журнал "Вітчизна" №11-12, 2007 р.

Валентин Хоменко, Анатолій Лукашенко
ВПЕРЕД – ДО УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ

Скажемо прямо: така постановка питання цілком назріла тому, що історики, які живуть-поживають у проголошеній незалежній Україні, і досі не можуть позбутися своєї мерзлякуватості у складанні програми, написанні підручника і створенні відповідної дисципліни своєї Батьківщини у вищій школі. І цю мерзлякуватість за 350 років створила тут Росія – «дочка України, але дочка загребуща, агресивна, з домішкою дикої азіатчини» (Олесь Гончар), котра якимсь курбетом стала старшим братом своєї матері. А звідси і все похідне.
Отже, на часі стоїть освітянська і наукова проблема: як зробити рішучий крок, а там і другий, третій. Мова йде не про якісь «географические новости» , а про те, що ми маємо не українську історію, а історію України, тобто чию історію. А треба – яку. Бо це не одне й те саме, якщо добре вникнути в саму суть під кутом зору справжнього, істинного патріотизму, а не камуфляжного. Ми ж не пишемо і не говоримо, наприклад: мова України, література України, література Росії, за винятком, коли йдеться про множину мов і літератур. А мовимо, як належить: українська мова, українська література. У транскрипції «Історія України» чи не приховується тут «хитрою мовою» (Т. Шевченко) намагання описувати що завгодно із подій на Україні і в Україні (за новим правописом), аби там не було українського, автохтонного, вітчизняного, батьківського. Бо як же ж? Тут проживають частково й інші народності. Та хай собі живуть, хто їм заважає. Тільки коли, скажімо, у США потрапить і одержить тамтешнє громадянство італійка, то вона мало не на пуп кричить: «Я – американка!» А хто в нас із прибулих чи вже тут народжених хоч би нявкнув радісно, що він теж українець, хай навіть іншого походження? Отож-то.
Це деталь. А насправді відбувається намагання якомога менше вживати щось достеменно українське, нівелювати його. Тим-то й пояснюється, що колишня історія України мала фактично 5 епох лихоліть: княжу (варязьку), русько-литовську, польсько-шляхетську, русько-русскую і совєтскую.
Наш патріарх істориків М. Грушевський майже не вживав виразу «українська історія», а переважно «історія України». Після нав’язаного офіційного «Юго-Западного края», «Малороссии», «окраины», «провинции» вибороти таке визначення – історія України – було хоч якимсь поганеньким означенням, прив’язаним до краю.
Іще. Мова йде про намагання українську історію України взагалі «сократить» у наших вищих навчальних закладах, під виглядом позбавлення повторення, оскільки вона вивчається дітьми в середній школі. Чумними плямами виступають пропозиції, щоб у вищій школі її зовсім не читати; натомість подавати інші суспільні дисципліни-замінники, такі як політологія, державотворення, суспільствознавство, економіка, націологія, на гірший випадок культурологія, тільки не народознавство, яке законно введено і його ніхто не відміняв, та, на жаль, спущене на гальма.
Ця ідея вмотивована логікою не часу, а безчасся, коли буквально на очах відбувається безпардонне відкидання патріотизму, посилення космополітизму, домагання України без українців, без української мови, української національної історії і культури, вибиваючи все це клином російщення.
Сьогодні, як ніколи, потрібні зміни. Україна де-юре домоглася незалежності, але ще не стала самостійною, і в ній докорінно повинна мінятися поряд з іншими доленосними структурами і сферами сама система гуманітарної освіти, навчання студентської і не студентської молоді та старшого покоління у їхньому дорослому, а не дитячому віці.
Отже, заклик до повернення назад – не ретроградство. А те, що коли ми в написанні і навчанні молоді історичній науці ще не остаточно заблудилися, остаточно не звихнулися, то слід негайно оглянутися, повчитися в істориків-патріотів минулого. І починати треба з народної творчості, звичаєвості та із світлих, незаангажованих джерел героїчної нашої історії, знаної в усі кінці світу, як казав ще перший із руських (давньоукраїнських) краснословів київський митрополит Іларіон.
Починати треба з характеристики передісторичних витоків, з формування і особливостей розвитку етносу української історичної думки, коли саме на ноги спиналась україно-руська держава під егідою асимільованих прибульців, виношувалась національна ідея окремішності України як самостійної країни зі своїми кордонами, звичаєвістю, мовою, віче, феодальними князівствами, на чолі яких стояли й давали про себе знати своїми функціональними вчинками Володимир (Василь) Великий – хреститель (вдруге) України-Русі (перше хрещення Русі відбулося за князювання Оскольда у 866 р., про що знала Західна Європа), Ярослав (Георгій) Мудрий – державний і культурний діяч та поряд з ними перший із руських духовник і проповідник-митрополит Іларіон з його патріотичною ідеологією у численних усних сказаннях, молитвах, посланнях і рукописах, як, наприклад, « Слово о законе и благодати».
А за ним монах Іаків (до 1078 р.) який написав розкішні «житія» святих Ольги, Володимира, Бориса і Гліба; послання до великих князів; Нестор – інок Печерський, який у свою чергу сповістив про Бориса, Гліба і Феодосія – перших чорноризців печерських; Сильвестр – ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря ХІІ ст., котрий дописав київський літопис до 1116 р.
Саме в цей час була започаткована і виведена на вищі круги своя українсько-руська ідея самостійної державності України-Русі завдяки активній діяльності великого київського князя Ізяслава ІІ Мстиславовича проігнорованого, котрий наполегливо добивався об’єднання українських племен у збройній боротьбі проти зазіхань на Київ і всю Україну-Русь суздальців та угро-фінських племен на чолі з їх удільним князем Юрієм Долгоруким, його сином Андрієм Боголюбським, що в 1169 р. вщент погромив і пограбував Київ, та так, що вже монголо-татарській навалі 1240 р. нічого було тут робить на додачу до цієї руйнації.
Особливої пурпуровості зажила духовна діяльність другого з місцевих митрополитів, противника візантійської патріаршої залежності Климента Смолятича (1147 – 1164), якого вважали «книжником і філософом», котрий, можна сказати, першим (після Іоанна Златоустого (350 – 407)) виступив тлумачем різних біблійних і богословських висловів у «Посланні Фомі», вдаючись до символічних та алегоричних пояснень, які стосуються до душевних якостей людини високої моралі. Його тонке тлумачення божественних писань було продовжене єпископом Кирилом Туровським, писемником стародавньої української духовності. Книжна мудрість почала набувати широкого розмаху і окремими штрихами та картинами вимальовувати самобутній духовний образ українського народу.
Уже в ХІ-ХІІІ ст. до сонму перших письменників належало понад 40 руських авторів опису духовного і світського життя. І серед них справжня перлина (за художньою майстерністю) «Слово о полку Ігоревім», з віднайденням і опублікуванням якого з кінця ХVIII ст. сколихнулися і зачиталися лише в ХІХ ст. понад 200 критиків. А пізніше Д. Лихачов на цьому шедеврі, тлумачачи його на користь недолугого «великоруського монументального історизму», удостоївся звання академіка АН СРСР.
Сьогодні, якщо вірити в те, що з 1991 р. справді відбувається мирна національна революція, а не якась химера чи завихрення, і Україна стала незалежною від чужорідного диктату, як їй треба жить і що про себе пам’ятати, то слід таки круто оглянутися і подивитися на історію як на процес і на історію як на пізнання цього процесу, тобто історичну літературу про козацько-гетьманські часи, сумний період перебування українських земель і їх населення під владою литовсько-польського панування, Російської та Австро-Угорської імперій, а також у добу визвольних змагань за відновлення та зміцнення державної незалежності України, історично традиційного свободолюбства та прогресивного поступу її народу, навіть у таких гірких умовах.
У цьому плані варто зробити, не боячись такого слова, тенденційний перегляд фундаментальних історичних праць минулого Європи. Адже бібліографія Російської імперії (з Україною разом) лише дожовтневого періоду становить 11 тис. імен. Таким же чином треба переглянути рекомендовану дисертаційну літературу, окремі статті, виголошені в ефірі, видрукувані на шпальтах періодики, особливо останнім часом! Це був би той свіжий струмінь, котрий просочувався у затхлу, заполітизовану атмосферу « збільшовиченої ери» (П. Тичина). А треба також конче враховувати і писемну діаспору, яка мала більшу свободу висловлюватися і зробила вагомий внесок в історичну науку.
Багато хто знає і тільки скрутно похитує головою, що українська історична наука, яка раніше видавалася з дозволу цензури, була безконфліктною, гладенькою, солідарною, звичною, непримхливою і не скандальною (С. Кульчицький), тобто такою, «як вам треба». І допитливий читач змушений був терпіти постійні історичні фальсифікації.
Хоча й мовчання в історії теж є тією цілющою водою, яка зрощує непередбачені події майбутнього. (Свого часу мовчання М. Рильського було сильніше від грому). Воно повертає до життя людське бажання, свободу вдатися до відродження історичної науки, яка, можна впевнено сказати, вже розпочалася. Історія як наука запрошує і змушує у такий спосіб відчути смак її минулого і прийдешнього наукового реваншу.
Конче потрібно відійти від ідеологічних стереотипів тоталітарної системи, якій і досі співають осанну правнуки прадідів поганих, і стати на шлях переосмислення вузлових питань і тем національної історії, української думки, керуючись етнічною психлогією та ідеєю; і саме цим демонструвати справжній потріотизм. А загальнолюдські цінності світової історії не потрібно заганяти палкою у свій хлів. Вони самі проб’ються, і їх знайдуть і привітають. Слід вернутися і дужими руками підхопити естафету таких історіографів минулого, як П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, Д. Багалій, М. Грушевський, В.Антонович, І. Крип’якевич; із діаспори – Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблін; із сучасників – І. Шевченко, М. Марченко, Ф. Шевченко, П. Шморгун; з молодших – М. Брайчевський, Я. Калакура, М. Панчук; з московських істориків – В. Ключевський, М. Покровський, М. Маслов, В. Касьяненко та багато інших.
Слід і далі розробляти нову концепцію і програму, в основі якої повинна лежати національно-державницька ідея, яка формувалася століттями і стільки ж убивалася, нівечилася можновладцями, папугами і підлабузниками з полку квазіісториків. Переслідувалося навіть таке визначення, як «українська історіографія», а застосовувся з властивою для радянської науки заідеологізований зразок «історіографія України». А це не одне і те ж навіть з погляду на присутність національних меншин – росіян, поляків, німців, австрійців, румунів, кримських татар, греків, євреїв, котрих представляли відповідно національні наукові осередки в Україні.
Водночас українську історіографію репрезентували й збагачували не лише вчені материкової України, а й ті, що емігрували в інші країни. Як тут не згадати слова Б. Лепкого, який казав, що українство – це не тільки те, що живе обабіч Дніпра, а й те, що опинилося в багатьох куточках планети.
Коли б це було не так, то на визначення «українська історіографія» диктатура не накладала б табу, а провідних українських істориків і їхніх солідарників не репресовувала б і не розстрілювала. Реалістична українська історіографія такою ж мірою була своєрідна, як був своєрідний і сам історичний процес розвитку української нації та державності.
І не так українська історія, а й українська культура взагалі своєю кров’ю, соками своїх нервів збагатила культуру інших народів. Треба відійти від ідеологічних стереотипів тоталітарної доби, які сповідують і несамовито захищають її улюбленці, хоча давно їдуть з базару; а ставати на шлях переосмислення вузлових, доленосних проблем-тем національної історії, української пам’яті, керуючись автохтонною психологією, яка проступає з минулих тисячоліть, та вітчизняною ідеєю, і цим самим виявляє свій патріотизм – не заангажований, не популістський, а гірко-болісний, вдумливий, щирий. У той же час мати на увазі і загальнолюдські планетарні цінності, які виявляються в дотриманні принципів співіснування різних народів, взаєморозуміння, прагнення до мирного, щасливого життя.
Опрацьовуючи програму і курс «Українська національна історія», треба в основу їх покласти концепцію українсько-державницької і самобутньо-культурницької ідеї, принцип окремішності як самої країни у світовому розвої та співжитті, так і в її історичному описі. Треба знати, що сьогоднішній студент, молода людина взагалі ревниво ставиться до оцінки цілого комплексу історичних процесів, хвилюючих питань і невирішених пекучих завдань, які ми тепер сприймаємо не інакше, як наукові проблеми. Наш сучасник уже не хоче залишатися простим спостерігачем, він зупиняє свою увагу на пізнавальних, методологічних, концептуальних, прогностичних і світоглядних визначеннях, на історичних та історіографічних джерелах, даючи їм свою оцінку.
Загалом ми знаємо, якою протягом віків була наша країна, коли її з усіх боків рвали і шматували агресори різних мастей й свої автохтонні запроданці. І тут не можна вкотре вже не згадати болючі рядки В. Виниченка: »Читати українську історію треба з бромом, до того це одна з нещасних, безглуздих, безпардонних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час державного (чи правильніше: півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – беззупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме тепер?»
Це було з відчаєм сказано славним патріотом на початку «нової ери більшовизму». А от глянув би він на Україну тепер, які ми стали козаки, то, мабуть, від розпуки й жалю справді «розсипалися б його й кістки». (М. Старицький). У таких умовах український народ ще й творив. Як тут не дивуватися з погордою!
Сучасна ситуація зобов’язує на всіх рівнях, паралелях і перехрестях навчального процесу приведення вищої освіти в Україні у відповідність із вимогами епохи високоінформаційного суспільства. Зрозуміло, це створює досить багато проблем, оскільки держава, як видно, поки що неспроможна забезпечити, щоб усі охочі і здатні до навчання мали можливість отримати вищу освіту за конкурсною системою і за державний кошт. А якщо не всі, то хоча б неімущі.
Перехід освітянскої технології із застосуванням сучасної комп’ютерної  грамотності громадян на індивідуальну підготовку стає можливим завдяки під’єднанню комп’ютера до Інтернету, що відтепер служить засобом формування планетарної свідомості. А добре це чи погано – покаже час. Та вже початок ХХІ ст. диктує нові вимоги до загальноосвітньої базової і культурної підготовки особистості, що стає найактуальнішим способом реалізації Національної доктрини розвитку освіти. Цей документ інтенсивно вдосконалюється не лише теоретично, а й шляхом програмних досліджень, що проводяться тепер у регіонах; даний процес надзвичайно важливий, якщо не революційний. Тут виокремлюється мета, пріоритети, принципи розвитку освіти, яка повинна мати особистісний, демократичний, а водночас український національний характер, співвідноситися з усім світовим досвідом розвитку науки, культури і соціальної практики, створювати умови для безперервного навчання людини, фахівця, враховуючи, безумовно, величезний потік нової і придатної для роздумів та вжитку інформації.
Але тут нас підстерігає на перший і на другий погляди наявність такої інформації, яку вже важко навіть збагнути, а не те що «перетравити», нею розпоряджатися. Як у такій ситуації змусити працювати пам’ять, душу, працездатність – основу всяких здібностей і талантів?
Часи міняються. Сьогодні передова вітчизняна педагогіка наштовхується, мов на глуху бетонну стіну, на регресивну соціально-економічну атмосферу, яка у відносно спокійний час без природних катаклізмів, без «революційних» потрясінь, збройного нападу двунадесяти з половиною ворожих держав породила в нашому суспільстві руїну, злиденність злочинність, апатію, песимізм, відчай.
Вдаватись до макаренківської системи виховання численних безпритульних дітей і підлітків шляхом організації нововиявлених «республік ШКІД» стало якось незручно. А ще незручніше і складніше виховувати дітей, розбещених багатством, сибаритством їхніх батьків. А що вже говорити про значну частину молоді, зараженої наркотичними, алкогольними, тютюновими потягами, бездумністю, безвідповідальністю, байдужістю, інертністю, ледарством і агресивністю. Саме ці вади маковим цвітом процвітають на грунті безробіття, безперспективності. Та простять нам змалювання дійсності густими рембрандтівськими барвами.
Як зорієнтуватися у потоці інформації, часто-густо пустопорожньої, а в більшості шкідливої своєю квазіхудожньою й інтригантською звабливістю, навчити молоді покоління результативно витрачати час, матеріальні ресурси на пошуки справжньої істини, краси і добра, на творчість, благородні вчинки? Як? Це тепер важко. Тут нічого втішатись афоризмом, що бідність не порок, бо розкіш теж не панацея від виродження. То чи не краще, не корисніше зробити основою, наріжним каменем усіх педагогічних систем і починань свята святих – совість, що ґрунтується на людяності, доброзичливості і старанні? Ці атрибути всьому голова, як і сім християнських чеснот.
Де знайти порятунок, віддушину? Куди заглянути і повчитися, як не робити, а вже коли зроблено, то викарабкатися із цього лихого недбальства. У такій добі може наставити розуму тільки минулий досвід, наша правдива історія. Адже це така тіточка, що перед нею в лиху годину будь-хто буде витанцьовувати навприсядки і звиватися вірьовочкою, і тім’ям джмеля душити, коли добре захоче.
О історики!!! Окиньмо зором, знанням і усвідомленням вихри і завихрення цієї «тіточки»! Тоді всі станемо мудрецями не згірше біблійних та марксистських пророків зі своїми законами і правилами, придатними на всі віки і непридатними на повсякдення і навіть на один день.
Саме історія як минулий процес розвитку суспільної, духовної і моральної свідомості народу, а в ньому в першу голову молоді, яка поки що має можливість навчатися в розгалуженій системі освіти і науки України.
Бажана програма вивчення нетрадиційного курсу нашої української історії не повинна повторювати сліпо і стереотипно курсу середньої школи, а має зробити його за принципом вищої математики і при цьому лишатися сама собою. На нашу думку, такий підхід до справи дає можливість розширювати і поглиблювати гуманітарну підготовку студентів університетів ІІІ і ІV рівнів акредитації, учнів середніх навчальних закладів і всіх бажаючих, хто цікавиться питаннями минувшини і сьогодення нашого народу і його співпраці з іншими народами, підвищити творчу і ділову активність майбутніх спеціалістів, їхню духовність і моральність.
Дана навчальна дисципліна на базі класичної теоретичної спадщини і нових критеріїв гуманітарних наук, непересічних фактів і явищ в історії нашої Батьківщини допоможе позбутися кон’юктурно-партійної, тенденційної і суб’єктивістської заангажованості, ліквідує так звані білі плями і виведе усіх нас на правильний шлях, хай би яким він був кам’янистий, тернистий і звивистий.
Новий курс покликаний відповідним чином перелопатити і пересіяти фактологію і загальщину, стереотипи і хитросплетіння, лукаві концепції і напрями суспільного розвитку України. Адже вона саме своєю гіркою національною долею вписала яскраві сторінки в теорію і практику державності, звичаєвості і культури одного з найяскравіших і найбільш знедолених народів планети.
Програма хай спонукає на нові оцінки тих чи інших явищ, що відбувалися впродовж багатовікової історії цивілізованого розвитку українського народу, його самобутньої духовності. Сьогодні нам треба писати і говорити ясно, чітко, не двозначно, не натяками і еківоками; любуватися не міфологічними і уявними, а фактичними даними.
Треба створити і мати такий курс, щоб його читали не між рядками, не здогадками, а вільно, гордо, як молитву, як гімн, як колискову пісню.
Треба мати на увазі, що Україна пережила куцу і рвану розумну свою державність у трьох історичних випадках і всю свою дорогу тільки те й робила, що виживала, відстоюючи своє право на існування. А це, хай Бог простить, теж великий плюс для науки, для прикладу, для наслідування, оскільки оборона невинного, поневоленого завжди справедливіша, а отже, духовно й ідейно багатша, привабливіша, переконливіша від моралі сильного, агресивного і жорстокого поневолювача.
Альтернативна програма курсу покликана служити орієнтиром, концепцією, основою для підручника, хоча і без претензій на останнє слово. У процесі роботи над нею можуть бути роздуми, переробки, доповнення, уточнення, шліфування тексту, аж до підписання та виходу у світ, і потім наша вища школа повинна мати свою книгу історичного знання: не обмежену, не сфальсифіковану, не упереджену, не фанаберійну (пихату), а об’єктивну, правдиву, цікаву, навіть своєю гіркотою ( як ліки). Це мусить бути своя книжка, яка згуртовуватиме всіх чесних українців і тих, хто їм співчуває, хоч де б вони жили й мешкали, єднатиме з рідними землями, краями, не даватиме забути справу прадідів великих і самих себе, надихатиме бажанням працювати для свого народу, на здійснення української ідеї по всіх її параметрах.
Це особливо варто робити заради нашої молоді, яка Батьківщину знає більше з чужих і ворожих уст, друкованих слів, крізь які в проміжках замовчування проступає злоба, погрози, фальш, брехня, перекручування і шовіністично-імперська зверхність різних завойовників, поневолювачів, їхніх апологетів та манкуртів, цинічний популізм та шовінізм.
Поява нової програми, а потім нового підручника – це справа не лише розширення, поглиблення і піднесення наших знань, а й престижу, доказ нашої вартісності перед культурним світом, який змусить і нас, українців, знати, хто ми, що ми і який наш внесок у світову цивілізацію, прогрес і гуманізм.
У пошуках і пізнанні істини, подаючи найважливіші відомості з різних ділянок народознавства, нам треба спиратися на ті вічні ідеали, які лежать в основі української душі, світогляду і характеру та в анналах соборності культури, державницьких ідеалів, догматів віри і звичаєвості.
Програма курсу, її втілення у майбутній підручник можуть не збігатися і мати відхилення внаслідок швидкоплинності часу та перебігу подій і фактів, появи нової інформації та її тлумачення, та це хай нас не лякає.

Наша українська національна історія повинна ставити своєю метою і завданням засвоєння студентами певного обсягу знань з минулого своєї Батьківщини згідно з програмою і в перспективі з відповідним підручником; а також у процесі навчання використовувати й інші джерела, виявити волю й активність для самоутверлження у сфері теоретичних поглядів і практичних навичок в обраній професії, бути корисним і гідним громадянином сучасної України.
Як відомо, програма курсу будується з урахуванням новітніх досягнень і віянь у галузі історіографії як вітчизняних, так і зарубіжних вчених і педагогів, першоджерел, а також поміркованих думок громадянськості, висловлених у засобах масової інформації, на наукових конференціях, конгресах, симпозіумах та інших творчих і теоретичних зібраннях людей, причетних до цієї архіважливої справи.
Слід подбати про те, щоб навчити студента виробляти власну оцінку поточних і карколомних процесів суспільного життя, підвищити загальну культуру, людяність, добросовісність молоді, допомогти майбутнім фахівцям активно виявляти себе в житейському морі свого часу.
Для цього студенти повинні знати:
– загальні поняття і конкретні визначення основних категорій історичної науки, її місце у формуванні світогляду особистості;
– закономірності виникнення, розвитку і функціонування суспільно-політичних, економічних та культурних процесів, що були, є і передбачаються в Україні на всіх етапах і параметрах її розвитку;
– взаємозв’язок між суспільним виробництвом матеріальних благ і справедливим їх розподілом та розумним використанням у фізіологічних і духовних потребах;
– що антиподом культури було і є невігластво і варварство, у зв’язку з чим « гаряча» війна завжди безумна, хоч як на неї подивись, та й «холодна» теж не радість і не втіха;
– сутність української ідеї, її всепрогресуючу, самоствержуючу тенденцію протягом усього хоча б запам’ятного часу;
– положення і принципи української звичаєвості, традиційності, законності і моральності; не потрібно зосереджувати увагу молоді на прихильності до «геніального» бандитизму, злочинства, жорстокості, садизму, агресивності і т. д., і т. п.
– що тільки крізь призму щастя і добра народу треба дивитися на всі суспільні явища і повороти історії.

Уміти:
– керуватися методолгічними принципами, в основі яких лежить старанно виважена історична об’єктивність, правдивість, добросовістність і творчість;
– визначити і розуміти характер і цілі суспільних і політичних явищ сучасності на прикладі зіставлення з минулим: ролі особи в історії, над якою не плачуть і не сміються, а її розуміють, як казав відомий історик М. Покровський;
– формувати власну думку щодо розмаїття державних систем, устроїв, їхньої життєздатності, потрібності; особливостей українських суспільних організацій, згуртування на всіх етапах розвою людського;
– мати свої глибокі і змістовні переконання і судження щодо національних, української зокрема, і світової культури, їхньої вартісності і впливовості;
– виробляти вольову позицію в утвердженні патріотичних начал, основ співжиття і процвітання народів планети, гуманістичних ідей, високих матеріальних, етичних і естетичних засад у суспільному житті і співжитті;
– спиратись як на національні, так і на загальнолюдські цінності й ідеали у формуванні власної особистості й інших;
– щоб відчувати і усвідомлювати свою повноцінність і гідність громадянина, пам’ятати, що культурна, духовна єдність і спільнота повинні мати пріоритетність щодо етнічних і класових інтересів; а високоморальний  вчинок  навіть  над науковим відкриттям чи винаходом, як свідчить народна мудрість;
– берегти, помножувати, пропагувати демократичні, гуманістичні і культурні традиції і надбання як далекої минувщини, так і сьогодення в ім’я щасливої перспективи;
– всі сили докладати для забезпечення умов творчого розвитку особистості, підвищення рівня її свідомості, життєвої позиції та умиротворення.

На основі зіставлення минулого із сучасним і навпаки конче необхідно хай навіть гіпотетично передбачати і прогнозувати наше прекрасне майбутнє, яке, віримо, неминуче наступить. Така воля історичного процесу і його прогресу. Добро і краса переможуть зло і потворність.

Чи відповідають цим вимогам навчального і виховного процесу в галузі історіознавства наші міністерські інструкції, програми, навчальні підручники й посібники, курси лекцій, саме викладання і практичні заняття та їхні наслідки, тобто активність нашої молоді?
Усвідомлення і патріотичної загальнолюдської історії – це не казочки з картинками, а дуже серйозна наука. І до неї треба відповідно ставитись. Недарма М. Чернишевський говорив, що всі науки по своєму цікаві і потрібні, але можна не любити якусь природничу чи технічну науку і залишатися культурною, освіченою людиною, а не любити, ігнорувати історію може лише людина, нерозвинена розумово.
Отже, нам потрібна історія у вищій школі тільки з альтернативною програмою на зразок вищої математики, тобто знання. І потрібна під таким заголовком: « Наша українсько-національна історія». Саме так.

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2007 р.