журнал "Вітчизна" №11-12, 2006 р.

РОМАН ВЕЧІРКО
ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Феноменальність української культури породжувалась і формувалась найбільшою мірою просторово-географічним та історичним чинниками. І це тісно пов’язано з нинішніми реаліями становлення незалежної України, формування її матеріальних, духовних, моральних цінностей. Географічний, історичний та мовний чинники – найдавніші і найтриваліші в історії людства ще з доісторичних епох, з часів унікальної трипільської цивілізації.
У жовтні 2004 року перший всесвітній конгрес «Трипільська цивілізація», який відбувся за сприяння Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, багатьох культурницьких організацій, презентував нашу прадавню культуру як феноменальне явище світового масштабу. Науковці та дипломати більш як з 20 країн світу, присутні на конгресі у дискусійних доповідях підкреслювали унікальність трипільської цивілізації як світового явища давньої української і слов’янської історії.
Терени розташування трипільської культури займали мало не половину території України. Трипільська ж цивілізація, її аграрна культура явили світові перше докласове суспільство, базоване на засадах демократичного (а згодом вічевого) облаштування. Звідси і ті високі духовні цінності не лише українців, а всього слов’янського люду.
Тут доречно навести прогнози німецького філософа Й. Г. Гердера, який у XVIII ст., спираючись на могутній культурний потенціал України, порівнює її з Елладою й передбачає за українським народом велике майбутнє.
В основі української культури – чисті джерела, які споконвіку б’ють і світотворять на нашій землі. Її становлення, традиції складались тисячоліттями. Нашу культуру, історію, нашу свідомість розтягували, обкрадали, переписували спеціально створені комісії при царях і при генсеках. Нас переконували, що українці – це якийсь випадковий народ без історії, без культури, без власного розуму. Але сьогодні все нові й нові факти свідчать про унікальність, своєрідність, базовість, ґрунтовність та феноменальність нашої культури.
Перша її ознака – це те, що її генеза, її виникнення і становлення відбувалось на споконвічній батьківській землі, на її тисячолітніх чорноземах (для природного нарощення 1 сантиметра якого потрібно не менше тисячоліття). Подібного багатства немає в жодній країні. Наддніпрянщина та Наддністрянщина – єдине у світі місце, де ширина чорноземної зони сягає 500 км. Суттєві ознаки нашої культури, її внутрішні і зовнішні історичні виміри проявляються, як у часових, просторових, так і в свідомісних, духовних чинниках.
Просторові географічні чинники матеріальної, духовної і фізичної української культури ви-значалися своєрідними природно-кліматичними умовами: лісами, ріками, степами, лісостепом, а також горами і морями, які оточують цей життєвий простір. У цьому – просторова унікальність і своєрідність нашої культури. Пізніше вона доповнилася тим, що до неї почали виявляти зацікавленість інші народи й культури. Через її територію пролягли торгівельно-економічні шляхи (Шовковий, з варяг у греки). І це поставило її у центр і північних, і південних, і західних культурно-історичних впливів та взаємовпливів, сприяло прилученню до інших культур, їх засвоєнню і взаємозбагаченню.
Тобто з сивої давнини відігравали свою роль геополітичні фактори, значення яких особливо зросло в наші дні.
Ще один фактор. Землі Житомирщини, Вінниччини в найдавніші часи майже не затоплювались водами морів, як свідчать дослідники. Звідси розселилися по планеті і флора, і фауна, і доісторичне населення.
Саме ця земля стала центром етнотворення.
До цієї землі прив’язана культура, символіка, духовність і ментальність, світорозуміння етносу, його уявлення про основні принципи функціонування Всесвіту, Сонця, Землі.
Тобто одним з найголовніших сегментів феномену української культури є її історизм, глибока заглибленість в історію, адже земля наша і сьогодні найбагатша, найдавніша, найбільш пристосована для проживання, для культурно-цивілізаційного творення. Тут помірний клімат, немає геокатаклізмів: землетрусів, повеней, тайфунів.
Тисячоліттями звідси вели шляхи на схід і на захід, на північ і на південь, була велика можливість взаємовпливів культур, обміну надбанням. Усе це мали величезний вплив на формування епічно-міфологічної свідомості племен, які проживали тут і вбирали в себе соціальний, культурний досвід, формували свій духовний світ. Адже немає більше у світі такої унікальної лісової міфології. Разом з тим своє світорозуміння праукраїнці несли в інші землі.
Деякі дослідники західної культури стверджують, що британський Стоунхендж збудували пришельці з берегів Дніпра. Дослідники Кам’яної могили під Мелітополем стверджують, що нарешті віднайдена прабатьківщина шумерів, могутньої цивілізації між Тигром і Євфратом. Протошумерські тексти восьмитисячолітньої давнини виявлені і оприлюднені перед світом (їх фотоальбом опубліковано 2003 року).
Тобто засновники однієї з найраніших відомих цивілізацій – шумерської – прийшли на Тигр і Євфрат із Причорномор’я, з берегів Дніпра. Наша культура увібрала досвід і дотрипільських, і трипільських цивілізацій. Пізніший український фольклор, відомі міфи, билини, перекази свідчать про прив’язаність їх творців до нашої етнічної території.
Та й західний фольклор, епос, і східний (російський) свідчить про прив’язаність саме до цього етнопростору, до наших чорноземів.
Чимало дослідників стверджують, що праісторичне населення Європи сформувалося саме тут. Спільність міфологічного мислення свідчить про спільність інформаційних основ суспільного розвитку і етнотворчості. Потім уже відбувалося розселення, міграції, освоєння інших геопросторів. Найдавніші ще палеолітичні стоянки у Межиріччі на Дніпрі, у Мізині на Десні, у Києві, у Кролевці, на Закарпатті, їх артефакти, а потім трипільська цивілізація – свідчення цьому.
Характеризуючи феномен української культури, слід говорити саме про його сутність, про види матеріальної культури, світ зроблених речей, а також явищ духовної культури, про світ традицій, законів і програм, реалій, в яких і міститься ота сутність.

Українська мова – природно-соціальний феномен української культури.
Мова є природною (вербальною) знаковою системою і найголовнішою у структурі культури. Без мови нема культури, вона її фундамент, основа.
Сьогодні в українській, як і світовій культурі є чимало штучних (формалізованих) – комп’ютерні, математичні, фізичні, нотний запис) мов. Українська мова – це історично складена знакова система, яка є основою української культури, її головним культуротворчим інструментом. Мова формується у процесі соціального буття і спілкування. За своєю сутністю мова є соціальним феноменом. Вона має ряд переваг перед іншими знаковими системами. Вона зручна в користуванні, не потребує додаткових затрат енергії, економічна у передачі інформації, надійна як засіб її збереження.
Українська мова багата своїм лексичним словниковим фондом, розширюються її термінологічні і наукові закони.
Граматична побудова української мови зручна у словотворенні і слововживанні. Відзначається вона і своєю синтаксичною структурою, і манерою оформлення думки, і стилістичними особливостями.
Українській мові підвладні і високостильові думки, і нейтральні, і низькі. Як знакова система, вона має необхідні засоби вираження. Українська мова – засіб мислення, засіб спілкування, засіб творення української культури. Вона виконує номінативну, конструктивну і акумулятивну функції у малій культурі. Вона дає назви предметам мислення, дає можливість їх складати у логічні структури, фіксувати і зберігати результати мислення і творчості.
Українська мова визначає хід наших мисленнєвих процесів. Ми класифікуємо спостережувані явища так, як того вимагає лексика і граматика мови, тобто мовними засобами ми ідентифікуємось у світовій культурі.
Усі мови, як стверджують дослідники, зароджувалися й розвивалися з прадавніх часів, з кам’я-ного віку, вони формувались як саморегульовані, самодостатні системи з часу, коли людина розпочала спілкуватися за допомогою мови. Якщо мова не зазнає асимілятивного тиску з боку мов завойовників, вона може функціонувати тисячі і десятки тисяч років. Прикладом можуть бути нинішня китайська (мандаринська) мова, давньоєгипетська, грецька, фінська. Китайська нараховує від 6 до10 тисяч років, давньоєгипетська понад – 4 тис. років. Український мовознавець І. Свінціцький наголошував, що поодинокі мови з першопочатку розвивались своїм індивідуальним шляхом. Бодуен де Куртене стверджував, що племінні і національні мови сягають «зачатків розвитку людської мови взагалі».
Коли у людини виникла вольова спонука висловити свої враження від явищ природи, це робилося за допомогою природонаслідувальних звуків. У багатьох мовах ці вигуки-звуки функціонують і нині. В українській мові це вигуки: ну, на, но (дай-но), геть, хлоп. Ці звуки відігравали інформаційну, забороняючу, спонукальну роль (ну, еге, агов, гу, ей). За О. Потебнею, перші слова створювалися як з вигуків, так і як шляхом звуконаслідування.
Природа (ліси, ріки, степ, гори, море, вода, земля, вогонь) спонукала людину до розмови, вчила її розмовляти. Ці природні умови на нашій етнічній території були особливі: м’який, помірний клімат благотворно впливав на розвиток голосових зв’язок, тому й мова українська м’яка, мелодійна, лагідна. Вона годиться для всіх випадків життя. Природна мова розвивається, як правило, на консервативних засадах: для зміни назв, найменувань (топонімів, антропонімів, гідронімів, зоонімів, хрононімів, явищ, дій, об’єктів, термінів) потрібні дуже серйозні причини. Освоюючи, пізнаючи світ, людина давала назви предметам, людям, діям тощо, систематизувала навколишній світ відповідно до певних розрядів імен.
Творчі корені інших мов почали свій розвиток у період родового становлення людського соціуму. Асимілятивні, об’єднавчі процеси суспільного розвитку знищили тисячі і тисячі мов. Але українська мова витримує всі випробування. І запровадження церковнослов’янської писемності та мови як мови церковної і державної ще тисячу років тому, і наступні пригнічування не порушили її коріння, адже воно в рідній землі. Дослідники стверджують, що всі нині існуючі мови живилися своїми індивідуальними і дуже давніми джерелами.
Дуже давнє походження української мови підтверджується у працях українських етнографів-фольклористів ХІХ ст. М. Максимовича, О. Потебні, П. Житецького, пізніших вчених-мовознав-ців М. Кримського, М. Марка, А. Булаховського, сучасних мовознавців. До нас дійшли дуже давні розмовні пам’ятки української мови, простежуються українські лексичні, морфологічні, фонетичні риси з найдавніших часів. Це і антропоніми, і топоніми, і зооніми, і гідроніми, і найменування дій, зафіксовані в усних і писемних джерелах. Дослідники наводять приклади багатьох сотень назв країв, міст, сіл, річок, озер, гір, які звучали так, як сьогодні.
А українські пісні, щедрівки, календарі, складені нашими пращурами ще у сонцепоклонницьку добу! Рукописи Руси – України зафіксували більшість рис української мови. Міграції з Середнього Подніпров’я ведуть за собою в інші краї й багато елементів української мови. У багатьох мовах є чимало слів, тотожних з українськими.
Вагомий проукраїнський внесок знаходять учені у священному санскриті. Американські учені Г. Кларк та С. Піггот у праці «Проісторичні суспільства» стверджують факти колонізації вихідцями з Подніпров’я Мессопотамії, Ірану, Індії. Десятки зарубіжних учених говорять про те, що орії, які колонізували майже всю Європу, прийшли з наших етнічних просторів.
Український філолог С. Губерначук у своїй праці «Трипілля і українська мова» простежив найдавніші витоки української мови. Проаналізувавши мовні, археологічні, етнографічні, антропологічні та історичні факти і джерела, вчений робить висновок про спадкоємність мови і культури українців з мовою та культурою носіїв і творців Трипільської цивілізації, людей, які мешкали на нашій українській, етнічній території у VI – III тис. до н. е. Спираючись на метод співвідношення слів і речей, він робить висновок, що мова трипільців є базовою для становлення проукраїнської мови. Він також доводить, що знаки, символи трипільських орнаментів, українських обрядових пісень сонцепоклонницького походження пройшли дальший розвиток і втілились у символах, образах і мотивах української обрядової поезії. Десятки зарубіжних учених, серед них англійські Брей, Вуллі, Кларк, Піггот, Равлінсон, Чайлд, німецькі Бонсрей, Ріттер, Паоле, Райнах, французькі Бовле, Ж. Ру, американські Веле, Гімбутас, угорські Тод, Хармала, індійські Магомандар, Пузалкер, польські Волинський, Красуський, російські Чертков, Класин, Кефішин та багато інших стверджують, що вихід орійських народів з нашої етнічної території на Інд, Тигр і Євфрат, Апенніни, у Малу Азію відбувався у V-IV тисячоліттях до н. е. Тобто наша праукраїнська цивілізація, її праукраїнська культура є материнською для давньоіндійської, шумерсько-вавілонської, давньоєгипетської, давньогрецької цивілізацій, а мова наших середньодніпровських пращурів – трипільців є материнською для санскриту і його різновидів та для багатьох європейських мов. Мовні зв’язки зафіксовані там через тисячу років після відриву від своєї праукраїнської матері. Трипільські коріння, трипільські слова, назви речей, дій постійно знаходимо в нинішній українській лексиці. Це все терміни землеробські, агрокультурні. Дослідники О. Маловічко, В. Козирський до таких слів відносять терміни: орати, жати, молотити, молоти, терти, місити, сапа, серп, каша, борошно, буда, булка, комора, огірок, олія, онук, орало, тісто, хліб, хата та багато, багато інших.
Сьогодні український народ втілює завдання зміни і наповнення структури культури перед-усім широкому впровадженні рідної мови в засобах масової інформації, побуті, науці, розширенні її сучасного термінологічно-понятійного апарату. Адже ще у давній Елладі стверджували: чия мова, того й влада. Мова – засіб творення і трансляції культури, засіб пізнання світу. Сьогодні розроблено ряд основоположних перспективних культурно-освітніх програм. Це «Концепція державної політики в галузі культури на 2005 – 2007 роки», «Освіта ХХІ ст. », «Засади гуманітарної освіти в Україні», «Основи національного виховання» та інші.
«Концепція державної політики в галузі культури на 2005 – 2007 роки» серед багатьох заходів передбачала формування цілісного україномовного інформаційно-культурного простору, позиці-онування української культури у світі. Вже створено телеканал «культура», реалізуються освітньо-культурологічні та пізнавально-туристичні програми для молоді.
Однак Верховна Рада дуже повільно вирішує схвалення нового закону про державну мову, згідно з яким має реалізуватись десята стаття Конституції України, котра проголошує українську мову державною. І тут дуже важливе усвідомлення значення мови кожним громадянином України.
«Мова про те, – стверджує академік М. П. Жулинський, – щоб кожен з нас все-таки відчував, що це рідне, наше, українське. Чи то мова йде про українську пісню, чи про українську книгу, чи про український фільм. Хочу, щоб українська мова була на естраді, хочу, щоб українська мова була престижною, європейською, світовою». Кожного має охопити почуття національної гордості, власної гідності, патріотизму, переживання за те, щоб Україна посіла гідне місце у світі.

З великою тривогою сприймає українське суспільство долю сучасної культури. За роки незалежності України багато що відродилось і повернулось, багато відкрилось нового, до чого ми не мали доступу. Цьому сприяли перебудовчі, трансформаційні процеси.
З одного боку, триває боротьба за подолання загальної кризи, яка охопила всі сторони розвитку суспільства, з іншого – відродження культури, якому гостро протидіють і частина русифікованих владних структур, і русифікований пролетаріат. Але попри це, саме завдяки культурі, її творчим процесам відбувається становлення нашої держави. Культура є визначальною системою у її будівництві.
Сьогодні відбувається зацікавлення суспільства в тому, щоб краще влаштувати наш державнний дім. Це дає реальні зрушення. Посилилась увага до національної культури, етнічних культур інших народів, визріває підтримка у формуванні їх своєрідності і самобутності (зросла увага до мови, літератури, звичаїв, традицій), відбувається пожвавлення культурної діяльності. Йде процес відродження, знайомство нових поколінь із забороненими сторінками нашої культури. А вона майже вся була... заборонена! Історія культури збагатилася новими забутими постатями, з’явився реальний матеріал для її вивчення.
Художнє життя стало багатшим, різноманітнішим і набагато складнішим. Розширюється сфера художньої творчості, з’явились нові театри, ансамблі, господарські об’єднання, що дає змогу виявити потенційні таланти і реалізувати їх можливості у сфері культури. Відновлюються права вітчизняної релігійної культури. Відновлюється історична правда, культурна пам’ять народу. Відкрилось десятки нових парафій, церков, монастирів, стала можливою відбудова і освячення Святогорської лаври (третьої в Україні!), робляться спроби щодо об’єднання православної церкви. Розширюються уявлення про світову культуру, збагачується взаємообмін і взаємовплив культур. Набули прав чимало цивілізованих форм культурного обміну. Усі ці позитивні тенденції породили нові проблеми.
Візьмемо освіту: написано сотні нових підручників для шкіл, вузів, технікумів – ними забиті видавництва, але коли мова заходить про їх видання, все зводиться до браку коштів. Ледве призупинено скорочення штатів великих театрів, закриття малих театрів, глядач і сьогодні не має грошей, щоб їх відвідувати, а сучасні «нові» привчають себе не до найкращих зразків мистецтва, а до нічних клубів, гральних кафе. Класичне мистецтво стає доступним лише мистецькій, інтелектуальній, владній та господарській еліті. Жорсткими стали умови залучення трудящих до здобутків культури. Кінотеатри рідко хто відвідує. Після повного запустіння відродилось у столиці кілька кінотеатрів, але це не робить погоди. Освіта для бідних стає недоступною. Усе позитивне тривалий час не знаходить цілеспрямованої і зацікавленої підтримки держави. Панує неузгодженість між об’єктивними закономірностями і суб’єктивним фактором. Це призвело до колапсу технологічної культури і суспільного життя. Призупинення розвитку таких видів матеріальної культури, як новітні технології, сучасні зразки знарядь та устаткувань, агрокультура, поновлення генофонду порід тварин та сортів рослин, є гальмом нашого подальшого поступу. Лише в останні роки у виробництво стали проникати новітні технології, устаткування. Нині це характерно для всіх посттоталітарних країн. Панують низькопробні зразки культури, адже є запит нового асоціального прошарку. Саме на догоду асоціальним елементам відбулася переорієнтація закладів культури на масове споживання, а виробництво орієнтується на прибуток будь-якою ціною, не враховуючи принципів екологічної культури і етики. На вулицях столиці та інших міст – скрізь гральні автомати і заклади.
Сучасний стан культури в Україні характеризується розмиванням і поступовою маргіналізацією культурних і духовних цінностей у суспільному житті, руйнуванням цілісної мережі закладів, підприємств, організацій та установ культури і цілісного інформаційно-культурного простору.
Це потребує нових політичних підходів, програм і механізмів їх реалізації. Державна політика в галузі культури має бути спрямована на створення такої моделі культурного розвитку, яка здатна забезпечити самовідтворення та послідовний розвиток культури в Україні.
Науковці, політики ставлять питання про створення національної культурної індустрії. Держава має отримувати прибутки не тільки від туризму, а й від комп’ютерного забезпечення культури, кіновиробництва, видавничої справи, музики, виконавчого та образотворчого мистецтва, антикваріату і моди. Для цього національний виробник має отримувати державну підтримку і захист від експансії іноземного виробника культурного продукту. Культура має заробляти на свій розвиток і давати прибутки.
Величезним успіхом користуються у світі українські художники, у них досконалі і вишукані школи живопису.
Лише ім’я Івана Марчука може багато сказати. Його доробок – понад тисяча картин. Він провів 20 персональних виставок. Твори кожного з п’яти періодів його творчості відрізняються за стилем та манерою виконання. Творчість Івана Марчука є свідомо авангардистською. Художник мріє подарувати Україні 300 своїх творів. У Києві створюється культурний цент «Музей художника Івана Марчука». Він розташується на схилах Дніпра неподалік Андріївського узвозу.
Українське театральне мистецтво давно відоме у світі. Сьогодні про нього говорять імена Богдана Ступки, Андрія Жолдака, Едуарда Митницького, Дмитра Богомазова, Юрія Одинокого, Ади Роговцевої, Богдана Бенюка, Олекси Вертинського, Ярослава Стельмаха, Михайла Мельника та багатьох інших.
Українське кіно також займає належне місце у світовій культурі. Однак сьогодні штучно створено атмосферу, ніби у нас немає національного кіно.
Українські літератори займають особливе місце у світовій культурі. Далеко за межами України відомі Ліна Костенко, Іван Драч, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Павло Загребельний, Валерій Шевчук, Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Володимир Базилевський. Не менш відомі імена молодої когорти – Андрія Куркова, Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Любка Дереча, Марії Матіос, Сергія Жадана, Василя Герасим’юка та багатьох інших.
Проте наша культура й досі фінансується державою за все тим же залишковим принципом. Покинута напризволяще, вона здала позиції не кращим іноземним зразкам, мета яких – звільнити соціальний простір. Триває маргіналізація всього українського. Захід не поспішає до ділового і культурного партнерства. Йде нелегка боротьба між негативними і позитивними тенденціями, що й визначатиме характер соціокультурної дійсності у наступні десять років.
До негативних тенденцій слід віднести і комерціалізацію літератури, мистецтва; вестернізацію художньої культури, вільну конкуренцію культур, що завжди призводить до задушення національної культури.
Українська нація історично виробила самобутній світогляд, незважаючи на те, що її визнання різні люди сприймають по-різному, що деякі з нас вагаються визнавати себе українцями. Сотні років імперського гніту та 70 років українського геноциду зробили свою чорну справу, розклали високодуховне, мудре, працелюбне українське суспільство. Сьогодні продовжується формування національного світогляду і національної свідомості. У нелегких культурно-історичних умовах сформувалась така система поглядів, переконань, ідеалів, які становлять основу національної духовності. Вона базується на морально-етичній спадщині, традиціях, звичаях української нації, її історії і реальності. Фундаментом, основою українського світогляду і української свідомості є такі поняття, як людина, Земля, світ, народ, любов, віра, нація, духовність, народна мудрість (етнософія), уявлення про світобудову, першопричини людських вольових спонук до діяльності, до творчої праці. І звичайно, справедливість. Де панує справедливість, там панує прогрес.
В умовах незалежності відбувся злет національного духу, почалося українське культурне оновлення, українська мова розширює терени свого функціонування навіть без підтримки держави.
Потроху доходимо розуміння того, що національна культура є найважливішим здобутком, а стан культурної самосвідомості громадян України є важливим показником її розвитку. Вектор їх потреб свідчить про впевнене зростання національної свідомості суспільства. Однак усе ще проявляються відмінності у системах цінностей, поглядах на життя, інших свідомісних аспектах буття жителів Донбасу, Сходу та Півдня України.
Об’єднуючою ідеєю України стає досягнення її конкурентоздатності у всіх сферах життя – геополітичній, економічній, соціальній і, передусім, культурній. Саме ця ідея, як стверджує Богдан Гаврилишин, зарубіжний член НАН України, член Римського клубу, дала змогу народам Японії, Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру після другої світової війни досягти надзвичайно швидкого економічного прогресу, рівня добробуту і конкурентоздатності на міжнародних ринках. Можна навести приклади інших народів, які, спираючись на свої національні давні традиції, культуру, індивідуальну і колективну самоповагу, досягли реальних успіхів. Не тільки японці відрізняються глибокою культурною спадщиною, усвідомленим розумінням праці, самодисципліною, вмінням підпорядкувати особисті інтереси інтересам групи, підприємства, держави, мудрістю і моральністю керівництва держави. Загальне прагнення громадян України до справедливості, порядності, добробуту, до знань як новітнього типу економіки, принципів моральної самосвідомості є найвищою передумовою забезпечення конкурентоздатності держави в усіх напрямах. Моральність, знання, інформація, наукова творчість – сила, яка людство. Виведе вона на світові обшири й Україну. І здійсниться віра багатьох, хто не дочекався щасливого майбуття України, про яке пророкував Нострадамус:

Де мова тішить слух,
Там Борисфенів край
Початок здвигам покладе,
Злама рутину.

В українському суспільстві утверджується панування постмодерністської свідомості.
Постмодернізм, як стверджують дослідники, – це орієнтація на відмову від традиційних норм і зразків, вільне завоювання простору і часу майбутнього, пошук нового, не знаючи орієнтирів. Сьогодні в Україні постмодернізм формується на основі забороненого в тоталітарні часи мистецтва. Український постмодернізм сформувався як природна негативна реакція на усталений, вивірений і бездуховний соціалістичний реалізм і його художні ілюстрації в літературі, кіно, живопису.
Характерною рисою постмодернізму є його вторинність при всіх претензіях на новаторство. Постмодерністові культура уявляється великим каталогом ідей і тем. Інструментом думки постмодерніста є цитата, а сама постмодерна культура – коментарем до минулого. Першоджерелом постмодерніста є не сама реальність, а уявна реальність.
Нині модернізм сприймається як норма, загальноприйнята система культурних цінностей. Для філософії постмодерну характерний інтерпретативний розум (для філософії модерну законодавчий) з пошуком основ знань у повсякденно-побутовій практиці. Ніяких гарантій – пафос свідомості постмодерну. Людина більше ні в що не вірить, і їй уже нічим вірити.
Філософія постмодерну відмовляється від понять – істина, сутність, причина. Вона спрямовується не на творення нового, а на переробку культури взагалі, не визнає закономірностей культуротворчих процесів. Негативне ставлення до минулого, класики, традиції – норма для постмодернізму.
Постмодерн змішав усі стилі і дати, святе і гріховне, високе і низьке. Це оязичнювання культури, нападки на християнський світогляд. Людина повертається до первісних вірувань. Зміст культури постмодернізму – у відмові від визнання існування Абсолюту, Бога, у втраті відчуття справжнього буття, що є основою життя і діяльності людей. Масова постмодерністська культура, яка сходить до нас з екранів телебачення, сторінок книг і періодики, базується на агресії та негативізмі. Людина стала сприймати себе як учасника всезагальної смертельної гри: бізнес, політика, комерція, відносини між людьми – все гра. Розважальні шоу, гральні автомати на кожному кроці – все це виводить людину з життя в бік віртуальної реальності, подоби життя. Поезія постмодерну – це часто плетиво слів, яке не зачіпає людської душі, це світ метафор без змісту, без зрозумілих людських емоцій. Рисою постмодерну в літературі є коментаторство, цитатництво і особливе за-цікавлення статевими стосунками.
Що стоїть за культурою постмодерну? XXI століття внесе у це ясність. Жан-Франсуа Ліотар у книзі «Постсучасний стан» 1979 року так характеризує постмодернізм:
«1) це комплекс філософських вчень, які так чи інакше проголошують кінець історії, коли впорядкованість і структурованість людського світу будуть зруйновані і зникне сам поділ на «моє» та «інше»;
2) це відчуття закінченості важливого етапу в розвитку цивілізації, це закінченість цивілізації;
3) постмодернізм – це характеристика сучасної художньої практики, яка ґрунтується на особливому типі письма, пов’язаному з ентропією змісту, радикальною іронією, карнавалізацією, деканонізацією матеріалу».
Український постмодернізм виробив свої правила, він іронічний, менш саркастичний, більш розважальний і поміркований, проте буває знущальним.
Український постмодернізм, особливо літературний, заявив про себе у світовому культурному просторі. Він народив ряд творчих імен. Серед них Ю. Андрухович, О. Ірванець, О. Забужко, В. Медвідь, створено ряд літературних об’єднань.

Характерною рисою сучасної української, як і світової, культури є гуманізм.
Сьогодні людство вступає в нову епоху, яка має вирішити його долю і долю всього живого. Тому гуманістичні цінності, які вироблялись тисячоліттями, переосмислюються на рівні нових цивілізаційних вимог. Людський добробут потребує непосильних жертв від природи.
Гуманісти епохи Відродження вважали, що до того часу, коли спорожніють скарби природи, людина не матиме недоліків. Життя ж свідчить про інше. Сьогодні час життя людини і час життя природи наблизилися. Еколого-антропологічна катастрофа стає усвідомленою реальністю. Сучасний гуманізм стає спільним. Ця цінність стає всезагальною. У центрі світоглядного гуманізму має стояти не людина сама по собі, а людина і екологія, людина і все живе, тобто існування людини у світі. Оскільки Бог людину виділив з природи, вона є продуктом культури, Він дав їй змогу усвідомити небезпеку, бо й відповідальність за все живе лежить на ній. Саме ця позиція покладена у визначення поняття «культура» кафедрою філософії Київського національного економічного університету. Насамперед має дотримуватися принцип «не зашкодь» при здійсненні будь-якого проекту. Існування людини залежить від зробленого нею вибору сьогодні. Людина має зберегти унікальні цінності і природи, і культури. Цей процес взаємозалежний. Не збережемо природи – припиниться фізичне існування, не збережемо цінностей культури – припиниться існування і фізичне, й культурне, цивілізацію знову буде відкинено до первісного рівня, і доведеться розпочинати всі стадії еволюції спочатку.

У всіх країнах, які будували соціалізм, з різними національними традиціями, виникає своєрідний загальний стиль – інтерреалізм, або тотальний реалізм. Створювався апарат контролю за мистецтвом, літературою. Усі засоби художнього життя монополізувалися державою.
Людина стала гвинтиком, і цьому потрібно було мистецьке та ідеологічне обґрунтування. Об’єднання та асоціації при тоталітаризмі чи авторитаризмі існують ілюзорно. Утруднений моральний розвиток людини, гальмується творчість, нівелюються інтереси громадян. Така морально-психологічна база полегшила впровадження в сьогоднішню українську реальність масової культури.

Масова культура – культура для широких мас при будь-якій владі – замінює реальний світ світом мрій, фантазій, ілюзій, вимислів, міфів, вона знімає психологічне напруження, і в цьому її терапевтична функція. Однак у масовій культурі дуже часто страждає моральність мистецтва. Головний засіб масової культури – це створення іміджу і образу.
В українській національній культурі існує й такий феномен, як контркультура, яка виникає із суспільної потреби протистояння і заперечення. Це особливий вид морального протесту.

Кілька останніх десятиріч становлення світової культури свідчать: народжується нова соціокультурна реальність. Україна впевнено рухається до інформаційного суспільства.
Для інформаційного суспільства є характерним:
створення національного культурно-інформаційного простору;
посилення ролі науки;
впровадження нової техніки, розробка і застосування новітніх технологій (комп’ютерних, інформаційних), біотехнологічних, біогенних, автоматизації виробництва, служби сервісу;
збереження та трансляція культури в мережі технізованих засобів масової комунікації (радіомовлення, телебачення), формування нового соціального порядку, який ґрунтується на телекомунікації.
Оптимістичний світогляд, обумовлений успіхами наукової думки в техніці, промисловості, які перетворюють планету, послужив основою для усвідомлення космічності нашого існування.
Космізм – унікальне, цікаве явище сучасної культури. У числі космістів були С. А. Подолинський, В. І. Вернадський, Тейяр де Шарден, А. Л. Чижевський, М. Д. Руденко, деякі сучасні мислителі і вчені.
Основні ідеї нової космічної культури:
1) активна еволюція, у якій взаємовідносини людини і природи будуються на основі екологічної етики і принципів. Космісти вважають, що розвиток людини, природи і космосу об’єктивні; свідомість, розум, воля стають провідною силою світового розвитку. Людина має взяти на себе відповідальність за космічну еволюцію, за становлення космічної культури.
Земля є частиною космічного еволюційного процесу Всесвіту. Турботу про космічне ціле треба поєднувати з турботами про конкретних людей.
Гуманізм і оптимістичний світогляд ґрунтуються на законах розвитку культури і самої природи.
Найбільш доказово розвинуті ці ідеї в роботі В. І. Вернадського «Наукова думка як планетарне явище».
Людина створює сферу космічної культури, колективного розуму, які будуть визначальними силами еволюційного розвитку.
У чому сутність космічної культури?
Еволюційний процес визначається втручанням розуму і людської волі. Людина захопила всі природні стихії. Вода, земля, повітря – в її користуванні. Важлива умова еволюції – об’єднання людства. Рівність, братерство, єднання – це природні фактори, об’єктивно необхідні для загальнолюдської космічної культури. Сучасні засоби пересування та інформації зближують людей. Незважаючи ні на що, люди прийдуть до єдності, цілісності.
Головним фактором створення космічної культури є наука, яка є могутньою космічною силою.
Однак космічна культура, яка формується людиною, має синергетичний характер, оскільки планета Земля – лише краплина у безмежності Всесвіту, оскільки ряд глобальних проблем (екологічна, запобігання воєн, економічних криз, подолання бідності і т. д.) залишаються невирішеними. І в цьому її трагедійність.

Питання про відповідальність людини за еволюцію, культуру постає у 3-му тисячолітті з особливою наполегливістю. Це тисячоліття має вирішити, як людина житиме далі.
Х. Ортега-і-Гассет зазначає: «Гірка наша розтлінна епоха, де змішувались перевороти, які провалилися, обезуміла техніка, мертві боги і виснажені ідеологи, де посередні сили можуть сьогодні все знищити, але не зможуть більше перемогти, де розум опустився до прислужництва перед ненавистю і гнітом».
Є закони людського роду, в межах яких індивід може існувати як людина. Людина, яка вийшла з природи, є продуктом і природи, і культури, не може не рахуватися з їх законами, а також із законами економіки, логіки, політики і краси.
Зло має бути покарано тому, що, скоюючи злі вчинки, людина піднімає руку на себе, знищуючи в собі людське.
Виходячи з цього, сьогодні особливо гостро постають проблеми моральності, зокрема такі кантівські вимоги: не ставитися до людини як до речі. Це замах на переконання, волю. Ставлення як до речі перетворює людину в раба. Забороняється нав’язувати віру, волю і цілі. Це веде до ідеологічного перетворення в раба. Заборона на політичне та ідеологічне обмеження. Це відкриє горизонти творчості, і людина стане справжнім творцем гуманістичної космічної культури та її продуктом.
Що характерно для стану сучасної культури? Це, по-перше, гуманістична орієнтація (демо-кратичний гуманізм (в епоху Відродження – елітарний гуманізм). Ця тенденція панує давно. Вона визначила становлення сучасної політичної культури, моралі. В українській культурі вона продукована ще запорозькими козаками, зафіксована в «Пактах і конституції Війська Запорозького» (1710 р.), набагато раніше, ніж в Декларації прав людини і громадянина (1789 р.), стаття 1 якої проголосила: «Люди народжуються і лишаються вільними і рівними в правах».
«Всезагальна декларація прав людини» 1949 р. лише уточнює:
Стаття 1. «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах».
Сьогодні гуманізм є основною рисою сучасної політичної культури.
Іншим підсумком нинішньої культури є установка на науково-раціональне пізнання світу і таку соціокультурну систему, як наука. Наука сприяє економічному об’єднанню. Ми сьогодні бачимо, як інтернаціоналізується економіка. Створюються транснаціональні корпорації з єдиними формами організаційної культури.
НТР – народження нового змісту інформаційних технологій, при цьому виявляється нова роль засобів масової інформації, з’явилися глобальні проблеми.
Техногенне ставлення до природи як засобу задоволення не духовних, а технічних потреб – провідна тенденція в розвитку культури XXI століття.
Кожна нація, соціальна група бере із системи загальнокультурних людських зв’язків тільки те, що відповідає духовному настрою їхнього рівня розвитку і рівню їхніх можливостей.

Творчість – діяльність, в результаті якої створюють нові матеріальні і духовні цінності (Л. ган). Творчість має місце там, де людина займається нешаблонною діяльністю.
До творчості науковці відносять:
нові наукові відкриття, відкриття невідомих раніше явищ, законів природи і суспільства, процесів, більш точне пояснення цих законів;
творення нових суспільних програм, які відповідно регулюють людську діяльність;
створення оригінальних самостійних творів у будь-якій галузі культури;
розробку нових методів пізнання і діяльності, нових технологій в будь-якій сфері людської практики, пошук оптимальних шляхів для вирішення відомих завдань з відомими наслідками;
виявлення нових фактів, які підтверджують чи, навпаки, спростовують прийняття наукового чи культуротворчого рішення.
Носіями творчих засад, як правило, є інтелігенція.
Інтелігенція (від лат. іntelligentin, розуміння, розум), слово стало вживатися в Україні понад 120 років тому.
Серед ознак інтелігенції дослідники називають:
орієнтацію на загальнолюдські цінності, ідеї справедливості, гуманізм і демократію;
патріотизм, вірність своєму народові, творчу одержимість;
незалежність, самостійність, свободу.
мужність, стійкість у відстоюванні позицій власної совісті.
Особистісне начало для інтелігента – це найвища цінність.
Головна роль інтелігенції – виконувати моральну місію, за будь-яких обставин бути носієм інтелігентності – здатності сприймати, берегти, поширювати і створювати духовні цінності.
Інтелігентність – це моральна зрілість особистості, це вища якість мислення, поведінки, здатність поставити себе на місце іншої людини, відчуття себе людиною у взаєминах з іншою людиною.
Інтелігентність – це сплав розумової і моральної культури.
«Інтелігентним не прикинешся. Можна прикинутись добрим, щедрим, мудрим. Але інтелігентом – ніколи» (Д. С. Лихачов).
Яскраві представники інтелігенції українського народу – В. І. Вернадський, М. С. Грушевський, Є. О. Патон, Б. Є. Патон, О. О. Кришталь, О. Т. Гончар, Д. Чижевський, В. Кубійович, О. О. Потебня, Б. Д. Грінченко, Д. Яворницький, Б. М. Мозолевський, К. М. Ситник і тисячі, тисячі інших.
Однак, нинішня інтелігенція України стає байдужою до турбот про душу людини. Адже вона сама вже давно перебуває за межею виживання, кращі її сили змушені працювати в руслі інших культур і культуротворчих процесів.
Дослідники стверджують, що сьогодні, внаслідок об’єктивних соціально-політичних умов, інтелігенція втрачає своє місце в суспільстві. На арену виходять інтелектуали-професіонали, авангард інтелігенції, якому ще вдається утримуватись. Сьогодні робляться нелегкі зусилля, щоб відродити нашу технічну, технологічну, економічну еліту – мозок нації.
Ця еліта має консолідувати суспільство на будівництво незалежної держави, яка б виконувала свої функції захисту прав громадян, їх економічної і соціальної безпеки, творення держави творців.
Постіндустріальна цивілізація здійснює всеосяжний вплив на всі галузі життя людини. Вона формується на інформаційній та біотехнології. Машинна ж технологія підкоряється інформаційним системам.
Цікавою і сучасною є праксеологічна концепція діючої особистості покійного Кароля Войтили, Івана Павла ІІ, папи Римського: «Через працю, творчість людина не тільки творить культуру, а наближається до свого Творця, до Бога, до його пізнання».
Людина є образ Бога. Практична робота має бути спрямована на розкриття творчих здібностей людини, розвиток її діяльності у формуванні Боголюдини. Боголюдина є творцем і носієм наукового знання, без якого вона не може досягти справжнього розвитку своїх сутнісних сил і якостей. Людина являє собою єдність душі і тіла. «Тому, що які думки і душа її, така і вона».
Сучасне людство – це тисячі народів, майже 200 держав, понад 5 млрд. населення. Між людьми існують національні відмінності, вікові, сімейні, індивідуальні. І все ж є фактор, який об’єднує всіх людей в єдине людство.
Це передусім культура, загальнолюдська культура на основі цілісного світорозуміння. Цілісний світ – це взаємозв’язок і взаємозалежність людей і народів як наслідок розвитку виробництва у світовому масштабі і виникнення глобальних проблем.
Сучасна культура ґрунтується на загальнолюдських цінностях, правах особистості, гуманізмі, творчому розвитку особи, взаємозбагаченні національних культур, екологічному ставленні до природи.
При сталінізмі, фашизмі, авторитаризмі відбувалась підміна загальнолюдських цінностей груповими.
Загальнолюдська культура – це найкращі форми, зразки художньо-поетичної, наукової, виробничої діяльності, єдині способи світовідчуття і світосприйняття життя і дійсності, вироблені різними народами, поколіннями, на основі яких людство будує єдину цивілізацію, де мають панувати справедливість, права особи і народів, всебічна освіченість, безпека, економічний добробут.
Мова йде про взаємозв’язок територіальних національних культур.

У загальнолюдських цінностях провідним є бережливе ставлення до чужого життя, тобто до всього живого як до свого. Берегти життя, сприяти життю, розвивати його цінності, вдосконалювати його – це і є добро. Руйнування, шкода життю, пригнічення навіть через незнання, невігластво – це і є зло.
Любов, співчуття, самовідданість, співвідчуття радості з іншим – це основа загальнолюдської етики. Чи осмислене наше життя у відповідності з нашим призначенням? Придивімось до себе, знайдімо себе в собі, знайдемо свою усвідомлену дорогу в житті, реалізуймо себе у творчості. Проживімо своє життя за найкращими людськими нормами й цінностями.

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2006 р.