журнал "Вітчизна" №11-12, 2007 р.

ВІТАЛІЙ ЧЕРНІЙ
Панегірик Кінбурнській косі

За своє тривале життя мені пощастило відвідати десятків зо два різних країн: і бідних, і багатих, і дуже багатих. І всюди хотілось розібратися, а яка там земля, кортіло розтерти її в руках, подивитись, з чого вона складається, якого кольору, дізнатися, як її обробляють, що на ній родить і які збирають врожаї, як часто і чим її удобрюють і т.п. Якби хто запитав, чому вона мене так цікавить, то я толком і відповісти не зміг би. Це, мабуть, проти моєї волі генетично проявляється любов до землі моїх предків-хліборобів.
Розминав у долонях я і землю обітовану Ізраїлю, і землю Тоскани, і землю Ломбардії, і землю Андалузії, і землю в долині Луари та в інших місцях. На острові Мальта, обслідуючи цікаве для мене поле, зіткнувся ніс у ніс з двометровою гадюкою. Коли згадую цю подію, то і зараз весь холодію.
Мабуть, підсвідомо я щоразу порівнював чужу землю із землею з батьківського городу. Поступово у мене визріла ясна впевненість в тому, що такої землі, як у нас, ніде нема. І справді, такої рівної і родючої землі, як українська, більше нема ніде у світі. А якщо врахувати досить м’який помірний клімат, відсутність північного комара і гнусу, скорпіонів і тарантулів, мухи цеце і всякого хижого звіра – то цій землі справді ціни немає. На ній широкі степи і живописні гори, великі масиви хвойних і листяних лісів, повноводні ріки і тепле море.
Земля ця ще й надзвичайно красива. Тут повно дивних, можна сказати, унікальних природних куточків. Із тих, що я бачив і які справили на мене незабутнє враження, можна назвати хоча б такі: озера Волині (Шацький національний парк), Карпатські гори та річки – Тиса, Черемош, Латориця, солоні озера Одещини (Сасик, Шагани, Алі-Бей), Дністровський лиман, акваторія навкруги міста Миколаєва, Азово-Сиваська затока, Арабатська стрілка, річка Сіверський Донець, Мошногори та Ірдинське болото на Черкащині, корабельні соснові ліси Чернігівщини та багато-багато інших.
Дивлячись на цю благословенну землю, часто думаю: а чому вона не родить державних діячів, таких, як Бісмарк, Де Голь, Ататюрк, або хоча б таких, як мадам Тетчер чи президент Гавел з їх державною мудрістю, сильною волею і високими моральними якостями. Сучасники в чому тільки не звинувачували їх, але ніхто ніде і ніколи не міг їм дорікнути в тому, що вони привласнили чужу копійку. Наші ж доморощені діячі стараються побільше урвати сьогодні, а завтра – хоч трава не рости.
А землею треба комусь розумно управляти. Науково обґрунтувати необхідні площі орної землі і площі лісів, кількість і розміри заповідних зон, розробити план освоєння корисних недр, обладнання зон відпочинку та організації індустрії туризму та багато іншого. Хто це робитиме? Душа болить – а відповіді нема.
Особисто для мене перлиною із перлин української природи, сказати б перлиною першої величини є Кінбурнська коса. Може хто не знає, то це – лівий берег Дніпровсько-Бузького лиману, який довгим язиком виступає у Чорне море. Довжина її десь кілометрів з 50, ширина – 5-8 км. На ній розташовано кілька рибацьких поселень і практично немає доріг.
Формально коса вважається державним заповідником, про це свідчать щити, які де-не-де розставлені по її території. Встановити ж, який статус заповідника, кому він належить, хто ним керує, як охороняється – мені не вдалось.
Бував на косі я десятки разів, і мене туди завжди тягне неначе магнітом. Мені просто перехоплює подих уже в ту мить, коли моя нога ступає на цю землю. З’являється відчуття абсолютного щастя. Мені все там здається дивним і незвичайним. Хоча б узяти місцевий клімат. Бувало по всій Україні холод, вітер, дощі, а на косі прекрасна погода. На тому боці лиману в Очакові негода, а тут тепло, сонячно й комфортно! І це всього за 12 кілометрів.за ті багато років, що я там бував, разів зо два пам’ятаю нехарактерну для коси погоду.
Ступивши на косу і пройшовши кілька десятків метрів, дивуєшся і не надивуєшся незвичайним ароматом степового повітря. Важко встановити, чим це так приємно пахне, що неможливо надихатись. Бачиш навкруги полин, чорнобиль, пижму, чебрець, кінський щавель, деревій, Петрові батоги, соленоси і ще десятки якихось трав і бур’янців. І всі вони мають свій аромат. Навкруги численних озер ростуть якісь лози, очерети, мітечки, осока та всяка інша береговина, котрі дають свої запахи.
Попереду за кілька сот метрів – молодий сосновий ліс, а за ним у далині – море.
Аромат коси трохи змінюється в залежності від конкретного місця і пори дня. На світанку – свої аромати, в обідню пору вже інші. Тільки заради цього цілющого повітря варто побувати на Кінбурнській косі, а вона має ще й багато інших сильних козирів.
До них можна віднести надзвичайно смачні молочні продукти. Видно, ті ароматні трави дають таке смачне молоко. Можна сказати, що це цілющі ліки чи еліксир життя. А яке смачне кисле молоко! Воно не виливається з глечика а відвалюється кусками, а сметана, як смалець не виливається з банки, коли її поставиш на стіл догори дном.
Соромно сказати, як я обідав на косі, коли був там останній раз. Якраз розцвіла біла акація, то я, як у далекому дитинстві, обшморгував з китиць цвіт і з’їдав його мабуть з півкілограма, а потім випивав півтора літра кислого молока з чорним хлібом. І так щодня. Почував себе на диво здоровим і сильним.
А які чудові тут здоровенні помідори рожевуватого кольору, яка смачна редиска, а вирощена в теплому піску бараболька, а в палець товщиною ягоди шовковиці, а якісь особливі кавуни, а плоди айви розміром з дитячу голову, а виноград різних сортів!
Та окремо слід відзначити такий продукт, як місцеве сухе вино, яке має свій особливий, неповторний букет. Воно добре втамовує спрагу, додає бадьорості і робить світлою голову. Після нього не залишається ніяких побічних впливів на організм. У ньому в достатній мірі глюкози, вітамінів, амінокислот, мінеральних солей, каротину. Як добре після моря випити кварту щойно принесеного з льоху того цілющого вина.
Та чи не найважливішим козирем коси завжди була риба. В солоних озерах у великій кількості водилась кефаль. Ці озера так і називаються – кефальні. Мені кілька разів удалось покуштувати озерну кефаль, це щось особливе! Вона ні в яке порівняння не йде з магазинною. Вся риба на косі мені здавалась надзвичайно смачною, може тому, що завжди була свіженька. І камбала, і луфар, і глоса, і навіть морський кіт, але такої смачної солоно водної риби, як осіння чорноморська скумбрія (тут її чомусь називають баламут) я ніколи не їв. Це – просто царська риба. А ще ж там водяться краби, мідії, креветки, бички...
На жаль, риба і морська, і озерна поступово зникає. Колись я поцікавився у потомственного рибалки діда Кіндрата, куди ж дівається риба? Він хвилину подумав і сказав: «Тут, бачиш, сину, причина обща», а потім в доступній формі розтлумачив мені, що в природі все взаємозалежне, взаємопов’язане.
Забруднення моря, хімізація середовища, зміна складу води, варварський вилов риби і т.п. Усе це призводить до зникнення одних видів фауни, а без них вимирають інші. А загальною причиною цього є ненажерлива діяльність найбільш високоорганізованої тварини, тобто людини.
Незабутнє враження справляють озера, яких на косі безліч. Дуже живописні і приємні для ока, вони найбільше вражають своїми пташиними базарами. Тут і журавлі різних порід, великі й малі чаплі, чорногузи, різноманітні гуси, качки, всілякі кулики, кілька видів чайок і сотні якихось дрібніших невідомих мені пташок. А ще там є білі лебеді. Можна годинами дивитись на цих благородних птахів, відпочиваючи як фізично, так і духовно.
Лебедів на лиманах і озерах щоосені збирається тисячі, а може й десятки тисяч. Це просто казкове видовище. При чому десь половина з них не білого, а сірого чи рудуватого кольору. Спочатку я вважав, що це якась особлива природа чи гібрид білих і чорних лебедів. Аж згодом дізнався, що це молоді лебеді, котрі ще не покрились білим пером. Розміром вони бувають навіть більші за своїх батьків.
Багато на косі є й іншої птиці. Коли йдеш степом, то час від часу шарахаєшся бо з хлопанням і шумом з буряну злітають табуни якихось перепелів чи куріпок. Фазани ходять степом, як ворони в московських парках. Буває, сидять рядком на воротях, на тинах, залітають у двори, городи, виноградники. Кожної осені на косу прилітають незлічимі зграї диких качок, щоб відпочити і підгодуватись перед польотом на південь.
Буває, з’являються якісь екзотичні птахи. Однієї весни я бачив невідомих мені великих яскравого лимонного кольору граціозних птахів, радували мене пташки величиною з ворону волошково-синього кольору з фіолетовим відблиском. Я за ними спостерігав цілими днями і радів, як Тіль-тіль і Мітіль, що нарешті побачив синю птицю щастя.
Багато на косі і всілякого звіря. Часто бачив зайців, лисиць, диких кабанів, якихось козуль чи кіз, навіть єнотів. Кажуть, що є також вовки, які чомусь частіше крадуть у людей не телят чи овець, а собак. Якщо тихенько побродити по косі кілька годин, то багато дечого можна побачити.
Викликає подив і захват одне невеличке солоне озеро. Вода в ньому має рожево-буряковий колір від дуже високої концентрації солей. Місцеві люди розповідають про незвичайні лікувальні властивості цієї води. Можливо, вона не гірша від води знаменитого Мертвого моря.
На противагу низинам, лукам і озерам де-не-де на косі височіють, як козацькі могили, піщані горби, які тут іменуються кучугурами. З них дуже зручно оглядати далі, шукати загублене в степу теля чи корову, і малювати навколишні краєвиди.
Останніми роками, щоб зупинити наступ пісків, стали висаджувати соснові дерева і вже піднявся досить буйний і красивий сосновий ліс. Поки що він відносно молодий, а через якийсь час це буде справжня шишкінська «Корабельная роща». Де ще в світі є така краса! Широкий пляж, мілкий білосніжний пісок, тепле море – і тут же тінистий сосновий ліс. Такому позаздрять кращі рив’єри Європи. Та й немає в Європі таких зручних, приємних і таких чистих пляжів, як тут.
Море на косі також має свої особливості. Його піщане дно хвилястого профілю. Глибина моря від берега поступово зростає десь до півтора метра, а потім з’являється піщаний гребінь, над яким води не більше метра. Ширина такого гребеня приблизно 10-12 метрів. Потім море знову поглиблюється до двох - двох з половиною метрів до другого гребеня. Над ним глибина води близько півтора метра. Далі глибина збільшується до трьох-чотирьох метрів, і метрів через сорок з’являється третій гребінь, над яким води не більше двох метрів.
Ці паралельні до берега моря гребені у місцевих жителів іменуються «загребами». Так і кажуть: «перша загреба, друга загреба, третя загреба». Мені пощастило купатися, мабуть, в десяти морях, але ніде ні разу з таким явищем, як загреба, я не стикався.
Коли ми з родичами бували на косі, то з цими загребами було зручно купатись. У нас діяло правило – дітям можна запливати до першої загреби, дорослим – до другої, спортсменам – до третьої, а дурним – хоч у Туреччину, їм закони не писані.
На Кінбурнській косі навіть домашні тварини мені здавалися якимись людяними, загадковими і містичними.
Наприклад, підходши до якого-небудь двору, щоб запитати про молоко, сметану, помідори, цибулю, на тебе гавкають дві собаки. Варто хазяйці сказати, що це свої, і вони замовкають. Потім тихенько підходять знайомитись і по черзі підставляють голови, щоб ти їх погладив. Хіба не чудо?
У сусідньому дворі здоровенний, десь метрової висоти вовкодав з романтичним іменем «бакс» практично ніколи не гавкає і розуміє людську мову. Я закохався в того гіганта Бакса. Тілом схожий на вівчарку, але світло-сірого кольору з блакитним відтінком, з великою головою і якимись укороченими вухами. Широченний лоб у нього розділений навпіл повздовжнім рівчачком. Від усього його вигляду віяло якоюсь солідністю і мудрістю.
Якщо хтось з’являвся біля хвіртки, бакс підходив і мовчки дивився на гостя. Той запитував, де хазяйка? І Бакс мовчки йшов у літню кухню, де вона куховарила, ставав передніми лапами на поріг і тихо подавав голос. Хазяйка йшла до хвіртки, а Бакс її супроводжував. Переконавшись, що гість має добрі наміри, Бакс втрачав до нього цікавість і зникав. Коли я його питав: «А де наш бичок?», Бакс підходив до тину, спинався на задні ноги, піднімав голову і дивився у степ, туди, де паслося прив’язане довгим мотузочком до кілка теля.
Коли мені дозволяли взяти його до моря, то він, гордо піднявши голову, йшов біля моєї ноги. З дворів вибігали собачки і голосно дзявкотіли. Бакс навіть не повертав голови, це було нижче його гідності.
Окремо потрібно згадати про незвичайного, прямо якогось гоголівського кота, котрий прибився до мене однієї теплої і щедрої осені. Більше місяця я був в обійсті один. Подовгу бродив по косі, годинами плавав, багато малював, довгі години проводив із гітарою в літній кухні. Там було непогане освітлення, добра акустика, зручний тапчан, холодильник з продуктами і газова плита з балоном. У двадцятилітрових бутлях бродило вино. Моє завдання було стежити за водяними затворами.
Одного прекрасного ранку в дверях кухні з’явився здоровенний сіро-чорний короткошерстий безхвостий кіт. Впадали у вічі дуже високі ноги, міцне мускулисте тіло і широка (як для кота) грудна клітка. Силуетом він дуже нагадував гепарда. Я його відразу ж нагодував, і він залишився жити в моєму дворі. Прозвав я його Махмудом.
Кіт не допускав ніякого панібратства, не йшов на руки, не дозволяв себе гладити, не курликав і ніколи не спав на виду ні на кухні, ні в дворі, а забирався кудись у хащі колючої акації. Якщо залишались недоїдені продукти, то він їх закопував у пісок. Коли вимагав їжу, то бив своїм боком мене десь на висоті коліна так сильно, що у мене із рук випадала сковорода.
Але по-справжньому я оцінив того бойового кота тільки тоді, коли побачив, як він стереже двір від усяких чужаків. Якось забрів до нас здоровенний собака. Мій кіт у три стрибки злетів йому на загривок, і собака з виттям понісся в степ. Далеко в степу кіт зіскочив зі спини собаки і, не поспішаючи, повернувся додому. Теж саме він повторив з якимось телям, що мало нещастя забрести на наше подвір’я. А, як правило, кіт уже на підході до подвір’я всіх виганяв. Одна дама, що тут відпочивала, прийшла з собачкою. Побачила мене в дворі і підійшла щось запитати. Махмуд накинувся на собачку, та в одну мить забралась хазяйці аж на потилицю. Махмуд став робити двометрові вертикальні стрибки, стараючись схопити зубами і лапами ту бідолаху, що скавучала, як міг, його відганяв, і ледве-ледве удалось цілими спровадити з двору ту даму та її собачку.
Після кожного такого інциденту Махмуд ретельно обходив увесь двір, прискіпливо заглядаючи в кожний куток, чи не сховався де агресор.
Ночами у виноградники заходили дикі свині і об’їдали по низу виноград. Махмуд на шум свиней хоробро кидався в темноту. Звідти долинало хрюкання, кувікання поросят, а потім було чути, як свині шумно перебираються в сусідні городи.
Жили ми з Махмудом дружно, і як мені тоді хотілось мати свою хату, свій двір, свій садок і такого друга, як Махмуд. Але бог не дає свині роги.
Прощався я з Махмудом, як з рідним братом. Знайти його наступного року не вдалось. Так мені ніхто і не повідав, що це був за звір, звідки він узявся і куди зник...
Тепер на Кінбурнській косі усе змінюється, і далеко не в кращу сторону. Навіть іншим стає якісний склад населення. Раніше тут жили прості роботящі і життєрадісні люди – напівселяни, напіврибалки. Вони могли цілими днями трудитись у своїх садибах, а вночі – у човнах рибалити. В наші часи на косі з’явилось багато вільних від усяких обов’язків людей. Здебільшого це п’яниці, бомжі та інші дармоїди. І з кожним роком їх усе більше. Теплий клімат, дешеві, майже дармові продукти, добрі, безконфліктні місцеві люди, які всіх приймають плюс дешеве сухе вино, як магнітом притягують їх сюди. Почали з крадіжки, все частіше бачиш вибиті вікна, обнесені городи, обірвані виноградники, в дверях з’явилися замки. Раніше замків не було, достатньо було приставити коло вхідних дверей віник і всі знали, що хазяїв немає вдома, і в двір можна не заходити. Тепер, крім замків на дверях, стали з’являтися металеві грати на вікнах, залізні ворота, а у нових багатіїв – глухі паркани такої висоти, що курка не перелетить. А раніше були ріденькі очеретяні тини, або штахетники, бо кожна хазяйка пишалася своїми квітами, які вирощувала під вікнами, хотіла, щоб люди їх бачили й милувалися ними.
Падає також загальна мораль. У степу, в лісі, біля озер, біля моря – купи банок, пляшок, битого скла, рваного взуття, поліетиленових пакетів і т. п. Та й море не жаліє косу – регулярно викидає на беріг тисячі посудин від всіляких мастил і хімікатів, фарб та іншого сміття.
Побачив я великий шмат лісу, що вигорів. Люди мені шепнули, що його підпалили лісоруби, бо їм здалося, що мало заплатили за роботу. В минулі часи неможливо було, щоб роботящий селянин так ставився до загального добра. Це бомжу нічого не жаль – для нього все кругом чуже.
Нині на косі і в день, і вночі чується тяжке завивання триосних КрАЗів і тракторів з причепами, які везуть пісками бетонні блоки, плити перекриття, цеглу та інші будматеріали. Це нові хазяї життя спішать хапанути шматок землі побільше і змурувати двоповерхову хатину площею 500 м2. Правда, мурують вони не своїми руками, а руками «западенців». Палати нових дачників ріжуть око своїм несмаком і кричущою дисгармонією з навколишнім середовищем. Раніше глиняні хатки місцевих жителів перебували в дивній гармонії із заростями білої акації, високими очеретами і виноградниками. При виді тих хатин з’являється бажання малювати навіть у тих, хто ніколи не тримав пензля в руках. Нові ж палати – це анахронізм на цій рівнинній місцевості з відносно низькою рослинністю.
А хто ж будує? В одному місці росте будинок генерала, начальника обласного управління держбезпеки, недалеко – котедж головного лісника області, тобто начальника обласного лісництва, в іншому місці – будинок якогось великого кораблебудівного начальника, далі підмурки для палат невідомих бізнесменів і темних осіб.
А сміття все більше, вирубаних кущів, повалених дерев, затоптаної важкою технікою землі, забруднених озер – все більше, а справжніх хазяїв усе менше.
У зв’язку з варварським будівництвом нових «хатинок» згадується епізод, пов’язаний з чи то онукою, а може уже і правнуком баби Фекли. Малий бачив за кущами машини, людей, чув дирчання техніки, шум-гам і все поривався піти туди, і подивитись. Баба його не пускала, все лякала, що там гадюки. А коли малому вдалось все-таки туди добратись, то він довго дивився на будівництво, а потім запитав сивовусого будівельника: «Діду, це тут будуть жити гадюки?» Той важко зітхнув і відповів: «Гадюки, синку, гадюки, та ще й які!»
Боюсь, що гадюки різного калібру – і великі, і середні, і зовсім дрібненькі спільними діями поступово загублять цей благословенний богом куточок землі. Хочеться сподіватись, що я до того часу не доживу і мені не доведеться писати Кінбурнській косі епітафію...

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2007 р.