журнал "Вітчизна" №11-12, 2007 р.

Петро ФЕДОТЮК
ЕТЮДИ ПРО МОВУ

Є такі рядки: «Брехать не треба і читать газет» – оскільки брехати і читати, тобто слухати газетні брехні, – чи не одне й те саме. Шкоду, якої завдає читання сучасної преси з огляду на безліч фактичних, граматичних помилок, важко навіть осягнути. Ось за рубрикою «Літературної України» – «Гортаємо журнали», яка стисло знайомить із змістом новодруків, спробуємо просто погортати деякі газети.
Тепер і ми, Химко, люди: нарешті Україна здобулася на власного Нобелівського лауреата. Цю сенсацію оприлюднила «Культура і життя» у номері за 22 травня 2007 року, подавши «Старі галицькі анекдоти від Романа Дідули, лауреата Нобелівської премії». І що цікаво, пан Дідула не роздавав інтерв’ю та автографів, зрештою, й саме нагородження відбулось якось нищечком, – щоб ніхто не позаздрив, щоб жаба нікого не задавила? Звісно ж, Р. Дідула є лауреатом Нобельської премії – така .українська гумористична відзнака походить від назви озера та села Нобель на Рівненщині. Начитані люди знають про неї, а от «Культура і життя», виявляється, ні.
«Українське слово» за 30.V – 5.VІ.2007 у статті «Олександр Розумовський – достойний і вільний нащадок останнього гетьмана України» пропонує деякі нові історичні дані: Кирило Розумовський «у 1794 році від імператриці Єлизавети отримав титул графа», а насправді графом він став 1744-го. І далі новина за новиною: «З 1945 до 1965 року був Президентом Паризької академії наук». Годі й казати, що К. Розумовський був президентом Петербурзької академії. І, як відомо, понад двісті років люди не живуть. Запідозривши однакову помилку в останніх двох датах – дев’ятку замість сімки, я зазирнув до 9 тому УРЕ (друге видання, 1983). Там зазначено, що президентствував К. Розумовський у Петербурзькій академії в 1746 – 1765-х. От лихо, навіть енциклопедичну довідку правильно переписати не вміють, – вирвалося в мене. Та позаяк під рукою мав іще УРЕС 1987 року випуску, звірив дати й там І що ж там про Кирила Розумовського? «В 1746-98 – президент Петерб. АН».
Тоді я взяв за арбітра «Советский энциклопедический словарь» видання 1983 року. У ньому такі самі дані, як і в УРЕСі. Пізніше їх повторив і «Большой энциклопедический словарь» 2004-го.
То скільки ж років Кирило Розумовський очолював Петербурзьку академію, коли, як повідомляють уже названі джерела, він був у 1750-64-х гетьманом Лівобережної України?
Справжній тобі детектив.
Позаяк я не історик, то нехай своє слово скажуть фахівці з відповідної галузі.
В іншій газеті знаходимо іншу дезинформацію: «З міста пішки вийшов зі своїми козаками назустріч нам полковник (йдеться про Петра Дорошенка, майбутнього видатного гетьмана, оспіваного в одній із найпопулярніших українських пісень багатьох поколінь «Засвіт встали козаченьки» – В. Я.)». Хто хоч трохи цікавиться українським фольклором, той знає, що Петра Дорошенка народ уславив у пісні «Ой, на горі та й женці жнуть»: «Попереду Дорошенко, веде своє військо, військо запорізьке хорошенько».
«Нація і держава» 8. V. 2007 повідомляє: «125 років тому (1882) народився відомий український політичний і державний діяч, соціолог, засновник Українського інституту громадознавства у Чехословаччині Микита Шаповал. Помер 25 лютого 1832 року». Тобто чоловік народився через 50 літ після своєї смерті.
Ще одна газетна без сорому казка переносить Сервантеса на кілька століть назад з тієї епохи, в яку він жив і творив: «Так заявив на початку ХІІ ст. знаменитий іспанський письменник Мігель де Сервантес», – хоча заявляти щось письменник не міг раніше другої половини XVI століття, позаяк хрещений 1547 року (дата народження невідома), а помер у 1616-му.
«Освіта» у № 20, спецвипуску від 25. ІV – 2. V. 2007 року, великими літерами пише: «У 2008 році в Україні пройде чемпіонат Європи з футболу серед студентів. Правильно: відбудеться. Або: «До того ж клуби цих країн не виблискують на європейській арені, сходячи з турнірної дистанції задовго до вирішальних етапів. Контекст потребує: «не відзначаються успіхами», «не вражають успіхами». І насамкінець «родзинка»-оскоминка: «Студентські команди з України кожного року приймають участь у Чемпіонатах Європи та світу». А ми думали, звідки пішла ця пошесть – послуговуватися такою тупою калькою: виявляється, коли вже її вживає «Освіта», то на кого ж рівнятися, як не на неї, у цього ж видання серед засновників значиться й Міністерство освіти і науки України…
Або ж «Читай та вигравай з Хрещатик!» Так закликає однойменна газета 15. V. 2007 року, неспроможна розібратись, як писати і відмінювати себе, либонь, за недорікуватим прикладом рекламної подачі назв іноземних фірм, товарів тощо.
Гортаємо далі: «К. Ворошилов і Семен Будьонний, призначені головкомами відповідно північно-західного і південно-західного напрямів, через лічені тижні були перекладені на почесні, але незначні посади «Закон і бізнес», 23 – 28 VІ. 2007). Хтось із редакторів чи перекладачів цього видання, мабуть, затямив лише одне значення російського варіанта «переводить», а тут же проситься, аж волає співзвучний відповідник «переводити»: «були переведені на почесні, але незначні посади».
Наступна газета разом з автором переконує нас, що «Місячну сонату» написав не Бетховен, а Моцарт: «Не можна, звісно, забути ані моцартівської «Місячної сонати» над гладдю Дніпра, ані виконання корейських пісень…»
Досить химерний заголовок у «Голосі України» за 11 квітня 2007 року: «Закон про попередження насильства в сім’ї» потребує негайного вдосконалення». Еге ж, закон потребує вдосконалення передусім з мовного боку. Газета побоялася правити грамотіїв, що засідають у парламенті, і вийшла юридична дурниця. Що б замість масажистів та водіїв олігархів обрати хоч двійко філологів, які редагували б законотворчість, адже тут потрібно вжити слово «запобігти»: «Закон про запобігання насильству в сім’ї». А якщо філологам ніяк не пробитись у найвищий законодавчий орган, то хоч в апарат Верховної Ради запросити їх на роботу. Бо інакше законів не можна буде дотримуватися й через ті-таки стилістичні ляпи.
А скільки просто дрібних нісенітниць! «Українська газета» № 15 за 2006 р.: «не потрапивши через нещасні соті долі відсотку до Ради» (соті частини відсотка, а краще – процента, щоб не було тавтології); жінка «збирається спробувати свої сили в амплуа провідної програми…» – пані збирається стати відповідною програмою? Та, звісно ж, ні – лише ведучою програми.
Та ж таки «Українська газета» за той самий рік, тільки вже № 17: «путінським «чекістам» важче одержуватиме тіньові доходи від торгівлі газом», – мабуть, «важче буде одержувати»? «І шкода, якщо так безславно завершиться створення коаліції», – в серцях заявила Тимошенко». У чиїх серцях? Не знати такого слова, як «спересердя», і йти в журналістику? Далі – теж школярські огріхи: «до неї увійшли самі різні (найрізноманітніші) за ідеологіями рухи»; «корупційна монополія – вона все рівно (все одно) монополія». «Ми, звичайно, не затверджуємо, що Сан Санич беззастережно приймав подібну систему або брав активну участь у її створенні» (треба – не стверджуємо: затверджувати можна когось на посаді чи скріплювати якийсь документ підписом або печаткою).
«Культура і життя» у № 51-52 за 2006 рік сповіщає: «При нагоді Юрій Михайлович буває на батьківщині – у Новгород-Сіверській та Глухівській землі», – либонь, чоловік перетворюється на крота чи, не приведи Господи, його закопують у землю?
А тепер невеличкий не зовсім ліричний відступ. Київ відчуває більшу потребу в сантехніках, аніж в освічених людях? Адже яке пуття з тих грамотіїв, коли протікають каналізаційні труби? Очевидно, приблизно так міркувала команда сантехніків, яка прийшла до влади в місті Києві і почала на всі ключові посади ставити також сантехніків, хоч течуть не тільки труби та й не всі труби течуть. У числі інших взялася за зміну керівників і журналістських колективів столичних видань. Що з того вийшло, розглянемо на прикладі «Вечірнього Києва» за 22 травня 2007 року. У цьому номері менш ніж на п’яти сторінках понад п’ятдесят грубих помилок. Привертають увагу вже самі рубрики: «Кино». «Ехо Чорнобиля». Газета розповідає, наприклад, про Покровський монастир: «Повне відновлення бань та куполів головного храму було розпочато київською владою у 2006 році», – переконуючи нас, що церковні куполи та бані – різні речі, а насправді ж – це одне й те саме. А «золото на покриття усіх бань та хрестів», виявляється, поставляють навіть з… Германії, а не з Німеччини.
Одна з рубрик називається «Жахи нашого міста». Це справді жахи – з мовного боку. У статті «Іноді вони повертаються» під цією рубрикою можна прочитати, що «киянам слід приготуватися до пробок і запаскуджених парень (?) і вулиць», а «заробітчане с радістю спилкуються з представниками ЗМІ», «особисто я не підтримую жудно із політичних партій».
Дізнаємося, що «за порушення цього правила безапеляційно висиляють» (не виселяють). А як пише газета слово «охоронець»? Атож, – «охорониць». А як «за участю»? – «За у часттю». Подибуємо й цікавий ребус: «Друга частина – озеленення всього Хрещатика, що відбудеться, приблизно, до кінця минулого року». Уторопали щось? А прізвище директора інституту «Київжитлопроект» Наталії Родичкіної, не знавши, як правильно написати, подають у двох варіантах – ще і як Родічкіна.
Та найбільше не пощастило Леонідові Мужукові, якого в статті «Чорнобильську трагедію незабаром визнають геноцидом» з п’яти спроб правильно названо лише раз, решта все мовби знущання: «відбулася презентація двох фільмів про чорнобильську трагедію «Чорнобильський час» українського кінорежисера Леоніда Мужуки та «Пам’ятати про Чорнобиль» італійця Фабіо Фернандо», «Леонід Мужука був одним із групи «Укртелефільмівського журналістського братства», «розповідає Леонід Мужика...», «каже Леонід Мужука»...
Одначе, либонь, годі вже. Як застерігає «Вечірній Київ» у № 211 за 2006 р., «Хліб один не їстимеш, до нього бодай шматок чогось м’ясного, масла, сиру». Малося на увазі – самий хліб не їстимеш, отож, натішившися пресою, підемо в кіно? Тобто переглянемо рекламу фільмів. І тоді «аж мурашки по кожі побіжуть». «Дія сюжету розгортається навколо німфи рідкісного виду, яку комендант виявляє в басейні будинку, яким він займається» (котрий він доглядає, котрим опікується?). «Гена – програміст по призванюю і хакер по життю (тут, здається, коментарі не потрібні). В житті Гени з’являється джин, який відмотав декілька років заточення в одиночному глечику (відсидів, відбув декілька років ув’язнення). І тепер готовий виконати три любих (будь-яких) побажання свого визволителя. Але у самого Хота бича також проблеми. На нього полює його давнішній (давній) ворог».
А от «Сазан стає жертвою шаленої кулі» – куля збожеволіла? Треба було передати російське «шальной пули» як сліпої, випадкової кулі. І далі знову набір помилок школяра-двійочника: «Пережити горе їй допомагає один із минулих учеників батька (колишніх батькових учнів), «ексцентрична сімейка вирішила винести (виказати) молодим свою рішучу незгоду», «випадково зустрічає у своєму помешканні привабливу молоду жінку, яка увіряє (запевняє) його, що саме вона господиня цих апартаментів», «разом з 11-річньою дочкою». Ну й стара байка про «Циплятко, котрий кричав про те, що небеса падають на землю». Та ні, це щось нове – чужомовний Ципльонок в українській є Курчатком, відповідно середнього роду…
«Таким чином, їх розділяє дуже багато речей до тих пір, поки Ван Бук не вирішує, що Валентину пора одружуватися на юній баронесі (Валентинові пора одружуватися з юною баронесою), сподіваючися на те, що цей брак (маємо мовний брак, бо одруження – це шлюб) поліпшить його репутацію і допоможе стати багатше» (багатшим).
Цілковитий брак, хаос…
«В почавшомуся хаосі (можна: «в тому хаосі – адже з попереднього тексту зрозуміло, про що мова; у крайньому разі – в хаосі, що почався) грабіжникам вдається вислизнути (вочевидь, зникнути, утекти – від «ускользнуть»). Але самим цікавим (найцікавішим) виявилось те, що грабіжники не винесли із собою (мабуть, не забрали, не вкрали) ні єдиного центу (жодного цента).
Ось фільм називають «Уловки Норбіта», хоч треба б – «Викрутаси Норбіта». Зрештою, чого церемонитися й з головним героєм? Можна з нього зробити Орбіта: «У Орбіта, головного героя, є одна проблема: він заручений з жінкою зі своїх нічних кошмарів…». Маємо ще одну химеристу назву «Стрілок», по-українськи, безперечно, – «Стрілець».
Уес ще кіно: «Містер Бін відправляється (вирушає) на відпочинок до півдня Франції…», «Недотепа (телепень) і бідолаха, містер Бін знімає про свої невдачі любительський відеофільм».
Так само й анонімні «любителі» своїми нездалими опусами намагаються заманити глядачів до кінозалу: «Після смерті батька Карл Брехт стає сильно (вельми) неврівноваженим підлітком, який йде на дрібні злочини і ризик, щоб хоч якось відвернути себе». Від чого відвернути? Розрадити себе? Розважитися, відвернути думки від неприємних речей?
Досить дивно чути, що пірати збираються на збори, вибирають головуючого. Бо як же ще сприймати інформацію про те, що «Уїлл Тернер, Елізабет Сван і капітан Барбароса роблять відчайдушну подорож через весь світ до далекого Сінгапуру, щоб битися з головуючим китайських піратів»? Якщо це «главарь», то українською буде – ватажок.
Втім, найвигадливіший рекламний шедевр звучить так: «Але народження дитини змусило бізнес-леді засісти вдома, а хронічному ледащу скриплячи серцем вийти на роботу до власного тестя…». Тільки уявити той скрип серця! А щоб написати «згнітивши серце» – для цього треба ворушити мозковими звивинами. Теж проблема.
Ну й натяк на неспровоковану пікантність. «Проте життя на громадянці далеке від ідеалів справедливості». Малося, вочевидь, на увазі цивільне життя, життя після демобілізації або ж по виході із в’язниці – інколи для його означення вживають кальку «гражданка». А тут вийшло чи не те саме, що оголошення про концерт співачки: «На Ірину Алегрову можна потрапити за 350-360 грн.». І чим не відлунює фільмом жахів інформація з іншого номера «Вечірнього Києва» (№ 96, 2006): «Як повідомили в ЦЗГ ГУ МЗС України в Києві, о восьмій годині вечора на перон станції «Льва Толстого» Київського метрополітену із сигаретою в зубах ступила нога 27-літнього громадянина Грузії…».
То хто ж у нас береться за перо, як не сантехніки, посудомийки та прибиральниці?
* * *

Дуже дивні закони у нашій країні: якби якась газета назвала одного з керівників одного з українських міст імпотентом і сифілітиком, наприклад, або одного високого урядовця – шизофреніком чи керівника іншого великого міста гробокопачем, то санкції проти неї або ж автора тих рядків не забарилися б. Феміда зреагувала б миттю. І воднораз, коли той самий один з керівників великого міста і високий урядовець плюють у душу чільної нації, зневажаючи образливими вигадками привселюдно її мову, а керівник іншого міста береться заводити у себе пам’ятник кривавій імператриці-повії, яка остаточно знищила пагони вольності в Україні, то наша Феміда показує себе не тільки сліпою, а й глухою.
У першого із згаданих унтерменшів прізвище показує, що колись у нього в роду були й люди, не самі лиш виродки, двоє ж інших – агресивні інородці, справжнісінькі жуки-довгоносики на українській державній ниві. Скидається на те, що ці слуги народу, найняті ним для виконання певних функцій, маючи воістину лакейську душу, прислужують чужим хазяям і поводяться по-свинськи в нашій світлиці. Таких і до сантехніки підпускати небезпечно.
То чи ж маємо ми українську владу? – волає не одна українська душа. Хіба що Президента? То, пане Ющенку, покажіть же нарешті, хто в державі Господар, зробіть усе можливе для того, щоб почистити Україну від антиукраїнської свиноти!

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2007 р.