журнал "Вітчизна" №11-12, 2006 р.

«Зенітка»

ГРИГОРІЙ СОЛОМОНЧУК
БЕЗСМЕРТНИК

Я щойно з Франції. Треба ж таке: на Подолі упав у каналізацію, так аж у Ла-Манші французи виловили. Через усю Європу... Європа, Європа... В каналізації скрізь однаково. Щось мені не щастить. У підземному переході літак збив. Щоправда, сам винуватий. Ішов посередині проходу. Зате картина. Лайнер приземлився прямо в переході. Пасажири кинулись до бабусь, що продавали зернята і пиріжки. А пілоти до мене...з кулаками. Добре, ДАІ вчасно підоспіла. А то була б катастрофа віку. Давай даішники бабусь опитувати, заміряти, крейдою мене обводити.
– Що гад наробив,– каже даішник і суне мені до рота якусь трубку. – Ану дихни!
– Ти що, не бачиш – питає якась бабуся, – він уже забув, коли дихав.
– У нас дихне,– каже даішник.
– Ходять тут усякі, – бубнить пілот, – пролетіти неможливо.
А даішник своє: суне трубку до рота і повторює:
– У мене дихнеш!
– Ану пропустіть податківців,– чую.
– Так він... ніби... уже...
– Його щастя!
– Ми з ЖЕКу, дозвольте.
– Всі організації в чергу,– хтось командує.
Роззяви зібралися, сперечаються:
– Пілот винуватий, відхилився від курсу.
– Та-а-а це тепер такі диспетчери.
– А цей також хороший. Не в той час виперся на середину проходу. Ішов би скраю.
– Розліталися! Куди наша повітряна оборона дивиться?
– Видно, ракети в них скінчилися.
– А я минулого тижня курю на балконі. Щось як шмигоне під носом. Цигарку відірвало.
– Добре, що не голову!
– У селі нашому сусідові в комин залетів. Крильми вперся в бовдур, тільки хвіст стирчить.
Пасажири через піч – і в хату. Господар стоїть посеред хати: свят-свят, чорти поперли, – мабуть, кінець світу.
– Гутен так, – ґелґочуть непрохані гості.
Добре – дід німецьку знав. Краще за китайську. Як рубоне:
– Гітлер капут!
– Капут! Капут! – хором іноземці. – Ми – туристи. Мир, дружба, фройндшафт!
– Раз так, – каже дід, – тоді ласкаво прошен до столу.
Після третьої пілоти поскаржилися дідові, що його бовдур не відповідає міжнародним стандартам. Занадто високий. Через те вони в нього і вперлися.
– Вони скрізь викрутяться. А ми мовчатимемо – на голови сідатимуть.
– Ви ж бачите, до чого дійшло: в переході від них не сховаєшся.
Приїхала «швидка». Лікар мене оглядає.
– Ну як, – цікавиться даішник, – він зможе дихнути?
– Він уже останній раз видихнув, – засмутив його лікар.
– Тоді допитаємо, – каже даішник, – свідків. Ну, бізнесмени-натуралісти, – помахав трубкою, – сміливці є? Хто дихатиме першим?
Почулися незадоволені вигуки «бізнесменів-натуралістів»:
– Немає такого закону, щоб усім дихати!
– Дихай, не дихай, а платити доведеться.
– Натурою візьмеш, синок?
– Органи на таке нездатні.
– Оцей точно не дихатиме. Ми його забираємо,– останнє, що я запам’ятав...
...Приходжу до тями. Лежу голий на твердому, накритий простирадлом.
– Ну що, цього доріжемо чи залишимо на ранок? – чую. – Та давай зараз, бо ще до ранку втече.
«Живим не здамся», – думаю. Встаю – та як крикну:
– Та я Ла-Манш перепливав брасом!
Один зразу знепритомнів, а другий схопився й повільно осів на підлогу. Я загорнувся в простирадло і вискочив надвір. Роздивляюся. Скрізь паркан такий – не перескочиш. Хай там що – чимчикую до воріт.
– Ви звідки? – питає вахтер у будці.
– З моргу! – кажу.
– А хто вас відпустив?
– Бог! – звів я догори руки. Простирадло й сповзло з мене. Вахтер як глянув на мою анатомію... будка закрутилася...й за мить зникла. Разом з вахтером... і шлагбаумом..
Серед ночі добрався додому. Дружина відчиняє двері. Я стою закутаний у простирадло і трясуся, як цуцик.
– Ну що, ангеле мій, – каже дружина. – І звідки ж ми такі красиві?
– З того світу, – кажу.
– І там не зміг без мене?
– Без тебе, – кажу, – скрізь погано.
– Заходь, безсмертнику мій...

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2006 р.