Літературно-художній
та громадсько-політичний журнал письменників України
ВIТЧИЗНА
Головна сторінка
Редакція
Контакт
Гостьова книга
 
Стежки

Бібліотека сайту "Українське життя в Севастополі"

Бібліотека світової літератури - оригінали та переклади

"Поетика"

журнал "Вітчизна" №11-12, 2006 р.

ЛЕОНІД ТЕНДЮК
ТАК ВИНИКАЛИ З ХАОСУ – СВІТИ...

*

Давно померкли мальви біля хати
І по коліно явір в землю вгруз,
Та спалахнуло й почало буяти
Суцвіття пізнє – голубий мороз.

Завзятий відчайдуха – морозенко,
Як світло од твоєї ясноти,
Що навіть серце знову юно тенька,
Не боячись осінньої сльоти.

Плин літ стрічає весело і любо,
Дарма, що час нищівно в груди б’є.
Так квітка ця, приречена на згубу,
Світити людям не перестає.

*

Рання паморозь тче килими,
Синім сном засинає ріка.
І віддалений подих зими
Мою душу уже обпіка.

Я не зчувся, як хтось підійшов
І спинився вночі край вікна.
Тихий шерхіт його підошов,
У мрійливих очах сивина.

Звідкіля цей блукач? Що за гість?
Хто його на поля віджене?..
Чорний смуток чи радісну вість
Він приніс, схвилювавши мене.

Пружний вітер озера хита,
Морщить воду задумливих плес.
І на зиму земля поверта
Під холодним вітрилом небес.

*

Сонечко, сонечко, зачини віконечко,
Бо татари ідуть та тебе заріжуть!

Приповідка

Ковил-трава до небокраю –
Таврійська спечна сторона.
А приповідка серце крає,
З віків далеких долина.

Ой, степом їхали ще й мчали.
Туге повіддя попустив.
І чайки квилили й кричали,
Що діток хтось занапастив.
Хмарок вечірніх позолота.
Дозорця погляд з-під руки...
Кого там різали? Кого там
Вели на страту кримчаки?

То стомлених овець отари
Між трав’яних таврійських лон,
Чи бранців навісні татари
Женуть на південь, у полон?

Я в Таврії...
Довкола бачу
То обшир степову, то яр.
Ген літепло жовтогаряче
Клубочиться гуртом отар.

А там і море недалеко.
Оселі в скелях. Крутизна.
Не з гнізд стрімких орлиний клекіт,
Татар говірка долина.

Мов краб клешню, мечеть здійняла
Із місячним серпом зорю.
Чи бачила вона, чи знала
І торг невільниками й прю?..

Ой, степом їхали ще й мчали,
Туге повіддя попустив.
І чайки квилили й кричали,
Що діток хтось занапастив.

Ковил-трава до небокраю –
Таврійська спечна сторона.
А приповідка серце крає,
З віків далеких долина.

*

В. Погрібному

Послухай, зупинившись, друже, ти,
Як очерет шумить й вирують плавні.
Так виникали з хаосу світи,
Ніким не заарканені, прадавні.

В наївній простоті своїй вони
Зажерливої кривди ще не знали.
Лише вітри з п’янкої далини
Очерети, як і тепер, гойдали.

Оповивала все в блакить габа,
Пронизана іскристим сонцем ярим.
Але підкралась потайна злоба
З очима комишового котяри.

Жорстокий наш і невблаганний світ –
У ньому не одна душа згорає...
Людська злоба, як комишовий кіт,
Привільно так сама собі гуляє.

Послухай, як шумлять очерети...

*

Скособочилась батьківська хата,
По віконця загрузши в землі,
І шовковиця всохла крислата,
Ніби птах, – на одному крилі
Тріпотить, а злетіти не може
Ні у поле, ні в далеч села...
Як же звідси, скажи, милий Боже,
Моя юність розгін узяла?

*

Лан дихає розкуто й тихо
В безмірну й неозору вись.
У ньому щастя й чорне лихо,
Як і в душі, переплелись.

Був голод.
Я в степу веснянім
Лежав, знесилений вкінець.
А в небі місяць плив рум’яний, –
Смачний пшеничний буханець.

*

Пам’яті Е. Гуртовенка

І гаї, й кущисті перелоги
Осінь забагрянила сумна,
Вкоротила всі твої дороги,
Не допивши келиха до дна.

Вирив прірву лютий час між нами –
Хто тут був? Кого тепер нема?..
Плаче глід червоними сльозами,
Що засніжить і його зима.

Вітер прогугнявить, і завії
Спеленають в біле дерева.
Сонця пригасаючого вії
В землю проростуть, немов трава.

Розметає вечір хмарні ружі,
Вигаптує ними небозвід,
Під яким рясні червоні сльози
На пісок сипучий ронить глід.

*

Час плодить гендлярів.
Забавна штука –
Хоч й не свистять поки що нагаї,
Та у селі діляги довгорукі
Земельні вициганюють паї.

Лихе й сумне забути серце просить,
Але воно нагадує здаля...
Моя стара, знедолена матуся
Кривавим потом всіяла поля.

Ми відпочинку й спокою не знали:
І сіяли, й орали переліг.
За цю земельку юність віддавали,
За неї в битві й батько мій поліг.

Та – час для гендлярів.
Оце так штука –
Хоч й не свистять поки що нагаї,
Та у селі діляги довгорукі
За безцінь вже виманюють паї.

*

Ось вам й ідилія – село
Сивуху залива в горлянку!
А в тракторів ще не було
Ані вечері, ні сніданку.

Нема ні гасу, ні мастил,
Лиш миші й пацюки в крамниці.
З нужденних, обіднілих сіл
Вже не діждатися пашниці.

Ну, а столиця до цих пір
Все сипле райдужні укази.
Комбайн з Америки «Джон Дір»,
Як жук навозний, в полі лазить.

*

Вийшли з могили мерці,
Стали, тривожно питають:
«Що ж ви зробили, людці,
З нашого отчого краю?

Неначе вимерло село,
Спустошилось неначе...
Відгомоніло. Відбуло –
І ворон злісно кряче.

Не чуть ні сміху, ні пісень,
Ні щебету дитини.
Лише, немов трухлявий пень,
П’яничка біля тину...

Сірі хати – вкособіч.
В найми пішли села бідні,
І опустилася ніч,
Й сумно заскиглили злидні.

Там, де гриміли бої,
Трактор з Німеччини оре.
Ще не свистять нагаї,
Та вже розгулює горе.

Морок наліг і туман...
Нас же й громи не лякали –
Ми засівали цей лан
І, як дитину, плекали.

Рідного поля вали
І степові самоцвіти...
Очі у нас проросли
Квітами синіми в житі.

Не різнотрав’я полон
І не хвилясті покоси, –
То наших лагідних жон
Вітром розчесані коси.

Вкрила степи й сіножать,
Жалібно схлипнувши, злива...
Тяжко в могилі лежать,
Коли земля нещаслива!».

Вийшли з могили мерці,
Стали, тривожно питають:
«Що ж ви зробили, людці,
З нашого отчого краю?».

*

По узбіччю, там, де трав зелене
Полум’я у спеку притуха,
Вабить погляд чарівна вербена,
А інакше – нехворощ суха.

Ні засухи, ані вітровія
Не бояться ніжні пелюстки,
Поки й не обжалить раптом шию
Доторк лиховісної руки.

Мов спіткнеться чарівна вербена,
Упаде, де грубих ніг сліди...
Різнотрав’я з хвиль темнозелених
Зімкнеться над нею назавжди.

І тоді прийде печаль до мене,
Що і в трав багаття притуха.
І не засміється вже вербена –
Та, що зветься нехворощ суха.

*

Все відходить в небуття,
Все відходить, все відходить.
Тільки вічні, як життя,
Ці степи, і небо, й води.

Ці замріяні сади
З яблуневим рясноцвітом,
Місяченько молодий,
Ніби вдарив кінь копитом.
Захмелілий щастям май
Серцю не дає заснути.
Веселися і гуляй,
Бо нічого не вернути!

А коли прийде пора,
Світанковою росою
Упади на схил Дніпра,
Мов трава та під косою...

*

А. Ярошенку

На землі й на душі стало біло,
Хата наша в снігу. Вже давно
Спеленало, більмастим зробило
І моє непогасне вікно.

Ані віхоли, ні завивання,
Коли вітер збиває із ніг, –
В голубе вечорове смеркання
Тихо падає сніг... Тихо падає сніг.

І пориви, і кращі надії,
Чим багаті ми, друже, були,
Все поглинуть колись сніговії,
Як бурхливого моря вали.

Але крізь пелену сніговиці,
Крізь її ворожнечу і лють,
В чистім полі ростками пшениці,
Може, наші надії зійдуть...

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2006 р.