журнал "Вітчизна" №11-12, 2007 р.

ТВОРЧІСТЬ – ЦЕ ПОСТІЙНЕ ГОРІННЯ

БЕСІДА
З НАРОДНИМ ХУДОЖНИКОМ УКРАЇНИ,
ЛАУРЕАТОМНАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА,
РЕКТОРОМ НАОМА,
ПРЕЗИДЕНТОМ АМУ А. В. ЧЕБИКІНИМ

Андрію Володимировичу, дозвольте привітати вас із такою знаменною подією у Вашому житті, як присудження Шевченківської премії. Цю високу відзнаку Ви, безперечно, заслужили усім життям, усією своєю творчістю, невтомною діяльністю на педагогічній, громадській ниві, – і все ж таки, мабуть, для кожного з нагороджених така оцінка його роботи стає хвилюючою несподіванкою. Чи не так?
Дякую за привітання. Звісно, відзначення моєї творчості Державною премією імені Тараса Шевченка стало для мене хвилюючою і несподіванкою, і подією. Адже ця премія в Україні є найвищою відзнакою для творчої особистості, і символічно, що вона носить ім’я такої видатної людини. Тарас Шевченко в житті кожного українця є найвищим носієм національного Духу, поборником правди і державності України. Без зайвої скромності скажу – і не мріяв, і не думав, бо дуже багато часу віддаю громадській, педагогічній роботі і, безумовно, у творчому плані міг би зробити значно більше. Але все, що вдалося мені втілити в художні образи, робилося щиро. Можливо, серія ілюстрацій, яку я опублікував за мотивами творів Івана Яковича Франка «Зів’яле листя», а перед тим були його «Каменярі», і стала поштовхом до висунення мене на відзначення Національною премією імені Тараса Шевченка.
І коли я влаштував велику виставку, коли всі твори побачив разом і знав, для чого,
коли зібрав матеріал і публікації – то більш-менш впевненість з’явилася. І тоді, коли Державний комітет присудив мені цю відзнаку, я був безмірно щасливий.
Як Вам вдається поєднувати свої непрості службові обов’язки з творчістю?
Як я вже неодноразово наголошував, поєднувати творчу роботу зі службовою дуже нелегко. Але так сталося, що я в досить молодому віці почав свій життєвий шлях саме з педагогічної і громадської діяльності. Коли я мав 34 роки, мені запропонували бути проректором, а в 42 роки я вже став ректором – це був 1988 рік. Адміністративна робота на ниві образотворчої освіти додала мені певного як педагогічного, так і життєвого досвіду роботи з людьми. Але бажання малювати – а я не уявляю себе без цього, це моє покликання, моя душевна потреба, це моє життя, я живу передусім як художник – спонукає мене, окрім адміністративної роботи, ще й до художньої творчості. Крім цього, керувати художнім закладом, працювати на кафедрі, бути керівником майстерні, навчати студентів композиції, графічної техніки, взагалі мистецтва має право тільки та людина, яка сама щось уміє, яка постійно працює, бере участь у художніх виставках, – і це мені дає подвійну силу. Тобто я не можу жити без мистецтва, повинен щодня обов’язково щось робити в творчому плані, – як кажуть письменники, ні дня без рядка... Хоч висловити якусь думку з олівцем в руках, десь усамітнитися і подумати. Без такої напруженої роботи думки, без питання, що я робитиму сьогодні в творчому плані, – без цього я просто не можу, не уявляю свого життя. Що ж до службових обов’язків, то вони, справді, часом відвертають увагу від емоційних творчих зусиль, а інколи й висушують думку, емоції для мистецтва, – проте обидві ці сфери моєї діяльності доповнюють одна одну. Бо моя педагогічна, адміністративна, громадська робота дуже близько пов’язана з творчістю моїх юних колег, студентів – це теж молоді художники і дуже талановиті. Серед них є вже навіть відомі. З моєї творчої майстерні вийшло вже десь близько двохсот випускників – серед них добра половина вже стала відомими художниками, заслуженими і лауреатами премій. Є митці, відомі не тільки в Україні, а й за кордоном, працюють там. У нас навчаються студенти з різних країн світу – і з Європи, і з Африки, і з Азії. Є випускник моєї творчої майстерні з Мексики, який зараз працює професором у Мехіко. Це Адріан Сото, мій колишній аспірант, який читає лекції з техніки графіки по всій Америці. Мені кілька разів пропонували обійняти посаду міністра культури, але я щоразу категорично відмовлявся, бо це не моє, бо я все-таки насамперед митець, хоча мені й доводили, що, мовляв, ніхто у вас мистецтво не забирає, працюйте у цьому напрямі у вільний час – будете і професором, і викладатимете... Проте я переконав високих керівників, що на такій надзвичайно відповідальній посаді дуже важко поєднувати адміністративну роботу з творчою. У міністерстві культури багатогалузева адміністративна робота. Тим більше, окреслились культурологічні галузі, в яких мені потрібно було б навчатися, осягати суміжні професії, які теж вимагають високого фахового підходу. Будемо говорити так – тут і культмасове виховання, клуби, бібліотеки і таке інше... Це все-таки робота культуролога. Наприклад, нинішній міністр культури Юрій Петрович Богуцький – це та людина, яка, на мій погляд, сьогодні найбільше підходить для цієї посади. Він справді володіє ситуацією, має відповідні знання, які необхідні на керівній посаді в цьому міністерстві. Тому я й не міг погодитися на пропозицію очолити міністерство культури, і скільки б мені не пропонували подібні посади, я завжди відмовлявся і залишився тут, в академії, зі студентами. Бо лише творча майстерня і ще академія є єдиним рідним закладом, де я можу вільно, творчо працювати. Хоча, наголошую, службові обов’язки справді висушують творчу енергетику, приглушують романтичне сприйняття світу, ліричні струни душі – а без цього нема мистецтва...
Скажіть, а які інші види мистецтва Вас найбільше приваблюють? З ким із відомих музикантів, літераторів тощо вам доводилося зустрічатися на життєвій ниві? Що дає вам спілкування з цими людьми? Можливо, з кимось із них вас пов’язує особиста дружба? З ким саме?
Безумовно, і театр, і музика, і кіно, і література – це споріднені види мистецтва, і художник не може бути такою черствою людиною, яка надбаннями культури не цікавиться, – тоді він буде просто ремісником. Зливу позитивних емоцій викликає танець, балет, хореографія – наскільки це ми відчуваємо і вміємо сприймати? Ось онучка у мене, наприклад, вчиться у хореографічному училищі і має вже перші успіхи. Якби я відчував, що вона без таланту, якби Тетяна Таякіна, директор хореографічного училища, констатувала відсутність здібностей у дитини, то я ніколи б її туди не віддав. Але я сам бачу, що це справді гідна зараз студентка, – не забігатиму наперед і не вестиму мову про якісь надзвичайні таланти, але що здібності в неї є, це поза сумнівом. Можливо, в майбутньому вона виб’ється в люди і стане дуже відомою. На цій ниві театрального мистецтва я зазнайомився з прекрасним хореографом, на жаль, уже покійним, Валерієм Ковтуном. Він і Тетяна Таякіна – ми завжди раді були зустрітися, обмінятися думками, поспілкуватися – хоча й не були дуже близькими друзями, бо у кожного своя стезя. До речі, водночас із Ковтуном, коли були ще дуже молодими, ми отримали Державну премію тоді ще всесоюзного комсомолу.
Євген Станкович – блискучий наш композитор, я вважаю його, ну якщо не найкращим, то одним з кращих, провідних композиторів в Україні. З цією визначною особистістю ми якось ближче знайомі, тим більше, ми обидва академіки, разом їздимо і працюємо в журі дитячих конкурсів, як, наприклад, в конкурсі «Срібний дзвін» на Закарпатті. Це по-справжньому творча особистість, яка геніально компонує свої твори, без цієї людини я був би набагато збіднений, бо він великий талант і дуже проста у стосунках з друзями людина. Він уродженець Закарпаття, зі Сваляви, я був у нього на малій батьківщині, у його рідні, разом з Євгеном мандрували по Закарпаттю. Тобто така духовна спорідненість, розмови про мистецтво, музику – все це дуже багато мені дає в плані витонченого сприйняття синтезу музики та образотворчості.
З огляду на те, що Ви неодноразово ілюстрували літературні твори, Ви, мабуть, підтримуєте дружні стосунки і з письменниками?
Якщо вести мову про літераторів, то це і Володя Яворівський – мій земляк, з яким ми останнім часом особливо багато спілкуємося. Разом з ним робимо спільні справи і на Вінниччині, і тут, у Києві, у творчих спілках. Підтримую добрі стосунки також з дуже популярним і відомим у Європі письменником Андрієм Курковим, з яким я вже не вперше влітку відпочивав у Очакові. Ось і нещодавно мав з ним телефонну розмову – домовилися зустрітися й поговорити про наші справи. Таке спілкування, безперечно, збагачує нас як митців, людей творчих професій. Багато є в мене й інших друзів, молодших і старших товаришів, з якими я співпрацюю, твори яких я ілюстрував, – це і Віктор Грабовський, і Ніна Гнатюк із Вінниці, і Василь Простопчук з Рівного, й Борис Олійник... Коли я був зовсім молодим, видавництво «Дніпро» запропонувало мені проілюструвати твори Бориса Ілліча – і я вже тоді зріднився з його творчістю, з його поетикою. Бо, не знаючи, не відчуваючи глибинно того, про що пише автор поезій, неможливо створити по-справжньому хвилюючий графічний художній образ. Тобто таке взаємопроникнення образотворчості і поезії – це теж, безумовно, частина мого життя у мистецтві.
Постійно співпрацюємо як колеги ми також і з Михайлом Чембержі, композитором, ректором дитячої академії мистецтв. Я в тому навчальному закладі перебуваю у складі Великої ради, яка забезпечує методичну і консультаційну підтримку дитячої творчості. У відділенні образотворчого мистецтва я проводив і майстер-класи, і консультації.
Ви є головою комісії з присудження премії ім. І. Огієнка. Скажіть кілька слів про цю сферу Вашої діяльності.
Так, я вже декілька термінів поспіль очолюю цей комітет, база якого, тобто штаб-квартира, перебуває в Житомирі. Адже ця премія заснована саме Житомирською облдержадміністрацією, а також Національною Спілкою письменників України і Академією мистецтв України. Премія імені Івана Огієнка є однією з найвищих премій в Україні в галузях літератури, мистецтва, громадської,  духовної і педагогічної діяльності. Тобто всі галузі, які митрополит Іларіон, а в миру Іван Іванович Огієнко, охопив у своїй подвижницькій діяльності за своє славне життя, виокремлені комітетом і запропоновані для відзначення творчого доробку претендентів цією почесною відзнакою. Іван Огієнко як митрополит проводив дуже велику подвижницьку працю у справі духовності і христової церкви. Він опікувався українською літературою у світі і здійснив надзвичайно багато добрих справ для України. Заснував він і університет у Кам’янці-Подільському, – до речі наш комітет з присудження цієї премії займається благородною справою надання ім’я І. Огієнка цьому навчальному закладові. Проте влада чомусь не дуже прислухається до ініціативи нашого комітету. Але все ж таки був Указ Президента України з цієї наболілої проблеми – увічнення пам’яті Івана Огієнка – і, можливо, найближчим часом це питання буде вирішено. Крім того, наш комітет дбає про те, щоб ця премія мала державний статус. Цією ініціативою опікуються національні творчі спілки та Академія мистецтв України, Житомирська облдержадміністрація. Такі наполегливі дії громадських і державних установ свідчать про те, що премія імені Івана Огієнка має стати і вагомою, і престижною, адже його ім’я в історичній ретроспективі стоїть поряд зі справді видатними іменами чільників української нації.
Чи випадає у Вас нагода, окрім роботи в художній майстерні, ще й попрацювати на пленері? І, якщо так, чому ви віддаєте перевагу: творчому усамітненню чи роботі в гурті художників?
Я щойно зауважив, наскільки мені вдається поєднувати службові обов’язки з творчістю, і хотів безпосередньо перейти до розмови про творчі групи з виїздом на пленери. Річ у тому, що усамітнитися в Києві, коли я повертаюся після наради ввечері або після відкриття виставки, не завжди вдається. Дуже мало часу і, по-друге, майже ніколи не вдається зосередитися, щоб попрацювати, помалювати. Тобто зайнятися безпосередньо своєю улюбленою справою.
А саме поїздки у складі творчих груп на пленери – це той момент істини, коли ти на десять днів чи на місяць можеш відірватися від своєї службової сфери, від Києва, навіть від родини врешті-решт, і зосередитися на тих творах, над якими ти хочеш попрацювати. Таким чином були зроблені основні цикли моїх ілюстрацій до літературних творів і основні мої станкові серії. Адже у творчому відрядженні насправді з ранку до вечора працюєш як художник. Уже звечора закладаєш те, над чим працюватимеш зранку, можеш вільно планувати свій час. Тобто живеш творчістю від початку до кінця. Крім того, там іде спілкування між художниками, обмін творчими думками – тривають, по суті, конференції, симпозіуми – неформальні, а інколи навіть організовані, під час яких ми обговорюємо проблеми мистецтва. Бачимо твори один одного, які запалюють думки, звісно, не в плані плагіату, бо кожен з нас має свій стиль і досвід, власний доробок і у кожного якийсь свій шлях у мистецтві. Проте таке взаємозбагачення дає можливість відчути свій рівень в середовищі художників, надихає створити цілий пласт робіт, які потім можуть трансформуватися в серію або цикл творів. Наприклад, немирівський пленер, на якому я щороку працюю, іноді навіть двічі на рік, допоміг створити блискучу картинну галерею в районному центрі Немирові, у санаторії «Авангард». У тій видатній лікарні, де й колишній головний лікар Юрій Ладуба, і нинішній керівник О. Галадченко розуміють і люблять мистецтво. Юрій Миколайович започаткував ці пленери, Олександр Олександрович теж підтримує нашу ініціативу. Бо ці прогресивні лікарі розуміють, що така галерея, така арттерапія допомагає хворим, які туди потрапляють на реабілітацію, на лікування. Тут вони перебувають у середовищі високого мистецтва, ходять коридорами палацу княгині Щербатової, милуються творами, які там залишили митці з України і з-за кордону. Подібні галереї, колекції робіт художників створені і в Севастополі на базі готелю «Україна», де керівником є Світлана Олександрівна Антоненко. За її підтримки вже багато років туди приїжджають художники, щоб творити мистецтво. Окрім митців з України, туди навідуються вже й майстри з-за кордону, тобто започатковані міжнародні пленери. І, безумовно, там і ми, художники, зростаємо, маючи всі умови для роботи і натхненно, творчо працюючи. Саме там є те справжнє творче усамітнення і великий діалог з Природою, там відбуваються діалоги та спілкування між художниками.
Що Вас найбільше спонукає до творчості, надихає взяти пензель, перо чи різець?
Творча особистість не може йти вулицею і сприймати довкілля як пересічний громадянин. Проте навіть пересічна людина, і та милується пожовклим листям та пухнастим білим снігом – у неї це сприйняття викликає якісь яскраві емоції. Художник відчуває тонше, він уловлює і якісь невловимі для інших нюанси перехідних станів Природи, що породжують у його душі асоціації, – потім він створює свій світ на основі того, що бачить навколо. Тому, безумовно, мене спонукає до творчості передусім Природа, натура, все те, що відбуваєтья у житті. Ну і, звісно, художник має блискуче знати  історію мистецтв, засвоювати все найкраще, що створено у світі в галузі мистецтва – як вітчизняного, так і світового. Я вже зауважував раніше, що творчість моїх молодих колег, студентів нерідко теж запалює на якісь пошуки, експерименти, наштовхує на нові думки. Молоді інколи відкривають при своєму зростанні своїм свіжим поглядом якісь нові творчі горизонти, що змушуюють і нас, професіоналів, художників з великим досвідом, відкривати для себе нові пласти образотворення. Отже, маленькі відкриття наших молодих колег-студентів дають змогу й нам розвивати ці відкриття для їхнього творчого зросту, – ось так і проходить навчання. Інакше кажучи, ми їм відкриваємо очі на якусь проблему, а вони вирішуючи завдання, по-своєму реагують на це, творять своє і йдуть далі – тим самим інколи спонукають і нас, фахівців, іти далі, шукати щось нове у виражальних засобах мистецтва. Це і є справжня школа, де йде процес взаєморозу­міння, відбувається той зворотній зв’язок, що дає студентові перспективу розвитку і становлення його як творчої особистості. У цьому процесі дуже важлива небайдужість педагога до творчого зростання студента, його зацікавленість, бажання побачити те, як студент виконав завдання, наскільки він зрозумів учителя, чи є в його ескізах елемент мистецтва, чи немає. А оті викладачі-сноби, які просто милуються своїми словами, – на жаль, вони є, – не мають отого зворотнього зв’язку і, мабуть, ніколи його не отримають. Тобто справжній учитель – це покликання, як казав Дерегус, – а він констатував, що викладачів, педагогів багато, а вчителів одиниці. Підсумовуючи сказанне, підкреслю, що справжній учитель має тонко відчувати оці всі речі і обов’язково мати отой зворотній зв’язок з учнями, щоб спонукати і їх, і себе поряд з ними до осягання нових мистецьких вершин.
Як Ви ставитесь до нових напрямів у сучасному мистецтві? Чи бажаєте щось змінити у своїй творчій манері, чи все-таки Ви – традиційник у кращому розумінні слова?
Розумієте, я не можу сказати, що мене сучасне мистецтво не надихає і що воно мені нецікаве. Нині є такі художники традиціоналісти, котрі вважають, що це все заважає світосприйняттю, що   сучасне мистецтво рухається в глухий кут. Проте нічого подібного – природний процес зупинити неможливо, бо молодь розвивається, молодь шукає. Ось і досить уже фахові художники, які мають високу мистецьку школу, прийшли до нових узагальнень у мистецтві. Пам’ятаєте, коли зароджувався авангардизм, абстрактне мистецтво, – саме XX століття спонукало до таких пошуків. Мабуть, початок століття, технічний прогрес, прискорення темпу життя, техногенна ситуація почали нівелювати патріархальний устрій, і це породжувало відповідну реакцію молодих митців. Але не тільки їх, а й майстрів, високих професіоналів, які працювали навіть в традиційному мистецтві, захопила ця авангардна стихія. Саме вони дали поштовх і створили це сучасне мистецтво, а вони все ж таки знали побудову творів, знали, як будується класичний твір, бо отримали блискучу академічну школу, що саме й надихнуло їх на створення зовсім нового виду мистецтва. До цього напряму доклали зусиль і той же Маневич, який не сторонній до нашої академії, читав тут майстер-класи і навіть деякий час викладав, і той же Богомазов, і Кандинський з Києва, і Архипенко, й інші митці. Це все ті особистості, які створювали таке мистецтво, маючи блискучу академічну школу.
А якщо торкнутися нашого часу і окреслити справді найширші пошуки у мистецтві, що межують чи переходять межу фігуративності, – які тут, на Вашу думку, є тенденції?
Сучасне мистецтво має дуже широкий діапазон формотворення, формовираження, воно має широке коло поціновувачів. На жаль, у нас завужують поняття сучасного мистецтва, тобто все тут зводиться до того, що експериментується в галузі інсталяції, в галузі розуміння саме не фігуративного мистецтва. Ні це не так, сучасне мистецтво – це творчість художника, можливо, навіть якоюсь мірою і традиційна, але цей митець робить нові пошуки і відкриття, адже він живе в XXI столітті. Такий художник теж є сучасним, тобто якщо загалом характеризувати сучасне мистецтво, то воно і таке, й інакше – різнопланове та різновекторне. Просто оте розуміння сучасного мистецтва на даний час застосовується саме для галузі, де дуже гостро з’являються нові підходи, нові методи, нова стилістика, тобто те, чого взагалі не було. Багато художників – представників сучасного мистецтва, на жаль, свої твори будують на давно вже відомих принципах, знахідках, запозичених десь за кордоном, – таке мистецтво сприймаєш з холодком, бо воно не хвилює. Що ж стосується справді сучасного мистецтва, то це дуже цікаво, це ми бачили, зокрема, і на Венеціанському бієнале. Не раз спостерігав таке мистецтво і на всеукраїнських виставках, бієнале і в арт-центрі Пінчука. Серед його представників є й мої друзі, колеги – той же Тиберій Сільваші, якого я відношу до художників сучасного мистецтва, хоча в нього є все-таки і традиційне потрактування художнього образу, який будується на академічному і класичному мистецтві. Просто в своїх експериментах автор поставив завдання і вийшов на нефігуративізм, щоб осягнути чисте розумін­ня живопису. І, на мій погляд, він це талановито подає, ще й очолює групу «живописний заповідник». Я думаю, що цей художник справді належить до тієї когорти митців, які працюють і експериментують в сучасному мистецтві.
А як Ви ставитесь до експериментаторства в сучасному мистецтві, яке лежить у непрофесійній площині?
Саме про такі нефахові спроби я хочу сказати. Мене це турбує. Буває, що молодий художник не довчився в академії, не має достатньої художньої культури, освіти і намагається замаскуватися. Замаскувати те, чого він не вміє створити, не знає, як побудувати форму, не відчуває колориту, пластики твору, не має якоїсь цільної стилістики і еклектично тиснеться в цю сферу, витворяє якісь хаотичні плями і хоче таку псевдотворчість подати за сучасне мистецтво. Це одразу впадає у вічі. У мене ще за радянських часів партійне керівництво цікавилось, як я ставлюся до абстрактного мистецтва. Приміром, ваші студенти закінчили навчання, отримали відмінні оцінки за дипломну роботу, а потім виставляють абстрактні твори. На це я зауважив, що цілком нормально ставлюся. Якщо молодий художник справді професіонал, це видно і в абстрактних творах, але якщо він просто прикривається, то ніде нічого талановитого не створить.
Якщо порівняти роботи раннього та більш пізнього періодів, то простежуються певні періоди у розвитку Вашої творчості. Наскільки стримує Вас традиційне мистецтво і в якому напрямку відбувається еволюція вашої творчості?
Ось ви мене запитуєте, в якому напрямку відбувається еволюція моєї творчості, чи я щось бажаю змінити у своїй манері. Я не можу сказати, що моя творчість не змінюється, про це і мистецтвознавці пишуть. Приміром, порівняти мої твори 70-х - 80-х років і кінця 80-х – початку 90-х років і далі – вони зовсім різні, а тим більше в наш нестабільний час. Але світоглядно своє розуміння мистецтва я намагаюся поєднати з новими відкриттями. Єдине, чого я прагну, – це залишатися самим собою. Коло тем, думок, філософія сприйняття змістовного навантаження, форма, ставлення до візуального сприйняття твору і моє розуміння поетичної та романтичної візії у мистецтві – завжди залишалося і залишається. Проте, справді, сучасне мистецтво має великий вплив на мою творчість. Мене приваблюють твори таких митців, які застосовують мінімум засобів, але при цьому досягають максимуму виразності. І з цієї точки зору я нині намагаюся свої твори довести  буквально до такого ступеню довершеності. Тобто, тим, що я вкладаю у термін –мінімум засобів – хай це буде тільки туш, пензель, туш перо або просто олівець, сангіна, – декі­лькома дотиками виокремити з білого паперу чи полотна те, що там уже закладено. І тим створити глибокий пластичний художній образ. Це те, до чого я прагну і що намагаюся здійснити. Такого принципу я дотримувався, коли ілюстрував твори Івана Франка і Ніни Гнатюк, і того ж Віктора Грабовського. Ті книги, які оформлялися у 70-і роки, є більш епічні, хоча це й поезія, але поетика тут дуже соціальна і глибока за змістом. Мабуть, тому в цих ілюстраціях більше насичена, композиція як тональним рисунком, так і пластикою.
А як просувалася робота над серією ілюстрацій до збірки поезій Івана Франка «Зів’яле листя»? Саме ілюстрації до цієї ліричної драми, як Ви зауважили, стали поштовхом до присудження вам Шевченківської премії.
Що стосується моєї роботи над «Зів’ялим листям», то тут простежується чиста поетика, навіть, здавалося б, не характерна для Франка. Там, по суті, оспівується кохання, звучить ода любові – три любові, як він писав, з’явилося мені. Ми сприймаємо переживання поета, ставлення його до свого невдалого, навіть трагічного кохання, але при високому романтизмі, найвищому прояві справжнього кохання відчуваємо благоговіння й повагу поета до тих жінок. І тут в ілюстративному матеріалі, безумовно, потрібні були відтворити якісь занадто легкі порухи душі, високодуховне розуміння стану душі поета, що проектувалося б на чистоту білого паперу легкими лініями, що повинно було передати чистоту стосунків і ставлення геніального поета до коханої жінки. В контексті Вашого запитання творчість моя, звісно, змінюється, але я залишаюся і дотримуюся, скажі­мо так, фігуративної концепції. Хоча у мене є твори, які майже не фігуративні, але все одно там я намагаюся зберегти таку пластику, що нагадує постать людини, зберігає якусь природну форму і таке інше. Тобто я враження від сприйняття предмета чи явища переосмислюю і створюю художній образ по-своєму.
У складі державної делегації, очолюваної Президентом України, Ви влітку відвідали Угорщину, де були з нагоди відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку. Поділіться, будь ласка, враженнями від цієї поїздки.
Уперше в житті я був членом такої офіційної делегації до Угорщини, очолюваної Президентом України Віктором Андрійовичем Ющенком. Скажемо прямо, що якоюсь мірою і мені довелося брати участь у підготовці роботи цієї делегації. За рік до того посольство України в Угорщині за ініціативи української громади в Будапешті прийняло рішення, щоби поставити у цьому місті пам’ятник Тарасові Шевченку. Погруддя Кобзаря, яке було до того в Будапешті, не влаштовувало українську громаду угорської діаспори, бо камерне вирішення художнього образу нашого національного генія і Пророка не відповідало новим реаліям сприйняття України у світі. Це камерне погруддя Тараса Шевченка було перенесено на територію нашого посольства в Угорщині. Він прекрасно сприймається в обмеженому просторі подвір’я українського посольства, де територія нагадує парк. Щоб безболісно вирішити ці питання, ми наполегливо працювали з радою угорських художників, скульпторів і архітекторів. Для нового пам’ятника-монумента наше українське посольство шукало більш вагоме місце. І такий майдан був знайдений біля греко-католицької церкви в центрі Будапешта.
Спільна художня рада брала участь у огляді і схваленні нового проекту пам’ятника-монумента Тарасові Шевченку для Будапешта львівського скульптора Івана Микитюка. У напруженій і досить тривалій роботі Микитюку вдалося створити цей монумент на високому художньому рівні. Тобто, певною мірою саме у цьому плані ми теж готували роботу цієї делегації до Угорщини. Я був включений до складу делегації як президент Академії мистецтв України за пропозицією посольства України в Угорщині. Посол Дмитро Іванович Ткач, що запропонував мою кандидатуру до складу делегації, дуже багато працює у справі зміцнення дружніх зв’язків між українським і угорським народами, підносячи цим авторитет нашої держави в Угорщині.
У цій державі Президент України підписав дуже важливі протоколи в парламенті і в уряді. Зроблено важливий крок у справі визнання голодомору в Україні 32-33 років геноцидом україн­ського народу, що визнали угорський уряд і парламент. У зв’язку з цим було підписано угоди, зокрема і про видачу відомостей про місця поховань угорських вояків, що загинули на території України під час Другої світової війни. У свою чергу угорці здійснили такі ж кроки стосовно до загиблих українських вояків на їхній території. Було підписано й інші обопільні угоди, що принесуть користь у взаємовідносинах двох дружніх народів. Я, як президент АМУ, ректор НАОМА, підписав дві угоди відповідно з президентом і ректором навчальних мистецьких закладів Угорщини – академією мистецтв та університетом образотворчого мистецтва в Будапешті. І те, що ми були поряд з Президентом України, вирішували справи державної ваги на такому високому гуманітарному, важливому соціальному рівні, на рівні людських відкритих стосунків між двома народами, і те, що я брав у тому участь – для мене велика честь.
І останнє, традиційне запитання: ваші подальші творчі плани, задуми?
Я не вважаю себе людиною без амбіцій у мистецтві. Бо, розумієте, я вже багато років повторююсь, творчі плани завжди великі, завжди з’являються нові ідеї. Ці задуми лежать у мене в папках, і часто я цей матеріал переглядаю, беру в будинки творчості низку таких начерків або невеличких рисунків, більш концептуально завершених. Вони і стають фундаментом моїх творів. А такого матеріалу в мене дуже багато з різних поїздок, з виру життєвих вражень чи просто зустрічей з друзями, під час відпочинку, або просто на вулиці щось привернуло увагу і таке інше... Побачив якесь явище, щось мене схвилювало – запам’ятав чи замалював на якомусь клаптику паперу, газеті чи серветці... І лише потім ці невеличкі начерки стають твором, коли їх уже переосмислюєш в майстерні. Саме цими вихопленими з життя ідеями входиш, як то кажуть, в ту духовну річку, в руслі якої ти був тоді. І якщо той стан тебе торкає – ти загораєшся мистецьким променем і втілюєш задум у життя. Буває, переглядаю такі начерки, і чимось вони не подобаються – хочеться їх порвати і викинути, але стримуєшся, бо маєш досвід залежного стану душі від емоційного сприйняття твору у часі. Адже буває, що ця річ зараз тебе не чіпає, а через рік, через півроку – зачепився, згадав той момент і запалився на новий твір. Тому такий матеріал дуже цінний для мене.
Ще раз повторюся, що я вже багато років обдумую концепцію ілюстрацій до поеми Тараса Григоровича Шевченка «Катерина». Працюю над цією проблемою дуже давно, є вже концептуальні начерки, і я вважаю, що минулого року, саме в Немирові, я найбільше наблизився до концептуальної ідеї, як цю книжку проілюструвати. Я маю намір видати поему Тараса Шевченка «Катерина» зі своїми ілюстраціями саме окремою книгою. У ній має бути з десяток, можливо, півтора моїх графічних творів. Я хотів би, щоб це були не зовсім ілюстрації, а був би паралельний візуальний ряд мого розуміння тих сентенцій, нових думок, що піднімав до суспільної свідомості України Тарас Григорович у своєму творі... Бо це не однозначний твір, це не просто гірка доля української дівчини-покритки, – це набагато глибша, соціально гостра проблема і повчальна історія взагалі. У прикрому випадку з нещасливим коханням цієї красивої українки закладена доля, можливо, навіть самої України, цілого пласту українського життя. Саме в цьому могутня сила цієї поеми, і думаю, мої ілюстрації до неї не повинні бути тільки ілюстраціями. Я не хочу їх так називати – ці графічні твори мають бути настільки ж соціально вагомі, і тому це досить важко здійснити. Хоча деякі напрацювання вже є і вже намітився певний хід. Підсумовуючи нашу бесіду, хочу зауважити, що загалом творчі плани великі, а як їх вдасться здійснити, на те є воля Божа.

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2007 р.