і гетьман. Ця поведінка дорого коштуватиме українському народові. Ситуація, в якій опинилася Україна під час війни між СРСР і Німеччиною, вимагала об’єднання сил національно-визвольного руху, а виходило ж навпаки – два крила ОУН замість орла породили домашню качку. Вони не мали ні спільної тактики, ні спільної стратегії створення Української держави. Керівники не знаходили спільної мови, не хотіли через амбіційність іти на компроміси. Тому їхні похідні групи таємно, в тилах німецької армії, посувалися кожна сама по собі. Групою ОУН-мельниківців керував син відомого українського поета Олександра Олеся (Кандиби) Олег Ольжич. Групу ОУН бандерівців-революціонерів очолював відомий соратник Бандери Микола Климишин. Кожен з них стояв на різних позиціях щодо створення держави України: мельниківці сподівалися, що з часом незалежність Україні дасть Гітлер, бандерівці, навпаки, вважали, що незалежність України слід завоювати революційним шляхом, повставши проти окупанта.
Похідні групи мельниківців і бандерівців увійшли до Києва, хто як зміг. Хто заховався серед юрби біженців, – тут були переважно жінки й діти мобілізованих до Червоної Армії чоловіків, яких випадково війна захопила – кого у відпустці, кого в гостях. Були серед них сім’ї прикордонників і військових, яких чоловіки, відступаючи, залишили напризволяще, а в декого чоловіки вже були вбиті або взяті в полон, а сім’ї біженців про це ще не знали. Багато хто так і не дізнається про долю своїх чоловіків, які пропали безвісти. Мельниківці добиралися більш-менш офіційно, бандерівці ж намагалися не потрапляти на очі окупантам. І тут я маю зупинитися на одному дуже болючому питанні для українського народу, що стосується до його незалежності і відносин з фашистською Німеччиною. Ця тема стала предметом інсинуацій і фальсифікацій щодо українського народу, – ніби він продався фашистській Німеччині, зрадивши ідеї марксизму-ленінізму. Мовляв, він винуватий у тому, що в Україні відбувся геноцид єврейського народу. Тому я змушений вказати на справжніх винуватців і розібратися в цьому нелегкому питанні – хто кого зрадив і хто є злочинець.
Після 1918 року, коли радянська Росія потопила в крові незалежну Українську державу, національно-визвольний рух українського народу на чолі з Симоном Петлюрою розпочав нову боротьбу проти більшовицької деспотії за відновлення незалежної України. Після вбивства Петлюри в Парижі 1926 року більшовицьким агентом Шварцбардом рух визволення України очолив соратник Петлюри Євген Коновалець, якого 1938 року теж убив агент НКВС Судоплатов. Замість Коновальця рух очолив Андрій Мельник. На початку Другої світової війни, відчуваючи неминучу війну Німеччини та СРСР, Мельник намагався одержати від лідерів Німеччини гарантії, що в такому разі Україна при їхній підтримці стане незалежною державою. Андрій Мельник навіть мав з цього приводу зустріч з Гітлером. Але гарантії вождів Німеччини були не дуже певні. Для підтвердження всього сказаного наведу документ, який свідчить, що це було справді так, а не є вигадкою українських «буржуазних» націоналістів.
У директиві, яку видав фельдмаршал Кейтель 13 травня 1941 року – більш як за місяць до початку війни, – від імені фюрера повідомлялося:

«... Як тільки закінчиться війна, Росія буде поділена на окремі держави зі своїми урядами...».

Провести підготовчу роботу до цього і розробити конкретні умови створення цих держав мав Альфред Розенберг. До травня 1941 року Розенберг запропонував Гітлеру проект створення таких держав. За цим проектом європейську частину Росії передбачалося розділити на окремі рейхкомісаріати: російська частина Польщі мала стати німецьким протекторатом під назвою «Остланд», Україна ставала незалежною державою під протекторатом Німеччини, прибалтійські держави і Білорусь приєднувалися до німецького райху.
Але німецька влада, у разі створення незалежної України, хотіла мати в ній уряд, лояльний до Німеччини, і тому ставка була поставлена на ОУН Андрія Мельника, яка позитивно сприйняла рішення фюрера. Бандерівці опинилися в недовірі у німецьких керівників, бо не бажали миритися з окупацією України та її пограбуванням, і почали готуватися до захоплення влади революційним шляхом.
Ось що пише у своїх спогадах Микола Климишин, командир Північної групи бандерівців-революціонерів, яка після проголошення Акту про відновлення Української держави від 30 червня 1941 року просувалася до Києва, аби офіційно проголосити Акт про відродження незалежності в столиці України:

«...Доїжджаючи до Хвастова, ми задержалися коло придорожнього напису «Хвастів». Хтось скочив з авто, щоб по звичаю Північної групи поставити умовлені знаки. За той час підійшов  до  нас  молодий чоловік, підсунув легенько догори кашкет і сказав: «Здра!.. Куди Бог провадить?». Аж тоді ми пізнали, що це один з нашої групи. Він вже вспів так себе уподібнити до «здєшніх», що годі було його пізнати.
Беремо його з собою, залишаючи одного на стійці, і їдемо на підготований уже похідний вузол. Один день перед нами прибув тут один рій, і вже організаційний апарат діє.
Оповідають нам, як вони дісталися, що зробили у Хвастові, а що ще треба зробити. Немає води й електрики, а це головне.
У нас знайшлися спеціалісти до водопроводів, які приїхали зі мною. Вони взяли одного з жителів Хвастова й пішли з ним. Я теж долучився, бо мені сказали, що в місті є Юрко. Багато ходити не довелося, бо місто мале. Ми зайшли до централі водопроводів. Там теж знайшли Юрка. Година роботи – й водопроводи працювали.
«Так, тепер треба поставити лінію підкреслення», – сказав наш головний «механік».
«Що це таке?» – питаю.
«Треба тепер піти до ортскоменданта і сказати йому, що місто буде мати ще перед вечором воду. Хай німота знає, хто направив водопроводи. Це нам пригодиться».
«Механік» пропонував мені піти з ним до ортскоменданта, але я вважав, що найкраще буде, коли піде провідник роя, що перший увійшов до Хвастова.
Я ще з ним не бачився, бо він десь забарився, шукаючи своїх людей. За кілька хвилин він прийшов. Я йому по гратулював* за те, що він перший ввійшов у місто, до якого був призначений. Але він відмовився прийняти визнання, бо «ті чорти на мотоциклі» його випередили на півгодини.
Це він говорив про Юрка і його двох друзів, які використовували кожну маленьку щілину, щоб добитися якнайскоріше до Києва.
Ми тоді не припускали, що до Києва ще так далеко.
Годину пізніше ми всі знову зійшлися на обіді. Обід зачався з церемоніялом відзначення роя, що перший ввійшов до міста. Я пояснив друзям, що Юрка не беремо до уваги, бо його ціль і завдання інші і він до нашої групи не належить.
В часі обіду ройовий, а радше районовий Хвастова оповідав нам про те, як його прийняв ортскомендант.
Німець був дуже захоплений направою водопроводів. Районовий пояснив, що він і його люди вислані урядом України у Львові, щоб організувати невоздобуті місцевості, заводити в них порядок.
Німцеві це надзвичайно подобалося. Він питав, чи наша група чогось не потребує, чи маємо що їсти і де приміститися.
Так поводилися всі німці, яких ще не наставили проти нас.
Багато німців не могли зрозуміти, чому вони мають нас переслідувати, чому б українці не мали права на організування незалежного державного життя».

Починаючи це журналістське розслідування, я поклав собі за мету з’ясувати, хто під­став­ляв український народ під кулі окупантів, хто настроював українців один проти одного в цей час важкого випробування і хто перешкоджав утворенню самостійної держави України. Ось як розгорталися події, які на багато років зроблять ворогами недавніх членів одного національно-визвольного руху.
Скориставшись чварами поміж двох угруповань ОУН – мельниківцями і бандерівцями, майор держбезпеки Павло Судоплатов організовує вбивство двох лідерів-мельниківців – Сеника і Сціборського в Житомирі. Цією операцією керував у Києві начальник відділу Українського НКВС, спеціаліст з українських націоналістичних питань Іван Кудря, він же Іван Данилович Кондратюк. Після того, як провокатор, що мав документи на ім’я Степана Козія, застрелив Сеника і Сціборського, його самого тут же, на місці злочину, було застрелено німецьким офіцером у формі льотчика. Знайти цього льотчика потім так нікому і не вдалося. Таким чином, на підставі сфабрикованих документів убивство двох мельниківців було повішено на бандерівців, і це ще більше посилило чвари між двома угрупованнями. Ось як розгорталися ці події, які потім зроблять ворогами недавніх членів одного руху. Свідчить член ПУНу ОУН-м Ярослав Гайвас:

«...Обидва (Сеник і Сціборський – Ю. К.) прибули до Львова нелегально більш як за тиждень після втечі совєтських військ. Перед їхнім прибуттям зголосився до нашої квартири на Академічній вулиці дивний чоловік, який назвав себе Полуведьком і повідомив, що він є давнім зв’язківцем між ПУН-м і підпільною націоналістичною організацією на Наддніпрянщині. На щастя, з Кракова прибув найближчий співробітник Сціборського, Чемеринський-Оршан, і він мене поінформував, що знає Полуведька з Парижа, де той переховувався якийсь час перед нелегальним поворотом на Наддніпрянщину, і що в тій справі триває слідство, з чим докладніше обізнаний Сеник. Оршан порадив мені зачекати до прибуття Сеника, що я й зробив. Розмова Сеника з Полуведьком, в якій брав також участь Сціборський, відбулася при замкнених дверях.
Через декілька днів Сеник сказав мені приблизно таке: «Не все ясне з Полуведьком. Треба багато чого перевірити». Він, Сеник, і надалі буде за Полуведька відповідати та забере його з собою на Схід.
Перед від’їздом до Житомира Сеник повідомив мені, що може прийти звістка з Фінляндії, яку слід терміново передати йому. При цій нагоді Сеник утаємничив мене дещо у справі Полуведька. Полуведько виїхав перед вбивством полковника Євгена Коновальця з Берліна на організаційну станицю в Фінляндії. Зразу після вбивства він нелегально перейшов кордон до СРСР, а тепер пояснює це наказом, який він отримав від свого фінляндського зв’язкового, майора фінляндських військ. Власне, до того майора Організація звернулася за підтвердженням інформації Полуведька.
Повернувшись в Україну, Полуведько, як пояснював він, не мав змоги вирватися на захід. Удалося йому це перед самою війною, але кордону він уже не зміг перейти, бо був обложений совєтськими військами, тому переховувався в полях, аж доки не відступили більшовики, тоді прибув до Львова й відшукав організаційну квартиру. Після прибуття до Житомира Полуведько жив на одній квартирі з Сеником і Сціборським. Перед їхньою смертю він запропонував, що поїде до Вінниці та інших міст, щоб пошукати зв’язки або зав’язати нові. Сеник погодився на це, і він поїхав туди...».

Як повідомляє далі свідок Гайвас, німці чомусь не змогли знайти офіцера люфтвафе, що застрелив Козія. Йому не дозволили побачити і тіло терориста, а лише документ, що його він мав при собі. Його було нібито видано установою в Берліні «Україніше Фертрауенштеле», тобто УНО. Насправді ж це була фальшивка. Проте керівництво ОУН-мельниківців з цього зробило висновок, що вбивство Сеника і Сціоборського заподіяв бандерівець.

Ярослав Гайвас далі свідчить:
«Я негайно поїхав, щоб віднайти і спровадити до Житомира Полуведька. Була підозра, що він агент НКВС. Першим пунктом, куди я подався, була Вінниця. Тут Полуведько був коротко, зустрічався з людьми, а потім поїхав до Гайсина та Умані. Я подався туди. Одначе ані в Гайсині, ані в Умані його ніхто не бачив. Не дочекавшись Полуведька в Умані, я через Гайсин і Вінницю вернувся до Житомира і тут застав Полуведька, одначе розмовляти з ним не міг, бо саме впав Київ... Німці в’їзд до міста заборонили. Але Федак Смок улаштував нам трьом – Романові Біді, Богданові Коникові і мені – транспорт сюди, і ми, заховані під брезентом у вантажній військовій машині, дісталися до місця призначення. Через кілька днів туди прибув Ольжич і багато інших членів ОУН і з ними Полуведько. Перед тим як говорити з Полуведьком, я запитав про нього Ольжича, чи він міг щось цікаве сказати. Тоді Ольжич сказав мені приблизно таке: «Я Полуведьком ніколи не займався. Він хотів залишитися в Києві, але я дав йому доручення виїздити негайно до Харкова, де ним займуться Коник, Бабій (Олекса) та Кивелюх (Роман)».   

Те, що вбивство Сеника і Сціборського було провокаційною акцією, спрямованою на те, щоб посварити бандерівців та мельниківців і зруйнувати визвольний рух, сумніву не підлягає. Але мені треба було ще дослідити, як цю провокацію було влаштовано. По-перше, треба було з’ясувати, хто був найбільше зацікавлений у вбивстві саме цих політичних авторитетних діячів.  Зрозуміло, що це насамперед потрібно було самому Полуведьку, який стояв перед викриттям як радянський агент, і викрити його могли тільки ці двоє. По-друге, готувалася більш широка акція, в яку повинен був потрапити і Олег Ольжич як представник Мельника у Східній Україні. Але, побоюючись викриття, операцію прискорили. Зникнення Полуведька з Житомира пов’язано з його зустріччю і розробкою плану акції разом із тергрупою, яка здійснила знищення Сеника і Сціборського.
Щоб довести це, мені знову доведеться повернутися до документів НКВС. Ось що написано в його особовій справі:
«У жовтні 1941 року Кіндрат Полуведько з’явився у місті на Дніпрі, щоб негайно зв’язатися з Іваном Кудрею, який дав згоду на поїздку Полуведька до Харкова з завданням вкорінитися до складу харківської організації українських націоналістів. Кудря також дав йому явки для зв’язку з центром...»
Полуведько поспішав зникнути з Києва, бо тут його могли швидко викрити і з’ясувати його причетність до вбивства. Це було мені зрозуміло, але хто став виконавцем цього теракту? Мельниківці звинуватили в теракті бандерівців. Там же, в Житомирі, було скликано організаційний суд, на якому О. Ольжич виступив як прокурор. Вирок був одностайний: засудити до страти Степана Бандеру і Ярослава Стецька. Але це рішення полковник Андрій Мельник скасував. Справа в тому, що провід ОУН-революціонерів не взяв на себе відповідальності за вбивство двох керівників ОУН-мельниківців, заявивши, що це була провокація НКВС, спрямована на розвал національно-визвольного руху України. Ця акція й справді дуже підірвала позиції ОУН і зашкодила руху визволення взагалі. Тому я залучу свідчення Миколи Климишина і доведу, що бандерівці цього вбивства не коїли. Ось що з цього приводу свідчить керівник бандерівської групи Климишин:
«... Я відвідав кілька міст і найбільше задержався у Перемишлі. Вилив Сяну перегородив мені поворотну дорогу до Львова. Це все забрало 5 днів, і коли я повернувся до Львова, сказав мені Климів-Легенда, що в Житомирі убили Сеника і Сціборського.
Попереднього дня прийшла штафетою вістка, що вбивник невідомий. Він був пострілений і сам добився так, що згинув уже в руках німців. Вони його нікому не хочуть показати.
В області зроблено докладну провірку. Нікого зі складу області не бракує. Вислано гінця до Білої Церкви, де останньо перенісся штаб Північної групи, щоб і там провірити.
Загальна опінія була, що це хтось на власну руку зробив, або це якась більша провокація. Нам треба якнайскоріше справу вияснити на місці, й тому ми оба з Легендою їдемо.
Випадок дуже прикрий і до того ще якраз перед захопленням Києва. Німці проголосили в Житомирі винятковий стан і ганяють за нашими людьми, як божевільні. «Мельниківці» голосно говорять, що це робота наша.
Нам виглядало тоді, що Сеника і Сціборського вбили німці перед здобуттям Києва. Вони їх зліквідували, бо думали, що вони щось приготовляють у Києві, а нас за це будуть переслідувати й так за одним пострілом убили двох зайців.
Про це я був особисто переконаний. Те, що потім вони показували знімок якогось типа, що мав вигляд азіята, я пояснював собі так: німці вбили якогось полоненого, вбравши його в цивільний одяг. Таке переконання у мене було аж до 1946 року, коли я прочитав у «Вістях з радіо», що московське радіо подало, що Сеника і Сціборського вбив совєтський партизан.
Я скоро закінчив своє перебування у Львові, хоч знав, що в Житомирі для мене тепер буде дуже гаряче, але постановив туди поїхати, щоб вияснити цілу справу.
Ще перед від’їздом написав я картку до своєї дружини, де й підкреслив, що, хоч знаю, як там буде гаряче, все-таки їду до Житомира.
Але ця картка не була доручена на місце призначення. Її німецька поліція знайшла на вул. Руській в часі арештів і ревізії у головній квартирі ОУН».
І далі Климишин пише:
«... Поладнавши всі справи у Львові, виїхав я 6 вересня до Житомира. Зі мною їхав Климів-Легенда, І. П. і шофер. Ми мали тяжку подорож. Ободи коліс в авто псувалися дуже часто, а в кінці забракло бензини, за якою ми довго нашувалися, поки знайшли. По дорозі Легенда відвідав свою квартиру, а в кінці лишився вечором у одному районному центрі перед Житомиром, а ми утрьох поїхали до Житомира.
Ще по дорозі мали ми дві направи коліс і були вже такі вичерпані, що хотіли в якійсь шопі положитися й виспатися, поки поїдемо «додому».
Мабуть, прочуваючи нещастя, ми мали в пляні вислати І. П. наперед, щоб він розвідав найперше терен. Це був плян шофера. Він казав, що два останні випадки з ободами коліс не мусіли бути, тільки це знак, щоб нас попередити.
Але я таки настоював, що їхати далі, і ми на ранок в годині 5-й заїхали на нашу стару квартиру, де мене арештували й завезли на поліцію.
Мене посадили при столі, де сидів німецький старшина (мабуть, гауптман), що промовив до мене чисто українською мовою. Як пізніше я міг зорієнтуватися, це був Міллер. Він сказав мені, що я арештований у зв’язку з убивством Сеника і Сціборського.
Після того він дав мені перо й папір та сказав, щоб я написав докладно – день за днем, де я був і що я робив від 20 серпня до останньої хвилини на волі. Казав не спішитися, а подати якнайбільше фактів, бо це дуже важливе для справи, а особливо для мене і для моїх людей, які арештовані зі мно. Коли б мені на це було потрібно навіть цілого дня, я не повинен тим в’язатися.
Я так і зробив. За кілька годин я мав на кільканадцяти картках описане з великою докладністю все, що я зробив у часі своєї великої подорожі по правобережній Україні за три тижні (це мені дуже тепер придалось би). Я думаю, що цей еляборат зберігається в руках тих, що на мої плечі поставили таке тяжке обвинувачення.
На тому скінчилося перше переслухання.
Мені сказали, що скоро буду звільнений, але це залежить від того, як я буду заховуватися. Мене дали на перший поверх у двокімнатне приміщення. Одна кімната була влаштована як бюро, а друга – як спальня з 4-ма польовими ліжками.
Двері замкнулися за мною на ключ. Я лишився сам. Оглянувши наскоро приміщення, я почав ходити від вікна до дверей.
Беззупинний рух, постійний гін вперед і брак часу для мене стали лиш спомином. Я мав тепер сидіти в безділлі, а час ішов сірим волом звільна, поволі, як колись у польській тюрмі на одиночці.
Мені пригадалися слова з вірша Б. Кравцева:

Чотири кроки, все чотири,
Туди й назад, туди й назад.

Тоді я співав це дуже часто або свистав. Я не міг собі дарувати, що десь за кілька днів зійдуться члени Проводу і скажуть: «Микола впав». Мені це злостило. Я відганяв ту думку, але мимовільно уста повторили кілька разів уголос: «Микола впав».
Так, я впав і зі мною впав великий плян великого рейду. На цій нараді я мав перший раз пред’явити свій плян, що його я злеліяв. Мав виявити тим, що тоді справи вирішували.
Тепер цей плян впав зі мною. Вже не побачить не тільки свого здійснення, але й ніхто про нього не буде знати. Аж тепер мені усвідомилося повністю моє положення – самого-самітнього в’язня, який мусить бездільно сидіти й робити тільки те, що сторож зі зброєю в руках дозволить.
Гіркий докір став впорпуватися в мій мозок: «Чому я не сказав того пляну бодай Легенді? Він був би його тепер поставив на нараді й домігся його виконання. Те, що в авто був шофер і І. П., для мене тепер не було аргументом».
Операція «Каїн» була розроблена за кращими зразками підступності з використанням агента-«окупанта» у формі офіцера німецьких люфтвафе, який застрелить кілера. Такий хід був більш вдалим, ніж коли б убивця втік, але біля тіл, розстріляних у спину, просто залишив своє посвідчення на прізвище Степана Козія. Довідка фальшива, і її важко в тій обстановці перевірити. Це зроблять з роками, але на той час сліди були заметені. Вдало підібрали і офіцера люфтвафе (німецька військова авіація), який зник потім невідомо де, і німці не змогли його навіть допитати, тому вони нічого конкретного не сказали й Олегу Ольжичу.
Але вбивство досягло своєї мети, воно забило остаточний клин між двома крилами ОУН. Цю операцію міг організувати тільки керівник НКВС, який дуже добре знав ситуацію в ОУН та її слабкі місця. І такою людиною був комісар НКДБ Судоплатов.
Але у енкаведистів не все вийшло, як планували. Головного керівника ОУН-м Олега Ольжича їм знищити не вдалося.

Розділ п’ятий
ПЕКЛО ХРЕЩАТИКА

Повідомлення радіостанцій з Кракова і Львова про проголошення відновлення незалежності України, незважаючи на всі заборони та замовчування НКВС і партійних органів, приховати від українського народу так і не вдалося. Незважаючи на те, що у киян всі радіоприймачі були відібрані, дехто їх не здав і таємно слухав передачі. З німецької сторони скидалося багато листівок, в яких розповідали про сина Сталіна, який потрапив у полон до німців, про поразки Червоної армії, про паніку в Москві.
Значну кількість учених УРСР радянська влада встигла вивезти в Росію і Казахстан, але багато інтелігенції залишилося в оточеному Києві. Це викладачі Київського університету, медичного, політехнічного інститутів та багато інших. Ці науковці таємно збиралися на квартирах, слухали радіопередачі, обговорювали долю Києва і України. І вже тоді було прийнято рішення про потребу створення Київської міської управи, яка б стала посередником і захисником киян від сваволі окупанта. Комусь потрібно буде організовувати життя в багатотисячному місті, забезпечувати його водою, електрикою, розчищати вулиці.
Разом із похідною групою мельниківців, з якою налагодили контакт, було намічено приблизний склад Київської управи. Очолити її мав професор О. Оглоблін, а його за­ступником мав стати аспірант В. Багазій. До цієї групи також належали: професори М. Грунський, І. Кавалерідзе, вчені О. Чеверда, В. Волконович, С. Драгоманов, В. Завітневич, Ізідора Косач-Бортсова, Дмитро Каплиця. А в Житомирі в цей час похідна група ОУН-мельниківців на чолі з Олегом Ольжичем (Кандибою) готувала склад національної ради, яка б могла після приходу німців до Києва створити український уряд. На посаду голови висувався відомий український вчений-історик Агатангел Кримський.
І коли німці увійшли до міста, їх чекала несподіванка. На розі бульвару Шевченка і Володимирської їм назустріч вийшли члени міської управи. Нині цього будинку вже немає, там побудували нову споруду – Академію наук УРСР (тепер – Національна академія наук України). Але окупантові така самостійність не сподобалася, і він на Печерську в будинку теперішнього Секретаріату Президента, а тоді – штабу КВО, створив рейхскомісаріат, а в районах міста – гебітскомісаріати. Таким чином, у місті утворилося дві міські влади. Проте окупантам довелося рахуватися з міською управою.
Більшовики залишили в місті багато таємних агентів НКВС з різними завданнями: вкорінюватися в систему міської управи і організовувати терористичні акції, провокуючи репресії німецьких окупантів проти місцевого населення. Тому на мера Києва тиснула, з одного боку, німецька окупаційна адміністрація, з іншого – агенти НКВС, що прикинулися національними патріотами. В таких умовах професор Оглоблін, соратник Грушевського, відмовився від посади мера. Він пробув на цій посаді всього близько місяця – з 23 вересня до 29 жовтня, але на його долю випали трагічні дні в історії Києва, коли місто почало вибухати. Спочатку гестапо заарештувало Оглобліна у справі руйнації міста, але, переконавшись, що він до більшовицьких терористичних акцій не має жодного стосунку, до того ж сам репресований радянською владою, – відпустили. Після його добровільної відставки головою КМУ було обрано його заступника В. Багазія.
Варто, однак, докладніше спинитися на особі професора Олександра Оглобліна, бо він опиниться серед сотень тисяч «ворогів народу», яких після закінчення Другої світової війни НКВС і СМЕРШ розшукуватимуть по всіх країнах Європи, щоб судити як колаборантів, а потім повивозити на Колиму, щоб вони там мовчали, ізольовані від світу до самого скону.
Ім’я історика і громадського діяча Олександра Петровича Оглобліна тривалий час було під забороною. Ідеологічні інвективи на адресу вченого в наукових і популярних дослідженнях рясніли лайливими епітетами на кшталт «український буржуазний націоналіст», «колаборант», «зрадник інтересів українського народу» тощо. Усе це перешкоджало як об’єктивному вивченню творчості О. П. Оглобліна, так і з’ясуванню складних обставин його життя. Однак сприятливий стан для розвитку української історіографії, що створився в останні роки, дає можливість сучасним дослідникам повернути до наукового обігу ім’я ще одного визначного гуманітарія.
Народився вчений 24 листопада (6 грудня) 1899 р. у м. Києві. Рідним батьком О. П. Оглобліна був вихованець Університету св. Володимира М. М. Мезько (1870 – 1938), проте з багатьох причин він виховувався в заможному купецько-міщанському роді Оглобліних. Його названий батько П. І. Оглоблін (1865 – 1919) змалку страждав глухонімотою і через це не мав істотного впливу на формування світогляду Олександра Петровича. Мати вченого, яка походила зі знатного українського козацького роду Лашкевичів, також мала подібну ваду. Історичний грунт, на якому зростав науковець, охоплював територію стародавнього Києва з його багатовіковими традиціями та Новгород-Сіверщину, де проживала його бабця по лінії матері.
Вже в ранньому дитинстві він захопився книжками, які на все життя стали його основними порадниками в складних подіях ХХ століття. Закінчивши із золотою медаллю ІІІ-ю Київську чоловічу гімназію, восени 1917 року О. Оглоблін вступив на історико-філологічний факультет Університету св. Володимира в Києві. Тут він під керівництвом відомої русофільської професури (М. В. Довнар-Запольський, С. Т. Голубєв, М. М. Бубнов, П. П. Смирнов та ін.) прослухав скорочений (у зв’язку з бурхливими подіями україн­ської революції) курс гуманітарних дисциплін і в 1919 р. почав викладати історію та українознавство в гімназії у Пущі-Водиці.
У 1921 р. О. П. Оглобліна було запрошено до читання лекцій у Вищому інституті народної освіти ім. М. П. Драгоманова (ВІНО). Це була ціла епоха у творчій біографії Олександра Петровича. Майже 20 років (з перер­вою) віддав учений цьому вищому навчальному закладові. Тут він сформувався як здібний і талановитий дослідник, лектор і педагог, організатор навчального процесу.
Наукового та громадського розголосу набув заснований ним у 1923 р. на основному факультеті ВІНО Історичний семінар вищого типу (ІСВТ), який до 1926 р. працював під його безпосереднім керівництвом. Ця інституція готувала молоду генерацію викладачів та дослідників для вищих закладів освіти. Серед відвідувачів семінару варто згадати К. Є. Антиповича, Д. Є. Бованенка, М. З. Левченка, сьогодні практично забутих, а тоді знаних дослідників.
Разом зі своїми учнями зростав тоді й Олександр Оглоблін. Вже у 1925 році, завдяки своїй енергії та працездатності, вмінню не гаяти час він зміг опублікувати два на­укові томи з історії української економіки ХVІІІ–ХІХ ст. У 1926 р., після публічного захисту в Одесі однієї з цих праць, що була видана під титулатурою «Очерки истории капиталистической фабрики. Предкапиталистическая фабрика на Украине», йому першому з вітчизняних істориків було присуджено науковий ступінь доктора історії української культури. Це був справжній тріумф для гуманітарія.
20-ті – 30-ті роки увійшли в життя О. П. Оглобліна низкою пам’ятних подій, пов’язаних насамперед із дружбою з академіками Д. І. Багалієм та М. Є. Слабченком, чим він пишався до останніх хвилин свого життя. Разом із своїми старшими та заслуженими колегами Олександр Петрович творив так звану «нову революційну школу».
Діяльність у стінах Всеукраїнської академії наук, з якою він був зв’язаний з 1926 р., дала можливість О. П. Оглобліну видрукувати низку цікавих досліджень, які й сьогодні не втратили своєї наукової вартості. Між ними назвемо «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», «До історії Руїни», «До історії політичної думки на початку ХVІІІ ст.», «Орлик і Петрик» та інші. Ці роботи на зламі 20-х – 30-х років утвердили новий погляд на історичні події ХVІІ–ХVІІІ ст. та, зокрема, на постать гетьмана Івана Мазепи.
На думку О. П. Оглобліна, доба І. Мазепи – це час політичного, економічного та культурного відродження України, що настав після Руїни другої половини ХVІІ ст. Всупереч дореволюційній російській та радянській історіографії, вчений вважав Мазепу ви­значним державцем і дипломатом. Деякі недавні колеги і учні Оглобліна вилили на нього відро ідеологічного бруду. Зокрема, робилися закиди щодо його відриву від «марксист­ської науки». Опоненти звинувачували дослідника в «буржуазному репродукуванні схеми історії України». Категоричним був і зроблений ними висновок – вченому не місце серед дослідників-гуманітаріїв.
Відтоді різко посилився громадський дискомфорт О. П. Оглобліна. У травні 1931 р. він навіть змушений був засудити свої наукові праці періоду 1920 – 1925 рр., зазначивши при цьому, що на них значною мірою позначилися теорії економізму, і тому виникла недооцінка класової боротьби в Україні. Щоб виправити цю ситуацію, науковець пообіцяв написати працю методологічного характеру на тему «Методологія історії фабрики на Україні».
«Самовикривав» він себе і на сесії ВУАН, де зробив заяву про визнання своїх попередніх помилок (пріоритетність наукової концепції академіка М. С. Грушевського, дружба з академіком М. Є. Слабченком, вплив школи М. В. Довнар-Запольського). У свої роботи він вимушено додавав партійно-пропагандистські домішки і працював під невблаганним пресом урядової цензури.
Відома дослідниця історії ВУАН, друг і колега вченого, професорка-емігрантка Н. Д. Полонська-Василенко зазначала, що це було «тяжкою життєвою катастрофою для Оглобліна: він втратив усі катедри, деякі його вже видрукувані роботи не вийшли... Наслідком цих репресій на кілька років був загальмований у праці талановитий історик, професор високих шкіл, що мав багато учнів».
Подальший життєвий і науковий шлях О. П. Оглобліна позначений цілою низкою злетів і падінь. Пристосувавшись до влади, у 1932 – 1934 рр. він директорствував у Київському центральному архіві давніх актів, однак його було вигнано з роботи буцімто за те, що він зробив поважну установу притулком для ворогів пролетаріату: М. С. Грушевського, В. О. Романовського, В. В. Дубровського та інших. З цього обвинувачення випливав висновок: «За переведення буржуазно-націоналістичної лінії О. П. Оглобліна з посади директора зняти і з роботи в архіві звільнити». Згодом дослідник влаштувався на роботу до Інституту історії матеріальної культури АН УРСР (1935 – 1937 рр.), але й звідти його звільнили за якийсь «саботаж».
Останні передвоєнні роки діяльності вченого пройшли в Інституті історії України АН УРСР, де він – єдиний тоді доктор історичних наук в галузі історії України – посів поважне місце: впродовж кількох років очолював сектор історії капіталізму, підготував цілу плеяду авторитетних у майбутньому дослідників: В. А. Дядиченка, М. І. Марченка, Ф. Є. Лося, К. Г. Гуслистого, Ф. О. Ястребова, С. О. Сенченка та інших.
Водночас він відновив і своє професорство у Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка, накреслив і частково реалізував план відродження і розвитку україн­ської історичної науки, по якій пройшлася тоталітарна кривава сокира. Однак цьому плану не судилося втілитись у життя повністю. На заваді стала війна.
Після вступу німецьких військових частин до Києва вчений з 23 вересня по 29 жовтня 1941 р. очолював Київську міську управу (КМУ). Сам Олександр Петрович нерадо торкався цих сторінок своєї біографії. Відомо лише, що як перший голова КМУ він піклувався про комунальне господарство міста, дбав про його нормальне функціонування. У 1942 р. очолював музей-архів Переходової доби історії м. Києва, де збирали і фіксували документальні та усні свідчення про «сталінський культурний НЕП».
Влітку 1942 р. О. П. Оглоблін очолив Комісію з питань української емблематики, яка мала на меті обґрунтувати доцільність введення в Україні геральдичних атрибутів державності. Ця комісія, до якої входили історик Н. Д. Полонська-Василенко, археолог П. П. Курінний, літературознавець та архівіст В. В. Міяковський, літературознавці С. Д. Драгоманов та О. С. Грузинський, підготувала три праці, одну з яких – «Герб м. Києва» – написав власноручно Олександр Петрович.
У 1943 р., з наступом Червоної Армії, О. П. Оглоблін переїхав до Львова. Тут він відразу включився в роботу історичної секції напівлегального Наукового товариства ім. Шевченка та зорганізованої за ініціативою митрополита А. Шептицького Церковно-археографічної комісії, співпрацював з Українським центральним комітетом.
Влітку 1944 р. історик перебрався до Праги, де викладав в Українському вільному університеті, а після його відродження в Мюнхені наприкінці 1945 р. продовжував там професорувати. У 1951 р. вчений переїхав до США, де заснував і очолив товариства міжнародного значення – Українське геральдичне й генеалогічне товариство (1963) та Українське історичне товариство (1965).
60-ті – 70-ті роки позначилися для О. П. Оглобліна новим витком у розбудові історичної науки в еміграції. Довгий час він головував у Науковій раді Східноєвропейського дослідного інституту ім. В. К. Липинського (Філадельфія), а впродовж 1960 – 1977 рр. працював науковим консультантом для докторантів з історії України в Українському науковому інституті Гарвардського університету. З 1970 р. Олександр Петрович був президентом Української вільної академії наук у США.
Окремо слід зазначити й те, що він виховав ціле сузір’я відомих учених (Л. Винар, В. Омельченко), які відіграють помітну роль у науковому українознавстві й сьогодні.
До кінця свого життя науковець жваво і з ностальгічним почуттям цікавився всіма процесами, що відбувалися в Україні, з радістю вітав хвилю державотворчого оновлення, вірив, що український народ-трудівник здолає всі труднощі і Україна достойно увійде до когорти європейських країн. З цією вірою він і помер 16 лютого 1992 р. в м. Спрингфілді (США).
Еміграційний доробок вченого великий і різноманітний. Хронологічно він охоплює всі ключові періоди української історії. Плідно О. П. Оглоблін працював і в царині генеалогії. Серед його синтетичних праць особливої цінності набула «Українська історіо­графія. 1917–1956 рр.» (англійською мовою), а серед спеціальних робіт треба насамперед відзначити його ґрунтовне дослідження твору української національно-патріотичної думки кінця ХVІІІ століття «Історія Русів».
Як найкращий знавець Мазепинського ренесансу, вчений написав монографію «Гетьман Мазепа і його доба» (1960), де підбив підсумок своїй майже півстолітній праці з цієї проблематики. Значного розголосу набула і його книжка «Люди Старої України» (1959). Великий історично-літературний і громадсько-науковий сенс мають і його спогади про відомих діячів українства А. Шептицького, Д. Дорошенка, Б. Крупницького, Н. Полонську-Василенко та інших.
Отже, Олександра Петровича Оглобліна безперечно можна віднести до метрів української історичної науки, і вже на часі дати оцінку його персональним стосункам з іншою яскравою постаттю – Михайлом Сергійовичем Грушевським.
На сьогодні в історіографії існують тільки дві праці, які побіжно фіксують конфлікт Грушевський – Оглоблін на тлі наукової дійсності 20-х років. Йдеться насамперед про дослідження теперішнього голови Українського історичного товариства (УІТ) професора д-ра Любомира Винара «Олександр Петрович Оглоблін. 1899–1992. Біографічна студія», де на основі усних свідчень небіжчика і тих документів, головне, особистого характеру, які зберігаються в архіві УІТ, реконструйовано взаємини М. С. Грушевського та О. П. Оглобліна.
Згідно з цими документами в основі непорозуміння Михайла Сергійовича та Олександра Петровича лежала виплекана і частково реалізована О. П. Оглобліним у 1926 р. ідея заснування в найбільшому науковому центрі України – Києві науково-дослідної кафедри історії українського господарства, чого не хотів і не міг допустити М. С. Грушевський. Мати поруч іще одну суміжну установу для шановного академіка ВУАН було занадто. Отже, в сутності конфлікту лежав переважно організаційний момент. Проте це була тільки вершина айсберга, тоді як нижня його частина глибоко занурилась у минуле.
Таким чином, 1926-й рік став яскравою хронологічною відміткою напружених взаємин М. С. Грушевського і О. П. Оглобліна. А сама історія почалася ще на початку 20-х років, коли Олександр Петрович як декан основного факультету Вищого інституту народної освіти ім. М. П. Драгоманова (ВІНО) з’явився в стінах цього поважного педагогічного закладу України. (Нагадаємо, що сам Михайло Грушевський перебував у той час за кордоном).
Згідно з документами до ВІНО О. П. Оглоблін потрапив на хвилі примусової реорганізації, яка знищила колишній Університет св. Володимира. В інституті він посів ключові посади і як викладач, і як адміністратор-освітянин. Спочатку він читав російською мовою ідеологічно загострений лекторій «Історія класової боротьби на Україні», який певний час також реферував професор О. Ю. Гермайзе, прихильник М. С. Грушевського, а десь із 1922 р., коли українізувався, опанував і важливий курс «Історії України (друга половина ХVІ – початок ХХ століття)».
Прологом до конфлікту стали напружені взаємини О. П. Оглобліна з О. Ю. Гермайзе. Останній був дуже помітною постаттю в українській історичній науці 20-х років. Обдарований від природи і надзвичайно працьовитий, учень відомого професора М. В. Довнар-Запольського, під керівництвом якого він написав свою першу наукову працю «Економічний побут західно-руського селянства ХVІ – ХVІІІ ст.», Осип Юрійович дотримувався в науці самостійницьких поглядів.
Перехрещений єврей, він був завзятим українофілом, ерудованим і досвідченим ви­кладачем, користувався неабиякою популярністю у київського студентства. Набувши значного політичного, наукового і педагогічного досвіду, а, головне, реноме історика-марксиста та українофіла, що читав лекції українською мовою, професор Гермайзе суттєво виділявся серед викладацького складу тодішнього ВІНО і цілком заслужено претендував на високі адміністративні посади в інституті. Досить відчутно він впливав і на політико-ідеологічний курс закладу.
Олександр Петрович Оглоблін розумів значення і роль Осипа Юрійовича Гермайзе, однак не применшував вагомість і своєї фігури. Отже, колізія була запрограмована заздалегідь. Обоє амбітні і талановиті, дуже працездатні, активні провідники нових віянь, вони від самого початку стали колегами-ворогами, які визначали основні напрями життя історичного циклу основного факультету ВІНО.
Подібним до О. Ю. Гермайзе за масштабом особистості був і брат М. С. Грушевського – Олександр Сергійович, людина непересічна не тільки в академічному, а й у суспільно-політичному житті Наддніпрянщини.
Чи не найбільшою таємницею в біографії О. П. Оглобліна є факт його ув’язнення на зламі 1930 – 1931 рр. Про це не згадують науковці, які близько знали Олександра Петровича. Всіляко уникав цього дражливого питання і він сам.
13 вересня 1930 р. було взято під варту Оглоблінського шурина Олександра Якимовича Фролова, в минулому власника подільських будинків, а на 1930 р. формально безробітного. О. Фролову і групі опозиційно настроєних київських громадян ГПУ УСРР інкримінувало участь буцімто в контрреволюційній організації з метою повалення існуючого ладу шляхом збройного повстання. У слідчій практиці ця справа отримала назву «Весна». По ній проходило понад три тисячі чоловік, головним чином колишніх російських офіцерів, купців, священиків, тих, кого радянська влада відверто і недвозначно вважала за своїх класових ворогів.
Олександр Якимович вважався одним з її «найактивніших членів», який «очолював подільський осередок» організації. Головним його завданням, як свідчать матеріали справи, стала вербовка нових людей, збирання різного роду інформації, проведення антирадянської агітації.
17 вересня 1930 р. в Харківському ізоляторі О. Я. Фролов засвідчив, що останні три роки перед арештом, тобто після того, як він утратив роботу, притулок йому надала сестра Ганна Якимівна та його зять О. П. Оглоблін, професор Київського інституту народної освіти (КІНО).
Далі він обрисував найближче оточення свояка, згадав про Антиповича, Бованенка, Радзимовського, Беркута, засвідчив настрої Олександра Петровича, зокрема повідомив, що за оглоблінський «хліб і кашу» він виконував його окремі доручення, як-от відвозив рукописи праць друкарці, брав для нього книжки з бібліотеки, доглядав за дитиною, наповнював господарський кошик сестриної родини.
Загалом у фроловському «портреті» історика ледве чи йшлося про антибільшовицьку діяльність, а підґрунтям розповіді слугували чисто побутові сюжети. Однак і цього виявилося досить, щоб у ніч з 18 на 19 грудня 1930 р. співробітники ГПУ УСРР зробили обшук і заарештували дослідника.
До постаті О. П. Оглобліна ми ще повернемося в нашому розслідуванні.

Вивчаючи довідку КДБ про діяльність Івана Кудрі, я несподівано натрапив на слід. Ось що там повідомлялося.
«... Несподіваною і в той же час корисною була зустріч «Максима» (Іван Кудря. – Ю. К.) в кінці дня 3 листопада з співробітником НКВС т. Єлізаровим, який з групою чекістів, виконуючи оперативне завдання, потрапив в оточення, а потім – у полон і утримувався в дарницькому таборі військовополонених. Тут їм вдалося підкупити перекладача ручним годинником, що зберігся у одного із співробітників, і, таким чином, 16.10.1941 року їм вдалося звільнитися з табору, одержавши перепустки як українців і мешканців Києва. Ідучи втрьох по місту, Єлізаров і два його співробітники випадково зустріли колишнього співробітника НКВС Великого В.І. (Стасюка), що жив у Києві під прізвищем Заремба на квартирі, в якій вони і переховувалися кілька днів, поки Єлізаров не перейшов на квартиру Бремер за рекомендацією Окіпної.
...На останній зустрічі з Єлізаровим 6.11.41 року «Максим» розповів йому все, що йому треба передати в НКВС, забезпечив невеликою сумою грушей і наступного дня направив Єлізарова з товаришами на «Велику землю». Єлізаров у свою чергу рекомендував «Максиму» «Великого – Зарембу», якого один з товаришів Єлізарова зв’язав з мешканцями Києва, які могли б зацікавити «Максима»...
До цього уривка з довідки КДБ про Івана Кудрю слід зробити деякі коментарі і пояснення. По-перше, потрібно з’ясувати – хто безпосередньо керував боротьбою НКВС проти українського визвольного руху. Для того, щоб визначити це, я залучу до свого розслідування лист, направлений в’язнем Володимирської в’язниці Павлом Судоплатовим Президії ХХІІІ з’їзду КПРС відносно своєї реабілітації.

Цілком таємно № 298302
«... 3. У 1941 році наказом по НКВС СРСР було створено Особливу групу при Наркомі на чолі зі мною та моїм заступником Ейтінгоном (він же Леонід Котов за кодовим прізвиськом «Льоня», організував вбивство Льва Троцького – Ю. К.). З перших же днів війни Особливій групі було доручено: організація агентурної, розвідувальної, диверсійної та партизанської роботи в тилу ворога, підготовка і проведення такої ж роботи по вкоріненню чекістської агентури в районах, що підлягають окупації...»

Отже, головним керівником українського радянського підпілля НКВС був убивця Євгена Коновальця, комісар держбезпеки 3-го рангу Павло Судоплатов, він же «Павлусь», він же «Волюх», який дуже добре знав стан речей в ОУН, і хто є там агентом-нелегалом НКВС. Він добре розумів, що як Іван Кудря – «Максим», він же «Українець», так і Кіндрат Полуведько, він же «Половенко», перебувають під загрозою викриття. Кудрю добре знав член Проводу ОУН полковник Роман Сушко, а що ж до групи терористів Єлізарова, то у зв’язку з оточенням більшості частин Південно-Західного фронту вони, після вбивства Сеника і Сціборського, переодягнені в цивільне, потрапляють в полон. Влітку 1941 року німці українців-червоноармійців, якщо за ними приходили родичі, звільняли з полону. І не тому, що вони були такі добрі, а тому, що їм потрібна була робоча сила, яка б годувала німецьку армію і розбирала руїни підприємств. Робилося це дуже просто. Тому, хто звільнявся з полону, інші полонені давали адреси і записки на волю родичам, ті приходили з тими записками, забирали своїх батьків, братів, чоловіків. Подібну записку передав на волю і Єлізаров Раїсі Окіпній, яку добре знав. Вона, а також Бремер та ще якась жінка-фронтовичка, яку вони залучили до справи, і забрали своїх «чоловіків» з полону. Допоміг у цьому ще й годинник, який вони подарували перекладачеві, про що свідчить довідка НКВС.
Єлізаров мав після цього вийти на зв’язок з Кудрею, але резиденцію агента НКВС, як свідчить довідка, підірвала міна, закладена радянськими мінерами з ГРУ в «будинку Гінзбурга». Побачивши руїни, Єлізаров почав шукати Кудрю в місті і зустрів його за кілька кварталів на Пушкінській, де той влашувався на новій квартирі.
Розслідування цієї трагедії вимагало глибокого вивчення суті справи для того, щоб зняти ті звинувачення, які партійна і енкаведистська пропаганда начіпляла на визвольний рух України і глибше розкопати діяння Особливої групи НКВС при Берії, про яку свідчить комісар Судоплатов і яку булу створено не стільки для боротьби проти німців, як проти визвольних рухів у союзних і автономних республіках СРСР, що потрапили в німецьку окупацію і почали відроджувати свою державність.

«Цілком таємно
Довідка КДБ при Раді Міністрів УРСР про диверсійну розвідувальну діяльність групи підпільників м. Києва під керівництвом І. Д. Кудрі
Серпень 1941 р. – листопад 1943 р.
...На початку серпня 1941 року, коли загроза окупації Києва стала реальною, Кудря без коливань прийняв пропозицію залишитися у Києві для проведення розвідувальної роботи в тилу ворога.
З цього моменту Кудря, що став «Максимом», з допомогою групи чекістів таємно від своїх друзів став готуватися до виконання вельми почесної, відповідальної і нелегкої роботи розвідника в тилу німецьких окупантів.
Невдовзі на вулицях Києва можна було бачити типового «щирого» українця, що одягом був схожий на вчителя, чи то провінційного художника або діяча культури з паспортом та іншими документами на ім’я Кондратюка Івана Даниловича, а незадовго до вступу до Києва німців він оселився на колишній Інститутській вулиці в будинку № 16 (відомим під назвою «будинок Гінзбурга»)...
...Коли співробітник НКВС УРСР після змістовної попередньої розмови спитав власницю вказаної квартири Груздову Марію Іллівну, чи змогла б вона у випадку окупації німцями міста залишитися в інтересах радянської влади у Києві, вона в якусь мить розгубилася і не дуже повірила, що їй, дружині репресованого радянськими органами письменника, пропонують залишитися в тилу у німців для виконання важкого завдання, їй довіряють життя чекіста...».
Я дещо перерву виклад цього таємного документа, щоб зробити свої резюме до цієї довідки. Слід зазначити, що НКВС «купило» дружину письменника тим, що пообіцяло звільнити її чоловіка з концтабору, заявивши, що він живий і його випустять на волю. Але коли її вербували, чоловіка вже в живих не було, він помер у таборах. Бо далі в довідці про нього немає жодної згадки. Ось так підступно НКВС вербувало своє підпілля в Україні.
В інтересах розслідування я змушений буду прокоментувати всю довідку і через неї глибоко розкрити ту складну ситуацію, що утворилася в Києві і в Україні під час окупації німців. Звернімося знову до довідки про Кудрю:
«Сусідам про свого квартиранта вона (Груздова) розповідала, що він викладач укра­їн­ської мови і літератури з Харківської області, з яким вона познайомилася на курорті в Сочі, і тепер, після дворічного листування, вирішила нарешті вийти за нього заміж. Батько у нього священник і свого часу був також репресований. В останні дні перед окупацією міста Кондратюк і його наречена на очах сусідів запасалися продовольством, створюючи враження, що вони не збираються евакуюватися. Під час цієї роботи вони зав’язували знайомство з тими, хто відверто чекав німців, готуючи з них своїх поручителів. Водночас група оперативних працівників готувала «Максимові» помічників, кур’єрів, закладала радіостанції, схованки зі зброєю, бланками, документами, шифрами і т. п.
Особливу складність становила конспіративна закладка і випробування стаціонарної радіостанції...».

«Однак перший день роботи «Максима» в тилу у ворога почався з невдачі – встановити радіозв’язок з центром не вдалось. Друга невдача трапилася 24 вересня, коли було підірвано «будинок Гінзбурга» і під його руїнами залишилися різні документи, бланки паспортів та інших документів, гроші, зброя, шифри, адреси потрібних людей і т.п. «Максим» не лише втратив квартиру, що було врешті-решт не дуже суттєво, але загинуло майже все, без чого не можна було розпочинати роботу в окупованому місті...».

В подальшому розслідуванні я ще торкнуся того, як і чому заклали штаб-квартиру Кудрі в замінованому радянськими військами будинку. Агент НКВС вискочив зі своєю «нареченою» з «будинку Гінзбурга» в самій білизні, а через кілька хвилин будинок злетів у повітря разом з мешканцями будинку, які не встигли залишити заміновану споруду... Та я знову продовжу викладати довідку:
«Та не такий був «Максим», щоб втрачати голову від невдач, він уперто почав збирати дані про політико-економічний стан у Києві та на Україні, діяльність українських націоналістів... Використовуючи свої знайомства і свою незаперечну репутацію серед осіб, що відкрито чекали німців, він оселився в новій квартирі на вул. Пушкінській, № 37.
В місті тим часом не припинялися пожежі і вибухи, які набули особливого розмаху в період з 24 по 28 вересня 1941 року, в тому числі було підірвано склад з прийнятими від населення радіоприймачами, німецька військова комендатура, кінотеатр для німців і таке інше. І хоча ствердно ніхто не може сказати, хто конкретно здійснював подібні вибухи, що забрали в могили сотні «завойовників», немає сумнівів, що до цього доклали руку особи, що мали відношення до групи «Максима...».
Я особливо підкреслюю цей абзац з довідки КДБ про Івана Кудрю, бо в ньому «закопано» одразу кілька таємниць московського більшовицького Кремля і беріївського НКВС.
По-перше, до цих вибухів група Івана Кудрі – «Максима», якщо мала, то тільки побічне відношення, бо якщо розглянути ситуацію, то керівник групи «Максим» на той час, з 27 по 28 вересня, мав у своєму розпорядженні тільки двох радистів і господиню квартири – помічницю-«наречену» Груздову. Вибух під будинком стався несподівано, Кудря втратив у підпільній резиденції все – навіть адреси агентів НКВС. До відома читача, автор – живий свідок тих подій: німецька комендатура, склад приймачів, кінотеатр «Комсомолець України», про що писалося вище, вибухнули майже разом з «будинком Гінзбурга».
Що ж до Полуведька, то підозри керівництва ОУН виправдалися, і про те, що він є таємний агент НКВС з’ясується випадково вже через багато років після війни. З’ясується й те, що він був керівником групи терористів, яка здійснила вбивство двох лідерів ОУН – Сеника і Сціборського. Його особова справа перебуває зараз в архівах КДБ у Москві. Ось що повідомлялося в книжці під назвою «В клубі зрадників», яку автори писали по його утаємниченій справі. Наводжу рядки з його характеристики.
«Полуведько – відданий, досить досвідчений розвідник. Може бути використаний для виконання будь-якого завдання...».

А ось що повідомляють автори книжки про Полуведька на підставі його особової справи:
«...У червні 1941 року Полуведько, який працював тоді вчителем однієї із чернігівських шкіл (це було його прикриття, зарплату енкаведиста-розвідника він отримував окремо – Ю. К.), був викликаний до Києва. Він зрозумів, що мова йтиме про якесь важливе доручення. Розмова з чекістом Іваном Даниловичем Кудрею затяглася надовго... 21 червня 1941 року Полуведько, одержавши документи на ім’я викладача німецької мови Половенка, виїхав у відпустку, яку він вирішив провести, за легендою, в санаторії на Станіславщині. До Станіслава він прибув за день до захоплення міста фашистськими військами».

На світанку 19 вересня, після того, як передові німецькі частини увійшли до Києва, місто наче вимерло. Всі чекали, як поведе себе загарбник. Я вийшов з контори вузла зв’язку, що знаходився на вулиці Леонтовича і де ми з батьком тимчасово мешкали. Поруч розмістилася велика їдальня, де ще вчора юрбилися ополченці, яких приводили сюди командири на перепочинок і пообідати. Разом з ними харчувалося тут і наше відділення червоноармійців-зв’язківців, до якого я був прикріплений як провідник, що непогано знав розташування міста і виводив зв’язківців туди, де було пошкоджено зв’язок.
Завойовники ходили по місту групками, ні в кого не стріляли, а де-не-де розмовляли з киянами мовою рухів і слухали калічені німецькі слова.
Я ж обережно посувався містом, тримаючи шлях на Деміївку. Там, під Голосієвим, моя мати з сусідкою переховувалися у підвалі. Коли я увійшов до університетського парку, то побачив жахливу картину. Гаубичної батареї тут уже не було. Склад снарядів якоюсь силою було розвалено і розкидано. На клумбах, доріжках між деревами парку лежали розкидані снаряди, залізні «поросята». Але жоден з них чомусь не вибухнув. Прямуючи до Червоноармійської, я обережно переступав, аби не торкатися тих «поросят». Пригледівшись, я зрозумів: снаряди не вибухали, бо на головках у них були металеві запобіжні наконечники. Коли я прийшов до нашого невеличкого будиночка, мати вже була вдома. У хаті все розкидано, письмовий стіл батька порубаний, хтось із окупантів, мабуть, шукав у ньому золото і срібло, тому сікачем повирубував зі стола замки, на які були зачинені шухляди.
Наша вівчарка Флора, побачивши мене, поволі вилізла з будки і, махаючи хвостом, підійшла до мене. І тоді я побачив на її шиї велику стріляну рану. Я зрозумів: німецькі солдати, що грабували наш будиночок, стріляли в собаку, бо вона стала їм на перешкоді, охороняючи подвір’я своїх господарів. Як вона не загинула з такою раною, не знаю. Мабуть, німецька куля пройшла через собачу шию, не ушкодивши горлянку і важливі сосуди. Я перев’язав рану, і вона Флора з болем в очах сховалася в будці.
Говорити про те, що собака – друг людини, про нашу Флору сказати було мало. Вона була більше ніж друг, вона була членом нашої родини, моєю рятувальницею і, за собачими мірками, красивою твариною. Її знали й любили мешканці нашої Голосіївської вулиці. Вона ніколи даремно не нападала на людей, любила діток і відчайдушно захищала близьких.
Та наступного дня у нашу хвіртку хтось знову почав ломитися. Я відчинив. Переді мною стояв здоровенний окупант зі «шмайсером» на шиї й волав:
– Русіш сольдат єсть!? Во русіш сольдат?
Поранена Флора кинулася на мій захист з гавкотом. Я встиг її схопити за холку вище рани. Мабуть, дикий біль зупинив її. Вона застигла поруч зі мною і гарчала на «фріца». Не одержавши відповіді, німець ударив мене, підлітка, кулаком в обличчя. Інстинктивно, падаючи на землю, я потяг за шкуру поранену собаку за собою, так і не розчепивши пальці руки. Мабуть, страшний біль не дозволив їй вирватися з рук, і тоді я обхопив пса, що відчайдушно гавкав, обома руками за шию... Це і врятувало нас з Флорою. Бо в іншому разі німець з автомата построчив би і Флору, й мене...
Через тиждень я знову повернувся до центру міста, де мав допомогти батькові стерегти квартиру його товариша по роботі, єврея, який евакуювався з наркоматом зв’язку і просив батька приглянути за його квартирою, щоб, поки в Києві будуть німці, хтось її не зайняв. Що мій батько і зробив, удаючи, що він з моєю матір’ю в розлученні і живуть окремо.
...Стояв теплий вересневий день 1941 року. Хрещатиком сунули юрби народу, німецькі патрулі роз’їжджали вулицею, солдати про щось розмовляли з киянами, які натовпами стояли на сходинках. Ніщо не віщувало біди...
Це трапилося десь після обіду, на початку четвертої години, на шостий день окупації міста ворогом. Будинок німецької комендатури, що розмістилася в магазині «Дитячий світ», на моїх очах здригнувся від вибуху. Люди побігли дивитися, що там трапилося. За першим вибухом громоподібно луснув другий. Красивий, готичного стилю, з ліпленими прикрасами п’ятиповерховий будинок розколовся, полум’я рвонуло з його підвалу, і кам’я­ні брили стали падати на Хрещатик. Вибух мав таку силу, що шиби повилітали не тільки на самому Хрещатику, а й на паралельних вулицях міста. Скло падало німцям і перехожим на голови, багато кого поранило. На розі Хрещатика і Прорізної все затягло димом і пилюкою. Юрби киян бігли хто від вибуху, а хто, навпаки, до зруйнованого будинку подивитися, а що ж воно трапилося. У першу мить німці розгубилися, а потім почали вистроювати ланцюг, яким оточили палаючий будинок. Хапали всіх, хто опинився в цей момент перед будинком або у дворі. Тягли якогось цибатого рудого хлопця, його по-звірячому били. Рознеслася чутка, що це партизан, який приніс у «Дитячий світ» радіоприймач, а в ньому була пекельна машинка.

Та залучимо у свідки письменника Анатолія Кузнєцова, автора роману-документа «Бабин яр»: готуючи свій рукопис, він опитав багатьох свідків цієї трагічної події.
«...Усіх заарештованих заштовхали до кінотеатру «Спартак», що був поруч. Невдовзі його повністю напхали пораненими, покаліченими і скривавленими людьми. Третій вибух підняв у повітря будинок на другому боці – це був торговельний комплекс «Пасаж», там вибухнула кав’ярня-кондитерська, яка була заповнена радянськими протигазами, а в самому будинку розмістилися німецькі установи. Тоді німці залишили кінотеатр і з вигуками: «Рятуйтесь! Хрещатик вибухає!» всі кинулися тікати хто куди, а за ними й заарештовані, а з ними і рудий хлопець. Піднялася страшенна паніка. Хрещатик справді вибухав».

А ось що свідчить очевидець киянин Н. Ю. Пушкарський.
«... На прохання свого сусіда пана Г-ва я пішов з ним здавати його мисливську рушницю. Ми пройшли з Липок Інститутською вулицею й вийшли на Думську площу, де спинилися, щоб краще побачити, як з верхів’я будинку Думи німці знімали червону зірку. Увесь Хрещатик був переповнений людьми – як місцевими мешканцями, так і німцями, що проїжджали на своїх машинах, велосипедах або йшли пішки. Черга тих, хто здавав мисливську зброю, була невелика. Пояснювалося це незвичайно простим порядком приймання німцями зброї. Коли ми увійшли до колишнього магазину дитячого одягу та іграшок, то від мого сусіда прийняли його рушницю без складнощів, взяли за дуло, поклали до спільної купи на полицях магазину, сказавши при тім «гут». Вийшовши з магазину, ми попрямували до рогу Хрещатика і Лютеранської. Спочатку стався маленький вибух, ніби вистрілив «пугач», а з вікна підвалу, в котрому я щойно був і здавав із сусідом рушницю, повалив дим. Жодної паніки це не викликало, публіка стояла і впритул розглядала, що ж там трапилося, як раптом пролунав великий вибух, причому полум’я вирвалося на Хрещатик і досягло протилежного боку вулиці. Я бачив, як із машин, що якраз проїжджали з німецькими вояками, посипалися люди, викинуті силою вибуху. Потім було видно, як увесь верх будови (вона закінчувалася ліпними прикрасами, ніби вежею) полетів униз на вулицю, на людей. Дім ніби сів на один поверх, і в ньому відразу почалася пожежа великої сили. Люди зі страху почали тікати. Я бачив одного чоловіка, що біг із закривавленою головою. Головна маса людей тікала іншим боком вулиці, багато з них було закривавлених, рани вони отримали від каміння, що падало на голови. Обуренню киян не було меж, адже нищилися не тільки будівлі, а й люди, що в них мешкали, ті, що втікали, втратили все своє майно. Роздратований натовп почав шукати терористів і «підпалювачів» і передавати їх німцям. У цій метушні були, звичайно, можливі й помилки. Німці всіх запідозрених терористів розстрілювали на Царській площі і на Бесарабці. Оскільки ці заходи це припинили пожеж, розшук підозрілих людей тривав і було розстріляно багато невинних...».

Свідчення Пушкарського доповнює киянин Ростислав Василенко:
«...Пам’ятаю, я саме йшов Прорізною вгору від Хрещатика, тримаючи на руках маленьку доню Ларису. Минув «Дитячий світ» і вже підходив до Володимирської, коли ззаду почувся страшенний вибух. Я оглянувся і побачив внизу вулиці величезний стовп диму. Назустріч мені бігла з закривавленим обличчям жінка. «Що сталося?» – питаю. «Дитячий світ» вибухнув!» – і побігла далі. Побіг і я з дитиною...»

Так уже трапилося, що авторові цього розслідування довелося стати випадковим свідком подій, що розгорнулися навколо Хрещатика. Десь 25 вересня вибухи дещо припинилися, люди почали повертатися до своїх домівок. Я спустився вулицею Леніна вниз до Хрещатика, що курів руїнами і палав у кам’яних коробках будинків. І раптом торорохнув такий сильний вибух, що на Хрещатику біля універмагу скло у вікнах розлетілося на друзки. На моїх очах в повітря піднявся уламками і брилами Будинок оборони, що стояв на початку Хрещатика. Вибухова хвиля штовхнула мене на стіну будинку.
Вибухи знову розпочалися. Разом з мешканцями Києва німці після початку вибухів центр міста залишили, а киянам не було куди дітися, то вони й повернулися до своїх будинків.
Я знову надам слово свідкові Н. Пушкарському:
«...Я не спав першу ніч зовсім. На ранок (вночі ходити містом було заборонено) я спробував пробратися на Хрещатик. З середини Лютеранської вулиці (далі пройти перешкоджало кільце німецьких вояків) я бачив, як горів уже будинок наркомфіну (колишній банк) і всі будинки від нього аж до Прорізної вулиці, горіла й сама Прорізна. Загалом горів центр міста, і не було засобів його врятувати, води не було, протипожежних засобів теж...».
Вибухи через нерівні проміжки тривали аж до 28 вересня. Було підірвано кінотеатри «Спартак» і «Комсомолець України» на Хрещатику, готель «Континенталь», республіканський великий цирк, «Грандотель», один з найбільших у Європі, на вулиці К.Маркса, тепер Городецького. Вибух у цирку був такий сильний, що його металевий купол перекинуло на другий бік вулиці у скверик. Розірвало на шматки архітектурний ансамбль – історичну пам’ятку, – в якому розміщувався Будинок оборони. Ніхто і ніколи не довідається, скільки в тих вибухах і пожежах загинуло німців,але мирних киян, мабуть, у кілька разів більше.
Вулицями міста їздили авто з гучномовцями, і населенню, що жило в прилеглих до Хрещатика вулицях, було наказано залишити помешкання й перебратися на околиці міста. Вільних помешкань, звичайно, не було, і люди, взявши з собою все, що можна було нести на плечах, розвантажувалися і розміщувалися на Володимирській гірці, в Першотравневому саду, на бульварі Шевченка з надією повернутися до своїх, іще не зруйнованих квартир. Але надій було мало.
Та знову надам слово Н. Ю. Пушкарському:
«...На третій день німці привезли на літаках з Варшави гумовий шланг близько 7 дюймів у діаметрі (17,8 см) і почали з його допомогою помпувати воду з Дніпра. Скоро виявилося, що шланг був перерізаний «партизанами». Німці їх зловили і розстріляли. Казали, що головним винуватцем була місцева єврейка-«партизанка».
Мені, авторові цієї повісті, довелося в той час чути, як Києвом почали ширитися чутки, нібито комуністи і євреї-диверсанти палять і нищать місто. Кияни почали перешіптуватися про вибухівку, закладену в метро, яке почали будувати перед війною. Люди тисячами почали залишати місто, а німці їх не випускали.
Від диявольського вогнища, яке роздмухувалося вітром, центр Києва став пеклом. Утворилися сильні повітряні потоки, в яких, ніби у трубу, вилітали головешки, палаючий папір, розжарений попіл, засипаючи Липки на Печерську, Софіївське містечко, його дзвіницю, Бессарабський ринок. На дахи багатьох будинків повилазили німці, поліцаї, двірники, добровільні пожежники, кияни, що рятували своє житло. Вони засипали піском палаючі головешки. Але не встигала догоріти одна пожежа, як в іншому місці починав чомусь палати інший будинок. Німці неспроможні були дістати тіла своїх загиблих або трупи мешканців міста – вони згорали до кісток, і їх засипало камінням та горілими уламками. Зрозумівши даремність своїх зусиль, німецькі пожежники відмовилися від спроб гасити ці пожежі. Вибухи закінчилися 28 вересня, але центр міста продовжував куріти чорним їдким димом до кінця листопада, поки не випав сніг...».
Проводячи своє слідство, я хотів дізнатися: хто підривав центр Хрещатика – Жовтневий палац, будинок міської думи на Хрещатику, де тепер Майдан Незалежності, хто палив житлові будинки в центрі, в яких жила переважно еліта компартії і керівництво КНВС та різних міністерств, а в підвалах і напівпідвалах – звичайний робочий люд Києва. І навіщо?
І ось що я з’ясував. Свідчить киянин, професор Б. К. Жук, у 1938–43 роках він працював у Державному культурному історичному заповіднику: «Як було встановлено німецькими слідчими органами, більшовики при відступі з Києва залишили тут цілу армію агентів і підпільників. Ці агенти (чини НКВС), маючи ордери на квартири, займали кімнати в будинках на Хрещатику і в центрі міста за особливим планом. Техніка підпалу була дуже проста. Облив кімнату гасом, підпалив її, вийшов і зачинив її на ключ, а пожежа розгорялася...».

«Якщо в приватних квартирах, де люди мешкали, закладених мін було порівняно мало, то в громадських будівлях їх було знайдено в колосальних кількостях. Так, з підвалів опери було витягнуто вибухових матеріалів вагою в одну тонну, з будівель штабу Київської воєнної округи (на Банківській вулиці, після війни – приміщення ЦК КП(б)У) та Педагогічного музею (Музей В. І. Леніна) витягнено заряди вагою понад дві тонни. Такі ж колосальні заряди вибухових матеріалів було знайдено у пивницях (підвалах) університету, Державного банку та інших будинків. У Державному банку міни були приєднані до електромережі. В інших будівлях, як потім пояснювали німецькі сапери, міни мали годинникові механізми або хімічні запалювачі, де в одному детонаторі містилося дві рідини, що загорялися і вибухали в той час, коли перегородка між рідинами руйнувалася, а від їхньої детонації вибухав фугас. Витягнений з будівель вибуховий матеріал німці залишали лежати на сходинках біля входів, лякаючи населення...».

За місяць до захоплення німецькими військами Києва в Берліні у ставці Гітлера відбулося засідання, на якому фюрер дав вказівки щодо поводження німецьких військ і німецької окупаційної адміністрації на окупованих територіях Радянського Союзу.

Із архівів райху.
Протокол засідання Гітлера з керівниками райху
Головний штаб фюрера, 16 липня 1941 року
«... Отже, йдеться про те, щоб:
1) Нічого не перебудовувати до остаточного врегулювання, але таємно підготувати його.
2) Підкреслювати, що ми ті, що несуть свободу.
Зокрема:
Крим повинен бути звільнений від усіх іноземців і заселений німцями. Також старо-австрійська Галичина стане територією райху. [...]
Загалом дуже важливо те, щоб цей величезний пиріг зручно розкласти для того, щоб могли: по-перше, ним оволодіти, по-друге, ним керувати, по-третє, його експлуатувати.
Росіяни недавно віддали наказ вести партизанську війну за нашим фронтом. Ця партизанська війна має й вигоди: вона дає нам можливість знищувати всіх, хто протистоїть нам. [...]
На засіданні були присутні: рейхсляйтер Розенберг, рейхсміністр Ламмерс, маршал Кейтель, рейхсмаршал Герінг. Протокол вів Борман».

Я наводжу цей документ для того, щоб показати, до чого призвели терористичні акції агентів НКВС, партійних функціонерів і більшовицьки закомплексованих киян, які не розу­міли, що цією боротьбою вони сприятимуть гітлерівцям у досягненні планів побудови «Великої Німеччини».
28 вересня припинилися вибухи, а вранці по місту були розклеєні об’яви:

«ОГОЛОШЕННЯ

Всі жиди міста Києва і його околиць повинні з’явитися у понеділок, 29 вересня, о 8-й годині ранку на ріг вулиць Мельниківської і Дохтурівської (біля кладовища). Взяти з собою документи, гроші, коштовні речі, а також теплу одежу, білизну та інше. Хто з жидів не виконає цього розпорядження і буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний. Хто з громадян залізе в залишені жидами квартири і привласнить собі речі, буде розстріляний...»

Для нашої сім’ї це оголошення було як грім серед ясного неба. Як бути? Батьків товариш, єврей, від’їжджаючи в евакуацію, передав моєму батькові ключі від своєї квартири і просив її зберегти. Оскільки нас виселили з району боїв, ми зробили вигляд, ніби зайняли цю квартиру. Як поведуться з нами німці? Мої батьки, як і багато киян, не розу­міли, що відбувається. Що стоїть за цією акцією? Куди подінуть десятки тисяч людей? Залізниця зруйнована, автотранспорту, щоб вивезти таку кількість людей, немає, – то виникали погані передчуття. Про квартиру вирішили сказати німцям, що, оскільки наш будинок під Голосіївським лісом під час боїв по обороні Києва міною був ушкоджений, то ми зайняли цю квартиру ще до окупації Києва.
Місто жило в напруженні. 29 і 30 вересня Києвом почали ходити чутки, що євреїв вивозять у гетто, потім пронеслася чутка, що в Бабиному Яру євреїв розстрілюють, а дітей вивозять, але певного ніхто нічого не знав. Тільки потім, через кілька днів з’ясувалося, що сталася трагедія, – ніхто євреїв з Києва не вивозив, і з кладовища вони не повернулися.
Я ніколи не забуду трагедії Семена, лаборанта водокачки на вулиці Голосіївській. Я не пам’ятаю його прізвища, він був другом мого брата Анатолія, який загине на війні. По кількох днях після розстрілу в Бабиному Яру він прибіг на водокачку, аби там сховатися (там нікого не було, і вона не працювала). Погляд у нього був дикий, розум затьмарився. Моя мати спробувала з ним поговорити. Семен дуже її поважав, але він нічого не розумів. Мати запропонувала йому переховатися, але він щось белькотів про могили і трупи і зник у хащах лісу. Він збожеволів від горя. Його сім’я пішла за оголошенням на кладовище, а він ні. А коли дізнався про трагедію – збожеволів. Більше ми Семена не бачили і не знаємо його долі.
Трагедія Бабиного Яру приголомшила киян. Ніхто не сподівався, що окупанти підуть на такі диявольські репресії – знищення безвинних жінок, дітей і старих людей. Мало хто вірив, що старі євреї або жінки бігали Хрещатиком з пекельними машинками і підривали будинки.

З архівів райху.
Берлін, 1 жовтня 1941 року
Секретна справа райху
З донесення СД
«... ЕК 4а разом із двома командами німецької поліції (підрозділами «Південь») за два дні, 29 і 30 вересня 1941 року, розстріляла в Бабиному Яру 33771 єврея...».

На підставі документів, свідчень очевидців і особистих вражень, через багато років я маю зробити болючий для мене висновок. І хай мене читач правильно зрозуміє (більш детально я зупинюсь на цьому питанні пізніше), що коли б не було диявольських вибухів і підступних пожеж у Києві, то, мабуть, не трапилося б і такого Бабиного Яру. Я не намагаюсь виправдовувати злочини фашизму, їх засуджено на Нюрнберзькому процесі. Але як слідчий маю встановити: навіщо, в ім’я чого Кремлю і більшовикам потрібно було підло і підступно підставляти євреїв під сокиру загарбників? Ці питання будуть мною ще досліджені, але поки що я маю констатувати: не було б більшовицько-енкаведистського терору в Києві з 24 по 28 вересня, підступних вибухів і пожеж – не було б такого геноциду. Фашист є фашист, і расизм мав би місце в Україні – були б гетто, концтабори, – але такого відкритого бузувірського знищення людей (дітей, жінок, старих) окупанти здійснити в Києві не наважилися б. Цим вони розбурхали народний гнів проти себе і своєї політики. А нищення центру Києва дало їм підставу для масового геноциду.
Про те, що гітлерівці спочатку не планували «Бабиного Яру» в Києві, свідчить такий документ з архівів райху:

«Розпорядження міністра окупованих територій.
16 серпня 1941 року.
Відповідно до §8 декрету фюрера про управління новоокупованими східними територіями від 17 липня 1941 року наказую:
§1
Євреї обох статей, віком завершених з 14 до 60 років, що проживають на новоокупованих східних територіях, зобов’язані працювати. Вони повинні бути зібрані з цією метою у відділи примусової роботи [...]
Райхсміністр Сходу Розенберг».

Отже, за місяць до трагедії в Бабиному яру Розенберг віддає наказ про створення в Києві гетто для євреїв, і це міг бути Поділ. Але сталося чомусь так, що Гітлер скасував наказ Розенберга. Щоб з’ясувати це питання, я змушений знову звернутися до архівів райху.

«Інструкція німецького штабу щодо поводження німецьких військ у Росії (уривок).
ГША, 4 червня 1941 року
1. Більшовизм – смертельний ворог німецького націонал-соціалістичного народу. Боротьба Німеччини спрямована проти цієї ідеології розкладу та її носіїв.
2. Ця боротьба вимагає нещадних та енергійних заходів проти агітаторів, партизанів, саботажників, євреїв та повної ліквідації всякого активного чи пасивного опору...».

Цей документ видано за 18 днів до нападу на Радянський Союз, і стає дивним, як Сталін не міг зі своїми «штірліцами» з’ясувати позицію свого найближчого і найулюблені­шого союзника, якому він освідчувався у вічній дружбі і посилав «другові» зерно, метал, стратегічні матеріали, надавав порти німецькому флоту.
Масові терористичні акти, підриви культурного центру Києва і Хрещатика примусило Гітлера віддати новий наказ і скасувати наказ Розенберга.

«Директива ОКВ про таємну зброю Червоної армії
Головний штаб фюрера, 22 вересня 1941 року
Верховне командування вермахту
Секретна справа командування
1. Російські війська застосовують проти німецької армії «пекельні машинки», принцип дії яких ще не визначено. Наша розвідка встановила наявність у бойових частинах Червоної армії саперів-радистів спеціальної підготовки. При виявленні таких саперів серед полонених доставляти їх в Берлін літаком і доповідати мені особисто.
Адольф Гітлер».

Після цього наказу фюрер наказав Гіммлеру навести порядок у Києві, знищивши всіх терористів, партизанів і євреїв. Під сокиру фашистського загарбника потрапили і національно-визвольні сили України. Все керівництво ОУН було заарештовано. Діяльність українських організацій заборонялася. Всіх оунівців і учасників національного руху опору було знищено.

«Наказ про вжиття крайніх заходів проти опору.
Головний штаб фюрера
16 вересня 1941 року
Начальник Верховного командування вермахту
Секретна справа командування
[...]
1. З початку війни проти Радянського Союзу на окупованих Німеччиною територіях вибухнув комуністичний повстанський рух. Форми дій переходять від пропагандистських заходів і нападів на окремих членів вермахту до відкритих заколотів і широкої війни з допомогою банд. [...]
Враховуючи, що в окупованих районах існує велика політична й економічна напруженість, треба рахуватися з тим, що націоналістичні та інші кола використають цю нагоду, щоб, з’єднавшись із комуністичним заколотом, спричинити труднощі німецькій окупаційній владі. [...]
2. [...] Фюрер наказав вжити скрізь найсуворіших заходів, щоб розбити цей рух у найстисліший час. [...]
Фельдмаршал Кейтель».

Отже, фашистські керівники особливо не ділили на комуністів і націоналістів, тому відповідальність за терористичні акти покладали і на ОУН. Під час подій у Києві все керівництво ОУН – Мельник, Бандера, Стецько – було заарештовано і вивезено до Берліна, де гестапо почало вести розслідування заколоту націоналістів.
Заява голови українського уряду Ярослава Стецька

«Берлін, 24 серпня 1941 року
[...] Як заступник провідника ОУН і голова українського уряду, посту, з якого я не уступив, я несу повну відповідальність за проголошення відновлення Української держави і за наслідки, які з цього випливають. [...]
Я не узгоджував проголошення української державної влади з жодною німецькою урядовою установою. Я перебрав справи уряду на наказ провідника ОУН. Я звелів ввести в дію львівську радіостанцію і дозволив радіопрограму. Наказ заволодіти радіо­станцією був відданий краєвим проводом ОУН ще до початку війни з Радянським Союзом у рамках загального плану революційної діяльності ОУН на випадок війни. [...]
Ярослав Стецько».

Розуміючи, що український народ піднімається проти фашистських окупантів, СД і гестапо, перебравши в армії репресивні заходи, розгорнуло серію каральних операцій. Жорстокість німців у Києві виявила себе одразу – заручників ловили просто на вулицях і кидали в «чорні ворони». Почався жорстокий терор щодо української національної інтелігенції...  

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2007 р.