журнал "Вітчизна" №11-12, 2006 р.

ЮРІЙ КРАСНОЩОК
ЛІДЕРА ЗНАЙТИ І ЗНИЩИТИ

Розділ 5
ШОКОЛАДНІ ЦУКЕРКИ З СЕКРЕТОМ

1937 року керівництво НКВС одержало таємну інформацію від свого агента Волюха, засланого в оточення Євгена Коновальця, що полковник збирається нелегально повернутися в Україну, очолити визвольний рух проти більшовизму і проголосити незалежність України.
Та, на жаль, здійснити свої плани йому не вдалося. Ось що повідомила голландська газета «Де телеграф» 24 травня 1938 року: «Вчора, 23 травня 1938 року, в центрі міста Роттердама пекельною машинкою підірвано біля готелю «Атланта» невідому особу. Тяжко поранено кількох перехожих. Після детального обстеження місця події і документів вбитого голландська поліція встановила, що вбитим є емігрант з України, колишній полковник української народної армії, керівник ОУН Євген Коновалець...»
Після вбивства Коновальця виступила московська газета «Правда», яка повідомила, що керівника ОУН вбили агенти німецького «абверу», яких не влаштовував полковник як керівник української націоналістичної організації, на яку німці робили ставку в майбутній війні. «Правда» робила припущення, що Коновальця могли вбити й агенти польської дефензиви-розвідки за терористичні акти його організації в Польщі.
Німецькі газети з цього приводу писали, наводячи народне прислів’я: більше всього скавучить собака, в якого поцілили каменюкою. Західна преса прямо вказувала на адресу вбивці – Москва, Кремль.
Таємниця загибелі Євгена Коновальця довго не розкривалася. Були припущення, але конкретного вбивцю назвати не наважувалися.
І тільки в 1992 році в газеті «Труд» з’явилася інформація, в якій наводилася заява генерал-лейтенанта НКВС-КДБ Судоплатова Павла Анатолійовича до XXIII з’їзду КПРС, в якій він писав, що його, заслуженого працівника НКВС-КДБ, несправедливо засуджено у справі Берії на 15 років, хоча він ніякого злочину проти партії і радянського народу не чинив... Навпаки, писав він, за завданням ЦК ВКП(б) 24 травня 1938 року підірвав бомбою у місті Роттердамі (Голландія) Євгена Коновальця, організатора і засновника Організації Українських Націоналістів (ОУН). Просив урахувати ці заслуги, реабілітувати його й помилувати.
Реабілітації та помилування генерал Судоплатов, убивця Коновальця, так і не дочекався. Бо в разі його реабілітації треба було реабілітувати і Берію. Цього ЦК зробити не наважився, і відсидів генерал-убивця «від дзвінка до дзвінка». У часи Андропова йому повернули звання, нагороди і повністю реабілітували, чого не зробив Хрущов, до якого потрапила заява Судоплатова. Десь на початку 90-х років за кордоном він видає свою книжку з одіозною назвою: «Записки небажаного свідка».
Щоб мене не звинуватили у фальсифікації, я змушений залучити генерал-лейтенанта НКВС-КДБ Судоплатова у свідки з розслідування злочину, який трапився в Києві.
Як пише свідок, вдале виконання розвідувального завдання в Західній Європі значно поліпшило становище його, молодого співробітника НКВС, уродженця міста Мелітополя в Україні. З допомогою своєї дружини-єврейки, співробітниці ОГПУ, яка знала особисто Генріха Ягоду і була добре знайома з секретарем ЦК КП(б) України Менделем Хатаєвичем, заступником С. Косіора, Судоплатову вдається перевестися з України в Москву, де він починає працювати як спеціаліст з питань українського націоналізму. За рішенням ЦК ВКП(б) і особисто Ягоди Судоплатова закидають на Захід і вкорінюють в оточення Євгена Коновальця у ролі «керівника національно-визвольних сил Східної України» – такою була легенда радянського агента.
Про його роботу за кордоном, після вдалого повернення в Москву, доповідали особисто Сталіну, секретарю ЦК КП(б) України С. Косіору, голові Президії Верховної Ради УРСР М. Петровському. А одного дня Судоплатова (він же Норберт, Павлусь, Фоменко – під такими прізвиськами він проходив у закордонних організа-ціях національно-визвольного руху) до себе в кабі¬нет запросив начальник іноземного відділу НКВС А. Слуцький – теж єврей. Агент Судоплатов на цій нараді доповів керівництву іноземного відділу НКВС про хід виконання завдання у Франції та Німеччині і про своє проникнення під виглядом керівника українського національного руху в Києві в оточення проводу ОУН, а також про те, що він особисто увійшов у довіру Євгена Коновальця, ставши його «добрим другом». Я називаю національність для того, щоб показати, як «любимий вождь» потім знищить і цих євреїв.
На цій нараді «лідера» визвольних сил Східної України представили головному спеціалісту НКВС з питань терористичних актів Серебрянському (теж єврей), співробіт¬никові секретаріату Сталіна Васильєву. Відбулася тривала розмова про терористичні акції за кордоном. Після цього його представили особисто Сталіну. Ось що свідчить терорист-убивця про цю акцію:
«У листопаді 1937 року, після святкування двадцятиліття Жовтневої революції, мене разом зі Слуцьким викликали до Єжова, тодішнього наркома внутрішніх справ. Я зустрічався з ним уперше, і мене дуже вразила його непоказна зовнішність...
Вислухавши моє повідомлення відносно моїх зустрічей з українськими націоналістами, Єжов несподівано запропонував мені супроводжувати його до ЦК. Мене це вразило, коли наша машина в’їхала до Кремля, куди допуск мала обмежена кількість осіб, але моє здивування стало ще більшим, коли Єжов повідомив, що нас особисто прийме товариш Сталін. Це була моя перша зустріч з вождем. Мені було тридцять, але я не навчився стримувати свої емоції. Я був сповнений радості і не зовсім вірив, що керівник країни захотів зустрітися з рядовим оперативним працівником. Після того, як Сталін потис мені руку, я ніяк не міг прийти до тями. Я був безмежно радий. Посміхнувшись, Сталін зауважив:
– Не хвилюйтеся, юначе. Доповідайте основні факти. У вашому розпорядженні лише двадцять хвилин.
– Товаришу Сталін, – відповів я, – для рядового члена партії зустріч з вами – визначна подія. Я розумію, ви мене викликали у справі. Через хвилину я візьму себе в руки і зможу доповісти основні факти вам і товаришу Єжову.
Сталін кивнув головою і спитав мене про стосунки між політичними фігурами в україн-ському емігрантському русі. Я коротко поінформував його про безплідні дискусії поміж українськими націоналістичними політиками і стосовно того, яку роль відіграватиме кожен з них у майбутньому уряді України. Реальну загрозу, на мій погляд, являв Коновалець.
– Ваші пропозиції? – спитав Сталін.
Єжов зберігав мовчання. Я теж. Потім, зібравшись, я наважився сказати, що зараз не готовий відповісти.
– Тоді через тиждень, – зауважив Сталін, – підготуйте ваші пропозиції...».
І далі Судоплатов свідчить: «Повернувшись на Луб’янку, Єжов одразу ж дав вказівку терміново приступити до роботи разом зі Шпігельгласом (також єврей. – Авт.). Наступного дня Слуцький як начальник іноземного відділу надіслав підготовлену розробку Єжову. Це був план інтенсивного укорінення в ОУН, передусім, на території Німеччини. Для цього було запропоновано заслати трьох осіб – співробітників українського НКВС – слухачами в партійну школу ОУН. Нам здавалося необхідним разом з ними заслати для підстраховки одного справжнього українського націоналіста, бажано не дуже кмітливого. Єжов не поставив жодного запитання, а тільки сказав, що товариш Сталін дав вказівку порадитися з товаришами Косіором і Петровським, у яких мають бути свої пропозиції з цього питання. Мені наказано було терміново виїхати до Києва і наступного дня повернутися до Москви...».
Про цю зустріч агент НКВС, «лідер» національно-визвольного руху України Фоменко (він же Судоплатов) свідчить таке: «Наша бесіда відбувалася в кабінеті Косіора, де був присутній і Петровський. Обидва зацікавилися запропонованою подвійною грою. Однак більше всього їх цікавило проголошення тоді незалежної Карпатської Української республіки. (До цієї трагедії ми ще повернемося. – Авт.)
Рівно через тиждень після мого повернення до Москви Єжов об одинадцятій годині вечора знову привів мене до кабінету Сталіна. Цього разу там був Петровський, що мене не здивувало. Всього за п’ять хвилин я виклав план оперативних заходів проти ОУН, підкресливши, що головною метою є ліквідація ОУН.
Сталін запропонував Петровському висловитися з цього питання. Той урочисто оголосив, що на Україні Коновалець заочно засуджений до смертної кари за злочини проти українського пролетаріату. Бо, мовляв, це він особисто керував стратою революційних робітників київського «Арсеналу» в січні 1918 року.
Слід відзначити, що Петровський був необ’єктивним. Повстання в «Арсеналі» було органі¬зовано московськими емісарами Івановим, Гамарником та іншими більшовиками, які влаштували заколот проти законного уряду Центральної Ради України. І більшовицькі емісари просто підставили робітників «Арсеналу», які своїм повстанням сприяли захопленню Червоною армією Києва і приєднанню України до Росії. До цієї акції більшовиків, спровокованої Леніним і Дзержинським, ми в цьому розслідуванні ще повернемося. А поки що знову звернімося до свідчення агента Судоплатова про те, як розвивалися події в Кремлі.
«...Сталін, перебивши Петровського, сказав:
– Це не акт помсти, хоча Коновалець є агентом німецького фашизму. Наша мета – обезголовити рух українського фашизму напередодні війни і примусити цих бандитів знищувати один одного в боротьбі за владу, – одразу ж він звернувся до мене з запитанням:
– А які смаки та уподобання має Коновалець? Постарайтеся їх використати...
– Коновалець дуже любить шоколадні цукерки, – відповів я і додав: – куди б ми з ним не їздили, він перш за все купував гарну коробку шоколадних цукерок.
– Обміркуйте це, – запропонував Сталін.
За час нашої бесіди Єжов не сказав ні слова. Прощаючись, Сталін спитав мене, чи правильно я розумію політичне значення одержаного мною бойового завдання.
– Так, – відповів я і запевнив його, що віддам життя, якщо в цьому буде потреба, при виконанні завдання партії.
– Бажаю успіхів, – сказав Сталін, тиснучи мені руку. Мені було наказано ліквідувати Коновальця!
Після моєї зустрічі зі Сталіним Слуцький і Шпігельглас розробили ще кілька різних варіантів операції.
За першим варіантом я мав застрелити Коновальця, але його постійно супроводжував помічник Барановський, псевдо «Пан інженер». Тому знайти момент, коли я залишуся з Коновальцем наодинці, було малоймовірним.
Другий варіант передбачав передачу «цінного подарунка» з вмонтованим вибуховим приладом. Цей варіант здавався найбільш вдалим. Якщо пристрій спрацює за годинниковим механізмом, я зможу втекти.
Співробітник відділу оперативно-технічних засобів Тимашков отримав завдання виготовити вибуховий пристрій з годинниковим механізмом, який зовнішньо виглядав би як коробка шоколадних цукерок...» І далі Судоплатов свідчить: «Аби прикрити мене, спе-ціальним розпорядженням мене зарахували радистом на вантажне судно «Шилка». Плаваючи на ньому, я зустрічався з Коновальцем у портах Антверпені, Роттердамі та Гаврі. На зустрічі зі мною Коновалець приїжджав за фальшивим литовським паспортом на ім’я Новака. Гра тривала понад два роки...».
Ось що свідчить убивця про сам акт замаху: «Нарешті вибуховий пристрій у вигляді коробки шоколадних цукерок виготовили, причому годинниковий пристрій не треба було приводити в дію особливим перемикачем. Вибух мав статися рівно через півгодини після зміни положення коробки з вертикального положення в горизонтальне. Тому мені належало тримати коробку у вертикальному положенні у великій внутрішній кишені піджака. Передбачалося, що я передам «подарунок» Коновальцю і залишу приміщення до того, як міна спрацює...»
Далі П. Судоплатов свідчить: «Шпігельглас, заступник начальника іноземного відділу НКВС, провів мене до кабінету Єжова, котрий захотів прийняти мене перед від’їздом. Коли ми вийшли від нього, Шпігельглас сказав:
– Тобі належить у випадку провалу операції і можливості захоплення тебе поліцією чи ворогом діяти як справжньому чоловікові і ні за яких умов не потрапити до рук поліції.
Фактично, це був наказ умерти. Малося на увазі, що я скористаюсь пістолетом «Вальтер», якого він мені вручив.
Шпігельглас провів зі мною понад вісім годин, обмірковуючи різні варіанти моєї втечі з місця акції. Він забезпечив мене сезонним залізничним квитком, що діяв на території західної Європи протягом двох місяців, вручив фальшивий чехословацький паспорт і три тисячі американських доларів, на той час то були дуже великі гроші».
Після цього, як свідчить агент-терорист, він на кораблі «Шилка» під виглядом радиста поплив до Роттердама. Дорогою до Голландії він з Норвегії повідомив Коновальцю про своє прибуття, і було домовлено, що вони зустрінуться в ресторані готелю «Атланта» в Роттердамі. Та хай про свій злочин розповість сам терорист НКВС:
«...23 травня 1938 року. Після того, як пройшов дощ, погода покращала – стало тепло і сонячно. Годинник показував за десять дванадцяту. Прогулюючись вулицею біля ресторану «Атланта», я побачив за столиком біля вікна Коновальця, який чекав мого приходу. Цього разу він був один. Я зайшов до ресторану і підсів до нього. Після недовгої розмови ми домовилися зустрітися в центрі Роттердама о 17. 00. Я передав подарунок, коробку шоколадних цукерок, і сказав, що мені терміново потрібно повертатися на корабель. Виходячи з ресторану, я підсунув коробку ближче до нього. Ми потиснули один одному руки, і я вийшов з ресторану, ледь стримуючи себе, аби не кинутися бігти. Пам’я-таю, як вийшов з ресторану і одразу звернув у невеличку вулицю, обабіч якої розміщувалися численні магазини. У першому з них, що торгував чоловічим одягом, я купив собі капелюха і світлий плащ. Виходячи з магазину, я почув вибух, що нагадував звук, ніби лопнула камера автомобільної шини. Люди, які були поруч мене, побігли у бік ресторану. А я заспішив на вокзал, де сів на перший поїзд, що відправлявся на Париж...».
Отже, бомбу, яку за рекомендацією Сталіна, заховали у коробку з шоколадними цукерками, нібито виготовленими в Україні, у Києві, агент-терорист Судоплатов привіз Коновальцю як подарунок з України (Сталін знав, як використовувати людські уподобання). Коробку перед Коновальцем агент поклав горизонтально, чим запустив годинниковий пристрій. Після цього пекельна машинка мала вибухнути через півгодини в будь-якому положенні. Вийшовши з ресторану, Коновалець ніс коробку біля ноги, тримаючи її за яскраву стрічку, зав’язану бантиком. Вибух стався біля кінотеатру «Люм’єра». Він не тільки вбив керівника українського національно-визвольного руху, відірвавши йому ногу і розірвавши живіт, а й покалічив кількох перехожих голландців.
Приїхавши поїздом до Парижа, агент-терорист через радянське посольство надіслав до Москви телеграму: «Подарунок віддав. Посилка зараз у Парижі, а шина автомобіля, на якому я мандрував, лопнула, коли я ходив до крамниці». Після цього з фальшивими документами на ім’я польського громадянина вбивця виїхав до Барселони, де зустрівся з резидентом НКВС у Іспанії, радником республіканського уряду з питань розвідки Олександром Орловим – Фельдбінгом. Звідтіля пароплавом прибув до Одеси, а потім до Москви.
Після цієї акції Судоплатов швидко поліз щаблями кар’єри в НКВС. Його нагородили орденом Червоного прапора, і він став довіреною особою Сталіна. Пізніше Сталін, ведучи жорстоку боротьбу за владу з Левом Троцьким, з допомогою Миколи Єжова очистить НКВС від євреїв – загинуть Слуцький, Шпігельглас, Фриновський – заступники Єжова, знищить усю радянську резидентуру, яка на 90 відсотків складалася з євреїв, серед приречених буде і Олександр Орлов, якому, проте, вдасться втекти до Америки, а Судоплатов служитиме при Сталіні до самої смерті вождя. Він переживе Ягоду, Єжова і Берію.
Розслідуючи цей злочин, я довго не міг відповісти на запитання: чому Сталін у 1938-39 роках раптово знищить усіх командармів Червоної армії – українців? Вони не були пов’язані зі справою маршала Тухачевського, не були прихильниками Троцького, як, наприклад, Якір і Гамарник. Навпаки, після розкриття «заколоту військової опозиції» у 1937 році командарми-українці опинилися у вождя у фаворі. Випадково ключ до цієї таємниці я знайшов у справі агента-терориста Судоплатова. Не бажаючи цього, він випадково розсекретив таємницю. Ось що він засвідчив:
«...Десь 1937 і частково 38 року я неодноразово виїжджав на Захід кур’єром. «Дахом» для мене служила посада радиста на вантажному пароплаві. Зустрівшись з Коновальцем (навесні 1937 року. – Авт.), я довідався, що ОУН передала німцям дезінформацію про те, що деякі командири Червоної армії з числа українців – Федько, Дубовий та інші – виявляють симпатії до справи українських націоналістів. Пізніше мені довелося прочитати в українській емігрантській пресі, що такі командири, як Дубовий, Федько та інші, виявляють прихильність до українського націоналізму. Коновалець попросив мене, щоб я «як організатор українського підпілля» з’ясував – так воно чи ні. Коли у 1937 році я повідомив про це Шпігельгласу (заступникові начальника закордонної розвідки. – Авт.), то він припустив, що контакти Дубового та інших червоних командирів-українців з україн¬ськими націоналістами могли мати місце».
Спираючись на інші документи і свідчення, можна зробити висновок, що Шпігельглас цю інформацію агента Судоплатова доповів Єжову, а Єжов, відповідно, Сталіну. Ця інформація мала такий зміст: серед вищих командирів Червоної армії командувач Київ¬ського військового округу Федько, командувач Харківського військового округу Дубовий та інші є прихильниками Коновальця і ОУН, які можуть підтримати повстання в Україні, що могло б розпочатися після розкуркулення, голоду, репресій і геноциду, до того ж ці командири підтримують дружні зв’язки з головою Ради народних комісарів УРСР Панасом Любченком. Вони всі – колишні прапорщики царської армії, і це їх об’єд¬нує. До того ж колишній «боротьбіст» Панас Любченко – національний комуніст, який примкнув до ВКП(б).
Після бесіди Єжова і Шпігельгласа зі Сталіним вождь сказав їм: «Якщо це не виключено, то це можливо. Провести слідство із застосуванням методів, дозволених рішенням ЦК».
Після цієї розмови у вождя події почали розгортатися швидко і невпинно, як снігова лава, набираючи все більших і більших розмірів. Ось тоді і виникла справа голови Раднаркому УРСР П. П. Любченка.

Розділ 6
НАВКОЛО «ПЕРЕЛЯКУ» ОЛЕКСАНДРА ШУМСЬКОГО

Минув рік з дня перемоги в Другій світовій. Одного літнього дня генерал-майора держбезпеки Павла Судоплатова викликав до себе міністр державної безпеки Абакумов. Після недовгої розмови вони сіли у величезний броньований «ЗІЛ» і поїхали на Стару площу до Центрального комітету партії. У великому кабінеті секретаря ЦК Кузнєцова, який був куратором служб безпеки і відповідав за кадри в ЦК, вони зустріли члена Політбюро ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича і члена Політбюро секретаря ЦК компартії України Микиту Хрущова.
Кандидат у члени Політбюро, генерал-лейтенант Кузнєцов, який до цього працював першим секретарем Ленінградського обкому партії, був на вершині своєї кар’єри. Ходили чутки, що старий вождь шукав собі заміну на партійній і державній посаді – і його перст вказав на Кузнєцова. Іншим претендентом на посаду голови ради народних комісарів мав стати фаворит вождя Андрій Вознесенський, заступник Сталіна і голова Держплану СРСР. Усі ці партійні перипетії Кремля дуже добре відчували соратники Сталіна і тому нового фаворита остерігалися. Сам же Кузнєцов до присутніх ставився зверхньо, але теж обережно – він ще не знав, хто в боротьбі за владу стане його друзями, а хто ворогами. На жаль, і Кузнєцов, і Вознесенський невдовзі опиняться в підвалах Луб’янки – Маленков разом з Берією сфабрикують на них справу ворогів народу, і їх там розстріляють. Але це станеться через два роки. А тоді соратники Сталіна, керівники служби безпеки заглядали йому в рота.
На цій нараді Кузнєцов інформував присутніх про те, що Центральний комітет вирішив таємно ліквідувати керівника українських націоналістів Олександра Шумського. Він повідомив членам політбюро і керівникам МДБ, що, за даними політичної розвідки, Шумський встановив контакти з емігрантськими колами на Заході й інтригує, щоб увійти до складу уряду, який формується за кордоном Українською Головною Визвольною Радою.
Ось що говорить єдиний свідок – інших або постріляли, або вони за старістю повмирали – генерал-лейтенант КДБ П. Судоплатов:
«...Нам з Абакумовим стало також відомо, що пропозиція про знищення О. Шумського надійшла від Кагановича і Хрущова. Кузнєцов розповів нам, що, за даними МДБ України, Шумський уже купив квиток на поїзд і має намір повернутися в Україну, щоб організувати збройний націоналістичний рух або втекти за кордон і там увійти до складу українського уряду в еміграції. Абакумов додав, що, оскільки я є спеціалістом з цього питання, то мені й слід простежити зв’язок Шумського з націоналістичним підпіллям та українськими емігрантами».
Хто ж такий Олександр Шумський, що його долею переймалося політбюро на найвищому рівні? На це запитання можна відповісти прямо: він разом з Михайлом Грушевським стояв біля витоків проголошення незалежної Української держави. Може, Шумський мислив трохи лівіше, ніж учений, але мета була у них одна, і переслідування дісталися їм однакові.
Для більшовиків Олександр Шумський був українським буржуазним націоналістом, для націонал-патріотів – більшовиком. Для перших він буде контрреволюціонером і ворогом народу, для інших – зрадником і відступником.
Але можна з упевненістю сказати, що не було б таких, як Олександр Шумський, – не постала б сьогодні самостійна держава.
Ось що пише про нього «Історія Української РСР» (том 2, видання 1967 року): «У травні 1918 року на з’їзді партії українських есерів ліві на чолі з В. Елланом (Блакитним), О. Шумським, Г. Гриньком, Г. Михайличенком завоювали більшість і утворили нову партію українських есерів (соціал-революціонерів. – Авт.) – партію боротьбістів, назву вони взяли від газети «Боротьба». Але «боротьбісти» ще не позбулися ілюзії дрібно-буржуазного демократизму, не порвали з ідеологією українського буржуазного націоналізму. Проте вони не пішли на співробітництво з окупантами і гетьманщиною, а перейшли на нелегальне становище і включилися в боротьбу з ними...
Після І з’їзду Рад СРСР почалась розробка проекту Конституції СРСР. 10 січня 1923 року була створена Конституційна комісія на чолі з М. І. Калініним. Від Української РСР до її складу увійшли М. О. Скрипник, В. П. Затонський, Д. З. Мануїльський, О. Я. Шумський, М. Г. Хвильовий... Водночас у Конституційній комісії розгорнулася запекла боротьба проти місцевого націоналізму. Українські націоналісти О. Шумський, М. Хвильовий, блокуючись з троцькістом X. Раковським (голова уряду України. – Авт.), знову виступили за створення конфедерації, тобто союзу держав, а не єдиної союзної держави...
У 1928 році рішучу боротьбу розгорнув ЦК КП(б) України проти групи націонал-ухильників О. Шумського – М. Хвильового. Ряд буржуазних націоналістів, зокрема М. Волобуєв, зробили спробу економічно обґрунтувати погляди шумськістів. Перекручуючи факти господарської політики Радянського уряду, буржуазні націоналісти намагалися довести, що для України з економічної точки зору недоцільно перебувати в складі СРСР. Вимагали примусової українізації... Помилкові погляди націонал-ухильників у рядах КП(б) України поширилися і в КПЗУ (комуністична партія Західної України. – Авт.). Л. Каганович, який в той час працював на Україні (секретар ЦК. – Авт.), огульно звинуватив ЦК КПЗУ в націоналізмі і зрадництві. Це було однією з причин, які в січні 1928 р. привели КПЗУ до розколу, а потім до ліквідації...».

На той період, коли відбулася зустріч у секретаря ЦК ВКП(б) Кузнєцова, з усіх керів-ників партії боротьбістів, що увійшла до складу комуністичної партії СРСР, фактично залишився живим тільки Олександр Шумський. НКВС знищить на той час М. Волобуєва, П. Любченка, застреляться М. Хвильовий, М. Скрипник, розстріляють X. Раковського, все керівництво КПЗУ – отже, Україна залишиться без лідерів. А зі сміливого й чесного О. Шумського відверто знущатимуться в сталінських таборах.
Тяжко хворий, він рватиметься в Україну. Напише листа Л. Кагановичу, який був тоді секретарем ЦК КП(б) України, з проханням сприяти його переїзду на Батьківщину. В цьому листі він писатиме: «Не такий вже страшний шумськізм, як його малюють...». Але старого і хворого, беззахисного українського політика Кремль боявся і робив усе, щоб цей лідер українських комуністів в Україну не приїхав.
Я поставив собі за мету з’ясувати ставлення цієї людини, яку ганяли по концтаборах, до першого президента України Михайла Грушевського і в комплексі розслідувати трагедію цих лідерів, бо долі їхні дуже пов’язані. Мене зацікавив так званий «переляк» Шумського під час їхньої зустрічі в Москві. А також його лист Сталіну з приводу тієї зустрічі. Дослідники у зв’язку з цим роблять висновки про деяку неетичність поведінки Шумського.
Що ж, політик, обертаючись в урядових колах, був дуже добре обізнаний з терором, який розкрутили Сталін, Менжинський, Каганович, Ягода в країні і особливо на українських землях, ставши на прямий шлях геноциду нашого народу як головного носія повстанської ідеї в країні. На той час ще не закінчилася широкомасштабна операція, організована ОГПУ на чолі з Менжинським по очищенню Червоної армії від контрреволюційного елементу, що відбувалася під назвою «Весна 30-го року». Це була перша Голгофа офіцерства в СРСР, серед якого близько тридцяти відсотків становили українці. До всього в Україні розгортається боротьба проти «куркульства» як класу...
У 1931 році Олександра Шумського було переведено з посади наркома освіти УРСР на посаду вищу – голови ЦК профспілок освіти СРСР. Це був підступний крок Сталіна і Кагановича, спрямований на те, щоб витягнути Шумського з України й ізолювати від національно свідомих патріотичних сил. Сам Шумський розумів, що таке почесне підвищення є таємним арештом і ув’язненням, аби взяти під контроль усі його контакти з Україною. Це була стара метода царату й більшовизму, коли лідерів садили під «крило Кремля». Так було з гетьманом Дорошенком, якого зробили воєводою під Москвою. Так буде з секретарем ЦК КП України націоналістом Юхимом Шелестом, якого пізніше Брежнєв зробить заступником голови Раднаркому СРСР, забравши з України до Москви – дасть йому платню і позбавить будь-яких службових обов’язків.
І це Олександр Шумський розумів, коли до нього прийшов Михайло Грушевський. Він не був переконаний, що його відверта розмова з «возвращенцем» Грушевським не стане відомою ОГПУ.
Бо Шумський добре знав, що за Грушевським стежать агенти ГПУ.
Ось що свідчить про цю зустріч відомий історик і вчений Юрій Шаповал у своїй науковій роботі «Загадка смерті Михайла Грушевського»:
«Справа в тім, що М. Грушевський 19 березня 1931 р. у Москві пішов до Олександра Шумського як до голови ЦК працівників освіти СРСР. Академік просив допомоги, оскільки дізнався, що поки він у Москві, його виселяють із київської квартири. О. Шумський, колишній нарком освіти УРСР, який був давно знайомий з М. Грушевським, обіцяв допомогти. Інше прохання вченого полягало в тому, чи не допоможе йому Шумський підшукати якусь роботу у Москві, «допоки все не з’ясується».
О. Шумського, напевно, налякало це прохання. Гадаю, що налякав і сам факт появи у нього академіка. Він вирішив повідомити не кого-небудь, а самого Сталіна про зустріч і розмову. Того-таки дня лист був написаний, його чернетка збереглася. Ось як описує Шумський розмову з академіком: «На моє запитання, що саме з’ясується і які мотиви його рішення, він заявив, що у Києві дуже багато чуток про близьку війну і дуже тривожна атмосфера, а тому він хоче перебратися до Москви. Важко сказати, чи є цей мотив справжньою причиною втечі з Києва, оскільки він багато плакався на неможливі умови для роботи. Безсумнівне лише те, що поведінка цього старого відбиває панічні настрої частини української інтелігенції. По суті його прохання я йому відповів, що оскільки він не знає, де і що він хотів би робити, то мені буде важко його куди-небудь адресувати, і порадив йому подумати над цим питанням». Надзвичайно виразним є post scriptum до листа: «Чорт забирай, і тут мене нелегка зіштовхує з Грушевським»...
...З протоколів допиту генерал-лейтенанта МДБ П. Судоплатова у справі Лаврентія Берії:
«...Шумський мав дурість, перебуваючи на засланні в Саратові, вступити в контакти з українськими діячами культури в Києві та за кордоном. Переоцінивши свій авторитет серед українських емігрантів, він звернувся з зухвалим листом до товариша Сталіна, погрожуючи покінчити життя самогубством, якщо йому не дозволять повернутися в Україну...»
З матеріалів МДБ:
«...Було також відомо, що в розмовах зі своїми друзями він проявляв неповагу до Сталіна, заперечував його думку з національного питання і питань партійного будівництва. Висував свою версію обговорення зі Сталіним питання про склад українського уряду наприкінці 20-х – початку 30-х рр. Шумський користувався авторитетом і був відомий у націоналістичних колах як людина, яка на початку 30-х років (коли уморили Грушевського. – Авт.) була репресована під час внутрішньопартійної боротьби. Його ім’я піддавалося анафемі на всіх партійних з’їздах в республіці, а на волі він опинився тому, що був частково паралізований, і його довелося за станом здоров’я випустити з в’язниці...».
Щоб розтаємничити трагедію людини, яка боролася за волю свого народу, проти сталінської деспотії, я маю знову повернутися до особи поета Івана Багряного, який унаслідок своєї політичної діяльності мав певні стосунки до політика Олександра Шумського.
Тікаючи з України від енкаведистсько-більшовицького терору, І. Багряний, із залишками ще не винищених національно-визвольних сил поступово відходить на захід. У 1944 році він у Львові, де встановлює зв’язки з українським підпіллям. Пише для воїнів УПА пісні та марші, які місцеві композитори кладуть на музику, і вони набувають широкої популярності серед народу. Перебуваючи пізніше в розташуванні УПА на Волині та в Карпатах, він працює у відділі пропаганди – пише статті, малює плакати. За його ініціативи створюється підпільний уряд – Українська Головна Визвольна Рада. З наближенням фронту Багряний залишає Україну і опиняється спочатку у Східній Європі, а потім у Німеччині.
Після закінчення Другої світової війни на території Західної Німеччини розпочинається еміграційний період його діяльності. Він бере участь в організації Мистецького Українського Руху (МУР), фундує в Новому Ульмі Українську революційно-демократичну партію та її органи – журнал «Наші позиції» та газету «Українські вісті». Обирається віце-президентом Українського уряду в екзилі.
Сталін ставить завдання повернути цього відомого поета в комуністичний табір. Багряний на ці пропозиції пише відповідь-статтю «Чому я не хочу повертатися до СРСР», яка фактично стала маніфестом нової української еміграції. Ця книжка виконала певну роль у вирішенні долі України, бо на неї чекали на засіданні Об’єднаних Націй. Тільки завдяки таким, як Багряний, та іншим борцям за волю України Сталін не зміг перешкодити тому, щоб Україна стала одним із засновників ООН і членом Ради безпеки ООН, що юридично визначить Україну як державу і це через 50 років дасть їй можливість проголосити свою незалежність.
Тоді ж УРДП, якою керував Багряний, висуває однією з своїх тез «бій з ВКП(б) за українські кадри», після цього крайні ліві члени ОУН(р)* інкримінують Багряному зраду української справи.
Для характеристики політичної концепції Багряного могли б прислужитися такі його слова: «Найстрашніша загроза для української справи – це загроза громадянської війни за «ізми»... А тому – якщо ми хочемо здобути Україні незалежність, ми мусимо виключити громадянську війну за всяку ціну. До наймогутніших засобів усунення громадянської війни належить ідея Української Національної Ради як форма співдії і співпраці всіх українських партій і ідеологічних течій, як засіб створення єдиного національного фронту». Тези про кадри майбутньої української революції та про орієнтації на власні сили висловлювалися в його публіцистичних творах-памфлетах: «Наші позиції», «Молодь Великої України» та «Комунізм, фашизм і революційна демократія».
Все життя Іван Багряний боровся за визволення України. Хворий і безсилий, він своїм публіцистичним пером проривав блокаду російського шовінізму навколо вистражданої незалежності України. Серце поета й українського політика зупинилося 25 серпня 1963 року в санаторії Сан Блазієн, Шварцвальд у ФРН. Поховано його на цвинтарі у Новому Ульмі. На могилі стоїть пам’ятник з викарбуваними на ньому словами з поеми «Мечоносці»:

Ми є. Були. І будемо ми!
Й Вітчизна наша з нами.

Таким був заповіт борця-поета нам, українцям, які й досі ще не зрозуміли всієї відповідальності за долю народу.
І тут я маю повернутися до свідчення генерал-лейтенанта КДБ Павла Судоплатова щодо вбивства лідера боротьбістів Олександра Шумського.
Кого ж мав на увазі Судоплатов під «діячами культури за кордоном»? Одним з них міг бути Іван Багряний – лідер УРДП. Що зв’язувало їх? Тут треба пригадати бажання повернутися в 30-х роках до СРСР відомого українського політика-соціаліста і письменника Володимира Винниченка. Спроба Сталіна прибрати Винниченка «до рук» не вдалася – письменник своєчасно виїхав за кордон. Але, перебуваючи в Україні, Винниченко спілкується з Шумським, вони знаходять спільні позиції, та письменник, побоюючись за своє життя, поспіхом залишає Україну, уникнувши таким чином арешту.
Є підстави вважати, що Винниченко й був зв’язковою ланкою між Іваном Багряним і Олександром Шумським, що пізніше інкримінуватиметься Шумському.
Бо в той час, як Олександр Шумський перебуватиме в таборах, а потім на засланні, з’явиться друком новий роман Івана Багряного «Сад Гетсиманський», з приводу якого Винниченко напише листа авторові: «Вельмишановний Іване Павловичу, велике спасибі Вам за присилку книги і за книгу. Вона великий вопіющий і страшний документ. Про неї можна говорити книгами і, мабуть, чулі люди будуть так говорити. Зараз нічого більше казати не буду про саму книгу. Але хотів би Вас запитати: чи робиться ким-небудь що-небудь для оголошення цього документа перед світовою опінією? Чи робляться заходи про переклад її на чужі мови? Я зроблю все, на що сили моєї буде, для Вашої великої книги...»
Роман І. Багряного автобіографічний. Але певною мірою, бо має багато узагальнень. Зачином, можна сказати, чернеткою до роману «Сад Гетсиманський» була драматична повість «Морітурі». Напруженість сюжету сягає межі. У центрі – романтичний штурман Чорноморського флоту, надлюдина, котра приречена на фізичну смерть у застінках ГПУ, але й на перемогу «по той бік добра і зла». У романі Багряний вводить у камеру смертників... Карла Маркса, пролетарського месію. Могутній вождь пролетаріату, опинившись у самому пеклі, стає безпорадним, трясеться над шматком хліба, а пізніше тюремники утикають йому «клейноди», голять шевелюру і бороду. Все це – гіпербола, гротеск, абсурд, але він пов’язаний з реальністю країни Рад – країни таборів і в’язниць.
Можна вважати, що І. Багряний знав, що О. Шумський був запроторений до концтабору, а потім опинився на засланні – «штурман» – лідер визвольного руху, близького по духу Багряному. Не виключено, що примірник цього роману потрапив і до Шумського нелегальним шляхом.
З протоколів допиту генерал-лейтенанта МДБ Судоплатова у справі Берії:
«...Абакумов сказав мені, що направить до Саратова спецгрупу, яка ліквідує Шумського. У моє завдання входило організувати так, щоб прихильники Шумського не здогадалися, що його ліквідовано...».
З протоколу допитів начальника токсикологічної лабораторії МДБ доктора медичних наук, професора Майрановського:
«...Мене викликав до себе Абакумов і дав завдання їхати до Саратова для виконання спецзавдання. Приїхавши до Саратова зі своєю групою, я поїхав до лікарні, де лікували Шумського. Я зробив Шумському ін’єкцію отрути, розробленої в нашій спецлабораторії, яка викликає параліч серця. Після ін’єкції Шумський невдовзі помер. Офіційно вважалося, що він помер від серцевої недостатності...».
Як згодом з’ясувалося, старий і хворий Олександр Шумський ніяких зв’язків з закордоном майже не мав. І контактів з еміграцією не було. Мабуть, події підштовхнула операція МДБ, яку було проведено у Ленінграді. Тоді в бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна службою безпеки СРСР було знайдено старий архів ОУН, в якому проходило і прізвище Олександра Шумського як лідера визвольного руху в Східній Україні. Боротьба УПА в цей час набула свого найбільшого поширення, і це дуже турбувало Сталіна і політбюро. Цій «операції» надавалося таке велике значення, що до Саратова приїжджав заступник міністра МДБ Огольцов, якому підпорядковувався Майрановський. У цей час там перебував і Лазар Каганович, який відповідав особисто перед політбюро за вдале проведення цієї «операції», і тому на власні очі хотів переконатися, що справу зроблено чисто.
Своє приватне розслідування по карних справах лідерів українського визвольного руху я, вважалося, завершив. Але як письменник і журналіст я не мав права закінчувати рукопис, якому дав назву: «Лідера знайти і знищити!», бо боротьба українського народу за незалежність по війні наростала, і радянська влада підступно продовжувала нищити його лідерів. Наступною жертвою стане людина дуже складної долі. Загине вона теж від отрути...

Розділ 7
ОТРУТА З КРЕМЛЯ

Хто він – «бандит» Степан Бандера, яким комуністичні органи інформації, особливо російські, лякали дітей і жінок, змальовуючи його у вигляді кровожерливого злочинця?
Народився Степан Бандера 1 січня 1909 року в с. Старому Угринові на Івано-Франківщині в родині священика. На початку 20-х років вступає до Стрийської гімназії. Заробляє на життя репетиторством. У той час майбутній лідер захопився націоналізмом.
«Ми всі тоді були націоналістами, – згадує його сестра. – Якось, коли вже навчався у Львівському політехнічному інституті, він приїхав додому на канікули. Під Різдво ми збиралися всією родиною до церкви. Але до Степана прийшли друзі, і він устиг тільки на закінчення ранкової служби. Батько був роздратований. Вигнав усіх нас, дітей, і довго на нього гримав. Не пам’ятаю, чи відповідав Степан, але вийшов з хати страшенно блідий і, озирнувшись, крикнув: «Насамперед нація, а потім Бог!»
Про те, у що вірував тоді Бандера, розповідають рядки його автобіографії: «Найбільше енергії в студентські роки я вклав у революційну національно-визвольну діяльність. Вона захоплювала мене дедалі більше, відсуваючи на другий план думку про завершення навчання.
Виховуючись змалку в атмосфері українського патріотизму, я встановив контакти з підпільним рухом, який на той час очолювала Українська військова організація. З її ідеями ознайомився під час роботи у підпільній гімназичній організації. У вищих класах почав виконувати завдання УВО: розповсюджував листівки, підпільну літературу. У 1928 році став формально її членом, одержавши призначення до розвідувального, а пізніше пропагандистського відділу».
У 1932 році Бандера – йому було лише 23 роки – стає заступником голови, а з 1933-го – головою ОУН на західноукраїнських землях. «Комуністична Росія, – свідчить сестра, – була для нього страшніша за Польщу. Його родичі з боку батька, що втекли з Донецька, розповідали йому про тамтешній голод 1932-33 рр., про колективізацію, арешти ГПУ. Сталінський більшовизм згадували тільки лихом. Після цього Степан Бандера казав: «Дома ми під панами, наше життя – боротьба, прийдуть ради, нашому життю настане смерть». Він був справжнім націоналістом, поборником ідеї самостійної України.
Від куль оунівців за жорстоке переслідування українців-націоналістів загинули комісар львівської поліції Чеховський, депутат польського сейму Голувко, секретар радянського консульства у Львові Майлов. Навесні 1934 р. Бандера і його найближчі соратники почали готувати замах на польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького. Вже влітку вони його вбили. А через рік верхівку ОУН заарештували. Суд відбувся у Варшаві. На процесі Бандера тримався сміливо, не зрікаючись ідеї національного визволення. На казанках він постійно вишкрябував: «Здобудемо Українську державу чи помремо в боротьбі!»
За Перацького суд виніс вирок: Бандеру – стратити. Пізніше страту замінили довічним ув’язненням. Узимку він уже був в одиночці познанської в’язниці «Святий хрест».
Йшов 1936 рік. Коли Бандера сидів ще у в’язниці, агенти Єжова в Роттердамі вбили лідера ОУН Євгена Коновальця. Його місце посів Андрій Мельник, теж полковник, один із соратників Симона Петлюри. Він запропонував Гітлеру підтримку проти СРСР. Передбачалося, що Німеччина надасть оунівцям шанс самим знищити більшовизм на Україні і проголосити незалежність. Узимку 1939 р. в Мюнхені почалося комплектування українського визвольного легіону з двох батальйонів націоналістів: «Нахтігаль» і «Роланд». За це Степан Бандера виступить проти Мельника. Він тоді скаже: «Ця спілка позбавить нас національної чистоти. Гітлерівський фашизм не менш страшний, ніж сталінський. Довіряти німцям – те саме, що росіянам і полякам, які століттями торгують Україною». Він ще зазначав: «Ідея свободи – свята, і брати її з кривавих рук ворога – ганьба!»
Із в’язниці Степан Бандера вийшов у вересні 1939 р. і почав готуватися до серйозної зустрічі з Мельником.
Завершилися переговори повним розривом між молодими і старшими націоналістами, ОУН розкололася на два крила – мельниківське і бандерівське.
Бажаючи поліпшити образ Німеччини у відносинах з українцями, німецькі служби вдалися до поширення чуток, за якими нібито після розгрому Англії і Франції Німеччина виступить проти більшовиків і створить вільну Україну.
З приходом Червоної армії на Західну Україну понад 30 тисяч українців, побоюючись радянських репресій, перейшли до окупованої Польщі, серед них, окрім багатьох членів ОУН, були керівники й активні діячі різних партій (УНДО, Фронт національної єдності та ін.).
Українці зовсім не знали справжніх намірів Німеччини. Обидві націоналістичні організації прийняли рішення взяти участь у можливій війні проти радянської Росії, відкритого ворога незалежності українського народу. Німці щось обіцяли. Москва ж – нічого. Навпаки, Кремль вів запеклу терористичну боротьбу проти самостійників.
На початку 1941 року Ріко Ярий, член проводу ОУН(р), за дорученням Бандери встановив контакти із представниками ОКВ, щоб обговорити можливість створення української військової частини, вишколом якої зайнявся б вермахт. Передбачалося, що ця частина воюватиме на Східному фронті проти радянської Росії. Бандера не розкривав своїх планів німцям: головним завданням цієї частини стане підготовка воїнів, які утворили б кістяк збройних сил нової вільної України.
Була й інша причина, чому провід ОУН(р) йшов на угоду з вермахтом. В умовах суворої заборони діяльності емігрантських товариств у Німеччині угоди з вермахтом і абвером забезпечували ОУН(р) прикриття, за яким вони могли здійснювати певну політичну діяльність – як у Німеччині, так і в Польському генеральному губернаторстві, де фактично опинився весь провід цієї організації.
Нарешті, не менш важливою була й третя причина. ОУН Бандери (як і ОУН Мельника) мала намір якнайскоріше проникнути в Україну і заволодіти територією одразу ж після того, як пройде фронт.
Переговори між Ріко Ярим і офіцерами резерву ОКВ (професори Г. Кох, Т. Оберленд і Г. Геруліс) завершилися у квітні 1941 року. Німці погодилися підготувати близько 700 бойовиків, які мали бути поділені на два батальйони: «Нахтігаль» і «Роланд».
Більшовицька пропаганда провела дуже велику роботу, щоб змалювати ці дві військові частини як карателів, що нищили євреїв. Але цих звинувачень міжнародний трибунал у Нюрнберзі не підтвердить.
Розкол в ОУН, на жаль, не сприяв консолідації національно-визвольних сил напередодні війни і визвольної акції. Ця розпорошеність не піднімала авторитету націоналістів в очах німецького керівництва. Національно-визвольні сили не являли собою серйозної сили, з якою німці могли б і мусили б рахуватися.
Ще в серпні 1939 року А. Мельник погодився сформувати у Чехословаччині невеликий український загін з 200 чоловік, який би заклав основу повстання українців у Польщі. Але ігри Гітлера з Москвою з метою пошити Сталіна в дурні, примусили абвер переорієнтуватися, а Розенберга – вжити заходів. Після підписання пакту Берлін – Москва до Берліна, як свідчать німецькі архіви, викликали керівників Андрія Мельника та Ріко Ярого і порадили не порушувати, до відповідного часу, питання незалежності України перед німецьким керівництвом. Водночас Сталін і ЦК вживають заходів щодо ліквідації лідерів ОУН і розвалу національно-визвольного руху. Цю роботу вони розпочали ще за рік до союзу з Гітлером. Свідченням тому «Інформація із досьє на агента НКВС «Яценка». Звіт про виконання оперативного завдання.
...Під час нашого перебування в Парижі Коновалець запросив мене відвідати разом з ним могилу Петлюри, який після розгрому частинами Червоної армії втік до столиці Франції, де в 1926 році був убитий. Коновалець боготворив цю людину, називаючи її «нашим прапором і найулюбленішим вождем». Він говорив, що пам’ять про Петлюру має бути збережена. Мені було приємно, що Коновалець бере мене з собою, та одна думка не давала мені спокою: на могилу під час відвідування мають класти квіти. Тим часом мій гаманець був порожній, а нагадувати про такі дрібниці Коновальцю я не вважав за доцільне. Це б виглядало безтактним по відношенню до людини, яка займає таке високе становище, хоча по суті – клопотатися про квіти в даному випадку належало йому, а не мені. Що робити? Весь час дорогою на кладовище мене гризла ця думка.
Ми пройшли через все кладовище і зупинилися перед досить скромним надгробком на могилі Петлюри. Коновалець перехрестився, я за його прикладом перехрестився теж. Деякий час ми стояли мовчки, потім я витяг з кишені носову хустку і загорнув у неї жменю землі з могили.
– Що ти робиш?! – вигукнув Коновалець.
– Цю землю з могили Петлюри я відвезу на Україну, – відповів я, – ми в його пам’ять посадимо дерево і будемо його берегти і вирощувати для нащадків.
Коновалець був у захваті. Він обняв мене, поцілував і похвалив за цю чудову ідею. Після цього наша дружба ще більше зміцніла...».
Ось так підступно влазили в душу українця агенти Сталіна і більшовиків-комуністів, аби одержати змогу ліквідувати вождів українського національно-визвольного руху.
Коновальця буде вбито за рік до того, як Сталін вступить у змову з фашистами, і Москва звинуватить у цьому абвер Німеччини. У процесі розслідування з’явилися документи, які свідчили, як радянська влада, забравши у народу України хліб під час голоду 1932-33 рр. і продавши цей хліб за кордон за валюту, потім тринькала ці гроші на розваги своїх терористів. До речі, вбивця Коновальця, одержавши три тисячі доларів на виконання завдання, зустрівшись зі своєю дружиною Еммою в Парижі, гарно розважався на Монмартрі...
Для того щоб перемогти більшовицький Радянський Союз, Німеччині необхідно було відірвати від СРСР Україну, тому німці намагалися піджеврювати національно-визвольний рух. Керівництво ж національно-визвольних сил вважало, що коли Німеччина вступить у війну з СРСР, Україна має скористатися винятковим випадком і проголосити свою незалежність, поставивши німців перед фактом.
У такій міжнародній ситуації ОУН Бандери вирішила поєднати всі українські сили й угруповання, щоб підготуватися до відповідального моменту в історії України. Після попередніх переговорів у середині червня було скликано нараду українських політичних діячів, приналежних до всіх течій, за винятком ОУН Мельника, яка відмовилася брати участь у цій ініціативі.
Трагічна помилка Андрія Мельника стане кривавою для України. Партійна розпорошеність національно-визвольних сил призведе до фатальних помилок і невиправданих жертв.
Тоді ж нарада завершилась створенням координаційного центру Українського національного комітету, керівництво яким було довірено генералу Всеволодові Петріву, який перебував у Празі. Першим заступником став В. Горбовий, юрист за фахом, який фактично і стане тимчасовим головою.
А за місяць до цього до рейхсканцелярії надійшов меморандум ОУН Мельника, в якому роз’яснювалося, що завдання цієї організації – відновлення незалежної і суверенної Української держави.
ОУН Бандери, в свою чергу, завершила працю над своїм меморандумом до німецького уряду за тиждень до початку німецько-радянської війни. Але меморандум був переданий у рейхсканцелярію тільки 23 червня 1941 року, наступного дня після початку військового вторгнення. У ньому ОУН Бандери висловлювала переконання, що вирішення українського питання повинно відповідати українським інтересам, і що тільки в цьому разі воно принесе користь і Німеччині. Проте німецькі інтереси не повинні переважати над інтересами України. В меморандумі було сказано, що якщо навіть німецькі війська спочатку зустрінуть як визволителів, то «це ставлення може скоро змінитися, якщо Німеччина увійде на Україну без наміру відновлення української держави».
Ситуація війни між СРСР і Німеччиною диктувала об’єднання всіх сил, що боролися за волю України. Виходило ж навпаки – два крила ОУН не мали ні спільної тактики, ні спільної стратегії визвольної боротьби, до того ж ці групи ніяк не хотіли йти на компроміси. Ось що свідчить провідний керівник північної похідної групи на Київ, член проводу ОУН(р) Микола Климишин: «Неділя 22 червня 1941 року була прекрасним, погідним днем. У Кракові всі телефонічні апарати, що їх ми мали в своєму розпорядженні, були зайняті. Почалася війна! Війна! Повідомляли одні одних. І всі члени ОУН в еміграції зразу перейшли на похідний стан, їхні наплечники вже давно були готові, напрямок для кожного визначений, завдання відомі. Ще тільки була трудність з переходом кордону.
Перші зв’язкові звітують з прикордонних теренів: десь близько 4. години вистрілили німецькі гармати, ще вдень націлені на важливі прикордонні об’єкти на совєтському боці. В той самий момент у бистрі води Сяну і Бугу шубовснули гумові човни, які перевозили німецькі авангардні відділи. Усі мости зайняті та щільно обставлені протилетунськими відділами. На тих річках появилися нашвидкоруч побудовані допоміжні мости. Кілька наших членів уже потрапили на кордоні до рук німецької польової жандармерії за те, що заскоро хотіли вертатися з еміграції додому.
Після чотирьох днів хід подій виглядав приблизно так: ті, які мали завдання у Львові, знайшли спосіб перейти кордон швидким маршем – одні пішли, інші поїхали роверами або підводами. Уранці 30-го червня до Львова вмарширував курінь ДУН під командою Романа Шухевича.
Разом з передніми відділами Середньої Похідної групи прибули до Львова Ярослав Старух, Ярослав Стецько та інші, які негайно повідомили про все, що було потрібно для проголошення державного акту. Ще цього самого дня все було готово, щоб виконати найважливіший наказ Степана Бандери. Були скликані Національні збори українців, на яких проголошено відновлення української держави.
Зайнята нашими людьми радіостанція, названа іменем Євгена Коновальця, послала в простори історичне повідомлення українському народові і всьому світові, що «Волею Українського народу Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України».

Уряд на чолі з Ярославом Стецьком, створений у Львові 30 червня 1941 р. на підставі Акту незалежності, німці на початку липня 1941 р. заарештували. До концтаборів потрапив і Степан Бандера зі своїми рідними братами. Цим актом Гітлер продемонстрував, що йому не потрібна незалежна Україна в його расовій геополітиці. ОУН(б) стала на позицію збройної боротьби проти фашистського окупанта.
Німці звільнять з тюрми Степана Бандеру лише в грудні 1944 р. Зазнаючи поразок на радянському фронті, вони згадають про ОУН і Українську Повстанську Армію і намагатимуться знайти примирення, але Бандера заявить: «Ми не можемо бути п’ятою колоною вермахту. Ми перша колона України».
Коли вУкраїну дійшла звістка, що німці випустили з концтаборів лідерів ОУН, то Роман Шухевич скликав у лютому 1945 р. конференцію ОУН. На ній головою ОУН було обрано Степана Бандеру, який знову стає політичним лідером національно-визвольного руху українського народу.
Але боротися проти озброєної багатомільйонної армії Москви голій та босій, без зброї і харчів, УПА було дуже важко.
І все ж С. Бандера не втрачає надії на вільну Україну. Він веде підпільну роботу і готує націю до майбутнього змагу. У 1953 р. у ФРН він напише роботу «Комунізм повністю су-противний духу української нації», в якій обґрунтує, чому український народ не сприймав і не сприйматиме марксизму й ленінізму, і зробить висновок: «Визвольна боротьба цього періоду має головну мету – розбудити в українському народі протибільшовицькі революційні потенції, мобілізувати їх, підняти їх на визвольну боротьбу».
15 жовтня 1959 р. на одній з тихих вулиць Мюнхена Крайтмаєр штрассе, 7 відбулася подія, яка розбурхала тишу цього району. Будинок несподівано оточила поліція. Хтось здійснив замах на одного з його мешканців. Як потім з’ясувалося, біля дверей своєї квартири вбито українського емігранта Стефана Попеля. Під цим прізвищем тут жив лідер ОУН Степан Бандера.
Радянські засоби масової інформації повідомляли, що десь у пивному барі якийсь оунівець убив свого лідера пострілом з пістолета. Але це була дезінформація, для чого в системі КДБ діяла спе-ціальна служба.
Тридцять років радянська влада приховувала від українського народу цей злочин. А 27 вересня 1991 р. начальник першого управління КДБ Леонід Шебаршин у телепередачі «Взгляд» нарешті визнав: «Степана Бандеру, лідера ОУН, та Лева Ребета вбив агент КДБ». Цей факт він підтвердив і в своїй книжці «Рука Москви».
За кордоном таємниця розкрилася ще в 60-х рр, але її весь час приховували від українського народу.
Для розкриття цього злочину я маю зупинитися на особі Богдана Сташинського – кілера КДБ.
Богдана Сташинського КДБ завербувало за вже не раз випробуваною в цій таємній службі методою... Одного літнього дня у Львові в трамваї пасажирами було затримано кишенькового злодія-студента і передано міліції. Міліція, згідно з вказівкою КДБ, мала затримувати всіх місцевих молодих чоловіків і жінок, які попалися на крадіжках, спекуляції, валютних операціях, і передавати всіх для допитів у місцеве КДБ. Так трапилося і з Богданом Сташинським, недовченим студентом і кишеньковим злодієм. Він, як і багато інших українців, потрапив до лабет КДБ, де його почали погрозами, шантажем і підкупом примушувати стати таємним агентом радянської безпеки для роботи серед місцевого населення. У процесі роботи з ним з’ясувалося, що він підходить для роботи за кордоном як нелегал-кілер. Після вербовки він проходить підготовку спочатку в розвідувальній школі в Києві. Потім його закидають у місто Карлхорст під Берліном, де містилася головна резиденція радянського КДБ, яка опікувалася всією Німеччиною – Східною і Західною зонами. У цій резиденції дещо пізніше працюватиме агентом і теперішній президент Росії Путін.
Там, у Карлхорсті, Сташинський проходить додаткову підготовку, а потім його як агента перекидають до Західної Німеччини. Йому було 25 років, коли він убив одного з лідерів ОУН, заступника голови уряду України, створеного у Львові в червні 1941 року, Лева Ребета. Засіб для вбивства було розроблено у збройній лабораторії КДБ. Зброя мала вигляд газового пістолета, який стріляв струменем отруйного газу, що вилітав під тиском розбитої ампули з ціаністим калієм. Коли газ потрапляв в обличчя жертви, у неї зупинялося серце. КДБ вважало, що патологоанатом, який нічого не підозрює, зробить висновок, що людина померла від серцевої недостатності.
Сташинський спочатку перевірив дію пістолета на собаці: відвів його в ліс неподалік Карлхорста і вистрелив. Собака забився в конвульсіях і за кілька секунд помер. Переконавшись у безвідмовності зброї, Сташинський став готуватися до вбивства.
Після вдалого вбивства Лева Ребета Сташинського знову нелегально перекидають до Карлхорста, де йому вручають грошову премію за теракт і нагороджують фотоапаратом. Невдовзі Сташинського починають готувати до замаху на Степана Бандеру. Він мав увійти в довіру до оточення Бандери і в зручний момент знищити його. Так уже судилося, що цей агент познайомився в НДР з німецькою дівчиною Інгою Поль, в яку закохався. Тому він спробував ухилитися від другого теракту, але керівництво КДБ попередило агента: не виконає завдання – йому і дівчині буде погано.
Першу спробу замаху на Бандеру Сташинський зробив 1958 р. Травневого ранку біля однієї з могил роттердамського кладовища стояли люди. Вони прийшли вшанувати пам’ять засновника ОУН Євгена Коновальця. Греко-католицький священик читав молитву, майоріли стрічки траурних вінків. До зібрання наблизилася людина, яка вже давно походжала поміж сусідніми могилами. Вгледівши в натовпі чоловіка років п’ятдесяти – невисокого, вузького в плечах, з великими залисинами і міцним великим чолом, – невідомий запхнув руку в кишеню... і пополотнів. Агент КДБ Богдан Сташинський загубив браунінг, що випав через дірку в кишені пальта. Ця непередбачена обставина врятувала життя Степану Бандері, але ненадовго.
Того трагічного дня, 15 жовтня 1959 р., о 13-й годині, Сташинський під’їхав до будинку, де мешкав Бандера. Відкрив підробним ключем головний вхід і, причаївшись, став чекати на жертву. Коли Степан Бандера зайшов до будинку, Сташинський прикинувся, що він нібито зав’язує шнурок на черевику. Бандера на якийсь час затримався, розшукуючи ключі від квартири. Скориставшись такою нагодою, Сташинський вистрелив з пневматичного пістолета, який був заряджений скляною ампулою з ціаністим калієм. Заряд з краплями отрути потрапив Степану Бандері в обличчя...
Усе це з’ясується на суді, що проходив у ФРН, після того, як Сташинський з’явиться в поліцію з каяттям.
З матеріалів цього процесу стало відомо, що засіб убивства розробили у Москві в лабораторії, якою керував кадебіст Желєзний. Ключ від дверей будинку і зброю Сташинський викинув після злочину в рівчак з водою і терміново виїхав до Східного Берліна, де доповів резидентові КДБ в НДР, який мав псевдо «Сергій», про виконання завдання. З Берліна літаком його перевезли до Москви. Там убивцю особисто представили шефу КДБ Олександру Шелепіну, який поздоровив його з нагородженням орденом Червоного прапора.
Скільки крові і смертей на цьому орденському «червоному прапорі» – терорист Орлов його отримав за вбивство Петлюри, Судоплатов – за вбивство Коновальця...
Страх Сташинського, що його можуть покарати месники українського народу або знищить як зайвого свідка сам КДБ, стає сильнішим за «славу» і «орден». Убивця починає шукати виходу і відпрошується поїхати до Берліна, щоб забрати свою дружину, німкеню Інгу Поль. Під впливом своєї антикомуністично налаштованої дружини Богдан Сташинський разом з нею за день до того, як встановлять у Берліні стіну, переходить на захід і йде з каяттям до німецької поліції.
Ось як описує появу Богдана Сташинського й Інги Поль у Західному Берліні після його втечі з Карлхоста світова українська еміграційна преса:
«...Гайнц Фільрок з Берліна є чоловіком тітки дружини Сташинського Інги Поль. Він зізнався, що 12 серпня 1961 року в сутінках приїхали до них несподівано Інґа і її чоловік, якого вони звали «Йоші» (фамільне ім’я Йозеф) і схвильовано просили зв’язати їх негайно з американською розвідкою. Фільрок поїхав зразу з ними до поліції і там повторив їхнє прохання. Німецький поліційний урядник вагався спочатку, тоді «Йоші» сказав йому твердо, що він є російським офіцером і мусить негайно говорити у важливій справі з американцями. Ця фраза заскочила Фільрока, немов удар молотом по голові. Він швидко зник з поліції, щоб не мати нічого спільного з таким «швагром».
Також зізнання обох криміналістів повністю підтвердили зізнання Сташинського. Інспектор Фангауер заявив, що він і інші кримінальні урядники ставилися до зізнань Сташинського скептично і з недовір’ям, але чим далі тривало слідство, тим більше вони переконувалися в його вірогідності. Усе, що Б. Сташинський розказував, кримінальний уряд намагався перевірити, і вдалося підтвердити, що в названих Сташинським готелях були в книгах гостей записані його прибрані прізвища, в поліційних архівах знайдено заповнені ним листки; в архівах летунських ліній, якими Сташинський літав з Берліна до Західної Німеччини і назад, знайдено у списках пасажирів прізвища людей, про яких Сташинський розказував. Вдалося також перевірити, що описувана Сташинським зброя може справді бути виготовлена і застосована для вбивства.
Майстер Фукс підтвердив, що в замку квартири на Крайтмаєрштрассе, 7, де жив Провідник Степан Бандера, знайдено уламки двох ключів – одного із сталі, другого з алюмінію – так, як це показав убивця .

Суд над убивцею Ребета і Бандери розпочався 9 жовтня 1962 р. в західнонімецькому місті Карлсруе під головуванням д-ра Ягуша. На суді були присутні донька С. Бандери Наталка та вдова Л. Ребета Одарка. Після оголошення звинувачення почався допит свідків.
Свідок Бутлем, представник німецької контррозвідки, був на процесі експертом. Він подав характеристику КДБ, більшовицької агентурної діяльності і оцінив з фахового боку зізнання Сташинського, стверджуючи, що вони цілком вірогідні. Таку саму оцінку дав убивці професор психіатрії з Гайдельберга д-р Раух: Сташинський не має нахилу до фантазії, він не є істериком і не шукає собі слави через самообвинувачення. Поза тим він є нестійкою, м’якою людиною, на яку можна легко впливати. Це й було причиною, що він підпав під авторитет дружини. Без неї він не мав би сили розірвати з КДБ.
З експертів виступали перед судом перекладач з російської мови, який переклав принесені Сташинським документи, між ними – характеристику КДБ, дану йому для вступу до педагогічного інституту. У цій характеристиці, написаній езоповою мовою (майже зашифрованій), говориться про нагородження його орденом... Бутлер визнав, що документи Сташинського – оригінальні. Про отруйні речовини та отрутоносну зброю говорив професор Мюллер з Гайдельберзького університету. Він ствердив, пославшись на експерименти з реконструйованим пістолетом, що вистріленою в людину отрутою можна негайно її вбити. Кількість отрути, що її жертва вдихне лише одним вдихом, у десять разів більша, ніж це потрібно, щоб убити людину. Експерт підтвердив також, що препарати, які давали йому в пігулках та ампулах, справді протидіють ціаністому калію. Він не міг лише цілком погодитися з іншим експертом – професором Раухом щодо наявності пігулок, які могли б впливати на атентатника, себто позбавляли б його моральних відчуттів і робили брутальним і напасливим.
Наступного дня Сташинський демонстрував на процесі зразок пекельної московської зброї для прихованого і підступного вбивства людей.
Криміналіст Фукс пояснив також, чому не можна було знайти жодного пістолета, хоч їх Сташинський кидав аж тричі в потік біля Гофгартена: потік цей дуже рвучкий у тих місцях, крім того, в ньому завжди багато намулу і різних відходів. Його чистять двічі на рік. Розуміється, що за чотири роки від зброї не лишилося в потоці й сліду. Одначе поліція шукала її півдня, що вказує на старанність у провадженні слідства.
Лікар з Мюнхена д-р Шпанн давав свідчення перед судом як експерт медичний. Він робив розтин тіла Л. Ребета та був асистентом при дослідженні тіла С. Бандери. У першому випадку констатувалось, що Ребет помер природно від хвороби серця. При вивченні тіла Бандери стверджувалось, що смерть настала від ціаністого калію. Крім того, в Бандери виявлено маленькі поранення навколо вуст і носа, а також ранку в вушній оболонці – поранення від шматочків скла. Це підтверджує зізнання Сташинського, що отрута містилася в скляній ампулці. Поранення в середині вуст було, мабуть, спричинене також склом.
Однією з проблем було зізнання Сташинського, що він вистрілив отруту в лице Бандері при вході до будинку, з внутрішньої сторони дверей, але вмираючого Провідника знайдено на сходовому майданчику першого поверху. Було неясно, як він міг сюди дістатися. Експерти ствердили, що це можливо, якщо отрута була вистрілена не фронтально в жертву, а дещо збоку.
Сташинський пробував у суді захищатися тим, що він був вихований комуністом, тому вважав боротьбу проти українського підпілля справедливою. Він у дитинстві пережив брутальність боротьби проти поляків і такою ж мірою почав відчувати аморальність своєї діяльності, коли дістав доручення вбити Лева Ребета. При виконанні завдання він мав користуватися особистим документом НДР на Зігфрида Драгера.
Після отримання фальшивих документів, а також фото й опису зовнішності Ребета Сташинський у квітні 1957 р. почав виконувати завдання. У Мюнхені, де він перебував близько тижня, йому вдалося впізнати Ребета, коли той виходив з дому на Карлсплац, 8, і стежити за ним у трамваї. Під час чергового перебування в Мюнхені у травні 1957 р. він винайняв у готелі «Грюнвальд» кімнату, з вікна якої можна було бачити бюро Ребета. Далі йому вдалося пройти за Ребетом до його помешкання та наступного дня оглянути його. У липні 1957 р. Сташинський здійснив третю поїздку до Мюнхена, присвячену також стеженню за Ребетом.
Після того, як Сташинський доповів про свої спостереження, присланий з Москви співробітник КДБ ознайомив його влітку 1957 р. у замкненій зоні Карлсхорста зі зброєю, про яку «Сергій» висловлювався як про таку, що вже часто з успіхом була вживана.
У ході допиту Богдана Сташинського відчувалося, що він добре підготувався до цього процесу. Можливо, таку тактику йому запропонували його адвокати – розповідати не всі деталі цих злочинів, аби не викликати в суду відрази до себе як злочинця. Тому він поводив себе дуже обережно і на запитання прокурора й адвокатів жертв відповідав дуже стримано. Це дало підстави журналістам зазначити: «3нає більше, але не все висловлює...» Оце «не все» стосувалося, насамперед, засобу вбивства Ребета і Бандери, розробленого за кілька років до цього.
Судовий процес у місті Карлсруе над убивцею провідника ОУН Степана Бандери і доктора Лева Ребета тривав шість днів. Удова Ребета та дочка Степана Бандери Наталка просили суд виявити поблажливість до Сташинського на тій підставі, що він діяв за примусом.
Оборонець убивці апелював до суду про помилування Сташинського на тій підставі, що той діяв не з власної волі, а за наказом Кремля, рятуючи таким чином своє життя. Протягом процесу Сташинський повторив свої зізнання і додав, що відчув небезпеку для себе тоді, коли знайшов у своїй кімнаті в Москві вмонтовані підслуховуючі апарати і зрозумів, що начальники йому не вірять і що після вбивства Степана Бандери КДБ його також знищить. Прокурор д-р Альбін Кун домагався для підсудного досмертної в’язниці за вбивство, 10 років за шпигунську діяльність і 3 з половиною роки за фальшування документів.
19 жовтня 1962 р. голова суду д-р Г. Яґуш виголосив вирок: cовєтського аґента Богдана Сташинського засуджено на 8 років тяжких робіт. У мотивах вироку д-р Ягуш підкреслив, що Сташинський – лише інструмент вбивства, організатором якого була Москва. Під маскою соціалістичної справедливості за Хрущова далі тривають сталінські методи терору.
Процес виявив і довів, що наказ убити провідника ОУН Степана Бандеру винесли ЦК КПРС і уряд СРСР під проводом першого секретаря ЦК КПРС і голови ради міністрів СРСР Микити Хрущова. Доручення виконати атентат видав тодішній шеф таємної поліції і терористичного апарату Шелєпін, який потім особисто нагородив Сташинського за вбивство Бандери орденом Червоного прапора.
Тому родини Бандери й Ребета та їхні захисники виступали на процесі зі слушною і справедливою вимогою засудити керівників партії й уряду СРСР. Колишній конгресмен Чарлз Керстен заявив у своєму слові, що на Шелєпіна і Хрущова буде внесено скаргу до Міжнародного трибуналу і до комісії з прав людини при ООН.
Таким же чином трактувала процес у Карлсруе вся українська спільнота у вільному світі, розуміючи, що провідник ОУН Степан Бандера став жертвою московського колоніалізму і народовбивства так само, як головний отаман Симон Петлюра і полковник Євген Коновалець, а з ними – мільйони синів і дочок українського народу, розстріляних, закатованих у тюрмах, на засланні та в часи голодомору, влаштованому також Москвою. На суд Москву! – такою була вимога українського народу, висловлена у вільному світі на масових демонстраціях і вічах перед і під час процесу.
На окрему увагу заслуговує схвалена на Конгресі УККА телеграма, надіслана до уряду Західної Німеччини з проханням вирішити питання про передачу висліду процесу до Об’єднаних Націй.
Українська спільнота у вільному світі намагалася розгорнути широку акцію, щоб уряди західних держав винесли проблему московсько-більшовицького колоніалізму і народовбивства на сесію Генеральної асамблеї Об’єднаних Націй з вимогою волі для України й усіх інших уярмлених Москвою країн; схвалення резолюції про ліквідацію російського колоніалізму, а також організації Міжнародного трибуналу над клікою міжнародних злочинців – московських народовбивць із Хрущовим на чолі.
Цивілізований світ тоді на це не спромігся. Сьогодні, коли Україна здобула незалежність, саме час повернутися до цього питання: судити московських народовбивць Міжнародним трибуналом.
Що стосується Сташинського, то його після суду ніхто більше не бачив і про його подальшу долю нічого не відомо. Є припущення, що його використала американська розвідка. І можливо, використовує й досі...

Розділ 8
ТАЄМНИЦЯ ПОЛЮВАННЯ НА «ВОВКА»

Мовчу...
І в ніч оцю несамовиту
Пера у руки не беру...
О, скільки можна
на задвірках жити,
Яки пес, коли несуть труну?!
О, скільки можна все
про те ж спочатку,
Про свій народ, про себе,
про усіх?
Змилосердься,
мій небесний батьку,
Зніми мій біль,
верни щасливий сміх!...

Цей вірш написала Марта Гай (Галина Голояд), зв’язкова командувача Української Повстанської Армії генерал-хорунжого Романа Шухевича. Чи не про його трагічну загибель цей вірш соратниці по боротьбі?
...Марта увійшла у Львів уранці, дочекавшись, коли селяни їхатимуть і йтимуть на базар, аби прослизнути повз військові патрулі, що стояли на околицях міста. За попередньою домовленістю, вона мала зустрітися із зв’язковою провідника ОУН в Україні командувача УПА Романа Шухевича неподалік собору Єлизавети, на лавочці. Сівши, вона відчула страшенну втому, ноги гуділи від болю – дорога була далекою і нелегкою. Де можливо, під’їжджала попутним транспортом, з дядьком на возі чи на «газоні» водія-калимщика, а решта – пішки. На якусь мить розслабилася, випростала задубілі ноги і заплющила очі.
Вона згадувала те, що їй сказав, коли вона пішла із Закарпаття до Львова, провідник Полтава – керівник ОУН краю і командир загонів УПА. Це були інструкції, як поводитися, коли її схоплять кадебісти, і що вона має розповісти Роману Шухевичу, коли його зв’язкова виведе її на провідника…
Для того, щоб з’ясувати мету її завдання і дізнатися про те, що вона мала тоді, понад п’ятдесят років тому, розповісти Шухевичу, записувати їй не дозволили ні слова, все вона мала передати на словах або забрати ці відомості з собою в могилу, коли її схоплять кадебісти. Вона не залишила спогадів про те, що мала передати Шухевичу, і тому я мусив розшукати ту інформацію в матеріалах КДБ. У цьому мені допоміг начальник спеціального управління КДБ з боротьби з національно-визвольним рухом в Україні генерал-лейтенант КДБ Павло Судоплатов у своїй книжці «Спецоперації. Луб’янка – Кремль. 1930 – 1950 роки». Він мав безпосередній стосунок до тих подій і знав інформацію, яку несла ця жінка керівникові національно-визвольних сил в Україні. Ось що пише про це Судоплатов:
«…Отримана нами в 1947 році інформація з-за кордону про те, що Ватикан шукає підтримки американської та англійської влади для надання допомоги уніатській церкві і бандерівському підпіллю, яке тісно пов’язане з нею, було нами передано не тільки Сталіну і Молотову, а й Хрущову, першому секретареві ЦК Компартії України. Хрущов звернувся до Сталіна з проханням дозволити йому таємно ліквідувати усю уніатську церковну верхівку в колишньому угорському місті Ужгороді. У листі, надісланому на дві адреси – Ста-ліну і Абакумову (міністр МДБ СРСР. – Авт), стверджувалося, що архієпископ української уніатської церкви Ромжа активно співробітничає з керівниками «бандитського руху» і підтримує зв’язки з таємними емісарами Ватикану, що ведуть активну боротьбу з радянською владою і надають різноманітну допомогу бандерівцям. Вони писали також, що Ромжа і його група священнослужителів є великою загрозою для політичної стабільності в регіоні, який нещодавно увійшов до складу Радянського Союзу…».
Судоплатов свідчив у своїй книзі й про таке: «Крім того, Хрущов має інформацію про те, що Ромжа знає про наміри Радянської влади, про стан у керівних колах України, які планують заходи з нищення національного руху. Цю інформацію Ромжа одержав від монашок-уніаток, які перебували в тісному контакті з дружиною Турениці, першого секретаря обкому партії і голови облвиконкому. Ці дві посади він займав одночасно і користувався великою популярністю серед народу. Інформація про наміри українського керівництва просочилася за кордон, а звідтіля бумерангом до Москви. Усе це створювало реальну небезпеку для Хрущова. Не справившись з ситуацією, Хрущов став ініціатором фізичної розправи з Ромжою. Міністр держбезпеки СРСР Абакумов показав мені листа Хрущова і Савченка і попередив, що не сприятиме українським органам держбезпеки до одержання прямої вказівки Сталіна.
Сталін, – пише далі Судоплатов, – погодився з пропозицією Хрущова, що настав час знищити «терористичне гніздо» Ватикану в Ужгороді. Однак напад на Ромжу був підготовлений погано: внаслідок автомобільної аварії, організованої Савченком і його людьми, Ромжа був тільки поранений і доставлений в одну з лікарень Ужгорода…».
Тут я перерву свідчення генерала Судоплатова і внесу деяку ясність в історію цього замаху.
Українське КДБ для цього терористичного акту, спрямованого на вбивство архієпископа Ромжі, спеціально підібрало 3-тонну вантажівку «ЗІЛ», яку заховали в кущах на малолюдному шляху, яким постійно їздив Ромжа на візку, запряженому, кіньми. Коли архієпископ під’їхав до місця, де на нього планували замах, «ЗІЛ» вискочив з кущів на дорогу і на повній швидкості врізався в маленький візок. Візника було вбито, коней поранено, а покаліченого Ромжу відкинуло на узбіччя. Вантажівка з місця аварії зникла. Через кілька днів її знайдуть, покинуту водієм – агентом КДБ, – в одному з сіл. Населенню ж оголосять, що п’яний водій наїхав на візок архієпископа випадково, а сам з місця події зник. Мовляв, винуватця дорожньої пригоди міліція розшукує.
«…Хрущов запанікував, – пише далі Судоплатов. – І знову звернувся по допомогу до Сталіна. Він стверджував, що Ромжа готувався до зустрічі з високопосадовим зв’язківцем з Ватикану. Я виїхав з Ужгорода зі своєю групою, щоб вистежити зв’язки і контакти Ромжі, тому що особисто знав усе керівництво українських націоналістів з того часу, коли був вкорінений в штаб-квартиру ОУН.
В Ужгороді, – свідчить він далі, – я перебував майже два тижні. У цей час мені зателефонував Абакумов і сказав, що через тиждень до Ужгорода приїздять Савченко і Майрановський, начальник токсикологічної лабораторії, з наказом ліквідувати Ромжу. Савченко і Майрановський розповідали мені, що в Києві на вокзалі у своєму залізничному вагоні їх прийняв Хрущов, дав чіткі вказівки і побажав успіхів. Через два дні Савченко доповів Хрущову по телефону, що для виконання операції все готово, і Хрущов дав наказ провести акцію. Майрановський передав ампулу з отрутою кураре агенту місцевих органів безпеки – це була медсестра в лікарні, де лежав Ромжа. Вона й зробила смертельний заштрик…»
Саме про цю терористичну акцію через монашок та через інші канали дізнався провідник ОУН на Закарпатті Полтава, і цю інформацію мала передати Марта Габ командувачеві УПА і керівникові ОУН Роману Шухевичу як попередження того, що радянська влада розпочала терор проти греко-католицької церкви в Україні. На той час уже сидів у колимських таборах львівський архієпископ Іван Сліпий. Тепер було вбито архієпископа Ромжу. Це свідчило про те, що радянська влада стала на шлях повного винищення греко-католицької церкви в Україні. Марта мала розповісти провідникові про те, що в осередки уніатів укорінені агенти КДБ…
У роздумах її пильність на якийсь час послабилася. Сидячи на ослінчику біля собору святої Єлизавети, вона ще не знала, що людини, на зустріч з якою вона йшла, вже немає: вистежений спецгрупою МДБ провідник ОУН вУкраїні Роман Шухевич загинув у нерівному бою у Білогорщі під Львовом . Поринувши в думки, Марта не відчула небезпеки.
Ось як вона розповідала про свій арешт: «Я сіла почекати, бо година зустрічі ще не прийшла, повернулась плечима до вулиці. Кагебісти підкралися безшумно по піску і рванули ззаду за руки так, що пістоля випала з руки. «Марта, Маруся, – сказав мені офіцер-кавказець у машині, – я тебя долго іскал!» Що ж, сказала я йому у відповідь, тепер дістанете ще одну зірку. Так я опинилася на Лонцького (резиденція МДБ-КДБ у Львові. – Авт.)».
Міністерство державної безпеки УРСР завело слідчу справу на підсудну Галину Голояд (псевдо Марта Гай), активну діячку ОУН і УПА, зв’язкову голови проводу на Закарпатті Ореста Полтави. Її звинуватили в антирадянській діяльності й збройній боротьбі проти радянської влади в складі «банд Бандери». Справа констатувала, що Галина Голояд народилася у Львові 1923 р. в сім’ї українця-робітника з націоналістичними поглядами. Навчаючись у школі, стала членом націоналістичної юнацької організації ОУН. Потім працювала в жіночій мережі націоналістів. Вийшла заміж за активного діяча ОУН Мирона Голояда. Особисто Романом Шухевичем, командиром УПА, була направлена в Карпати для антирадянської діяльності у складі загону провідника Ореста Полтави. Займалася пропагандистською антирадянською діяльністю в підпільних виданнях ОУН, де пропагувала ідеї укра-їнського націоналізму. Виконувала оперативні завдання керівництва ОУН і особисто командира УПА Романа Шухевича та інших командирів націоналістичного підпілля – Тершаківця та Полтави. Нагороджена Срібним хрестом заслуги ОУН. До радянської влади налаштована вороже, переконана патріотка вільної України, затятий ворог КПРС і Радянської держави...
І ось вирок: іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік Галину Омелянівну Голояд (Марту Гай) за ворожу антирадянську діяльність та збройні виступи проти радянської влади у складі націоналістичних «банд Бандери» засудити на 25 років ув’язнення в особливих закритих таборах, без права оскарження.
Про загибель свого командира – командувача УПА Романа Шухевича Марта Гай дізнається вже у в’язниці з тюремної пошти.

НКВС, а потім МДБ СРСР безперервно полювало за генерал-хорунжим Романом Шухевичем, більше відомим у народі як Тарас Чупринка. Ось що стає відомо з його досьє на Луб’янці.
З 1943 до 1950 р. Шухевич очолював бандерівське підпілля в Україні. Цей чоловік був надзвичайно хороброю людиною і мав досвід конспіративної роботи, що дало йому змогу ще через шість років після відступу німців займатися активною підривною діяль-ністю. У той час, коли його розшукували на Львівщині, де УПА користувалася великою підтримкою населення, він перебував у кардіологічному санаторії на березі Чорного моря під Одесою. Потім органам стало відомо, що він об’явився у Львові, де зустрівся з деякими відомими діячами культури і навіть поклав вінок від свого імені на похороні одного з них. Його ризикований жест викликав розмови в місті, і агент НКВД, колишня актриса театру «Березіль» у Харкові, підтвердила присутність Шухевича в районі Львова...
Після цієї інформації міністерство державної безпеки СРСР розгорнуло широкомасштабну акцію, яку очолив начальник бюро МДБ №1 генерал-лейтенант служби безпеки П. Судоплатов. Це бюро насправді було спецслужбою розвідки і диверсій МДБ. Цей затятий енкаведист, який сичав ненавистю до українського народу, на совісті якого були смерті Коновальця, Шумського, Ромжі та інших українських патріотів, тепер спрямував усю свою службу на знищення Романа Шухевича. Ось що він свідчить: «...До аеропорту я прибув разом з Ейтінгоном, який супроводжував мене (заступник Судоплатова. – Авт.). Тут на нас чекав генерал-лейтенант Селівановський, заступник Абакумова. Лише коли ми підлетіли до Києва, він сказав: кінцева мета нашого маршруту – Львів. Однак густий туман завадив літаку приземлитися у Львові, і він повернувся до Києва, звідкіля ми до Львова поїхали поїздом.
...Разом з Лебедем, в минулому відомим діячем ОУН (провокатор. – Авт.), ми поїхали в глухе село на Львівщині. Там розшукали родичів Лебедя – двоє його племінників «керували» місцевою бандитською групою. У Львові я залишався ще півроку – розв’язка хоч і була неминучою, але, як часто в житті буває, сталася несподівано. Шухевич занадто покладався на свої зв’язки військового часу і тому послабив пильність... На той час нам вдалося перетягнути на свій бік і зв’язкового Шухевича, гравця місцевої футбольної команди «Динамо»... Шухевич між тим зробив ще одну фатальну помилку. Коли в будинок, де він жив зі своєю охоронницею Дариною Гусяк, зайшов міліціонер для звичайної перевірки документів, нерви його не витримали, і він його застрелив. А всі троє – він сам, Дарина і її мати – втекли. Пошуки привели нашу оперативну групу в далеке село, де ми знайшли тільки матір Дарини. Шухевича там не було, але присутність цієї жінки вказувала на те, що він переховується недалеко. Наша група, яка мала захопити Шухевича, розмістилася в будинку, де жила мати Дарини. Невдовзі туди приїхала молода симпатична студентка-медичка зі Львова, племінниця Дарини. Вона приїхала побачитися з рідними і виступити, як вона нам розповіла, за дорученням інститутського комітету комсомолу, з бесідами про шкоду націоналізму. Під час нашої дружньої розмови (я представився новим заступником голови райвиконкому) на моє обережне запитання, де перебуває її тітка, дівчина відповіла, що вона живе в гуртожитку її інституту і час від часу навідується до Лісової академії, куди збирається невдовзі вступати.
Група зовнішнього стеження швидко встановила, до якої «академії» ходить Дарина. Вона здійснювала регулярні поїздки в село під Львовом, де годинами затримувалася в кооперативній крамниці. І ми дійшли висновку, що там у цей час буває і Шухевич. Та, на жаль, молоді офіцери, що проводили стеження в березні 1950 року, були недосвідчені і для прикриття почали до неї залицятися. Коли лейтенант простягнув Дарині руку і сказав українською мовою, що хотів би познайомитися ближче з такою чарівною жінкою, вона, відчувши пастку, вихопила пістолет і застрелила його впритул. Дарину ми надійно ізолювали, а я і генерал Дроздов та двадцять оперативників оточили сільпо, щоб блокувати можливість втечі Шухевича. Дроздов крикнув Шухевичу, щоб той склав зброю, – і йому буде гарантовано життя. Але у відповідь застрочив автомат Шухевича, і він спробував прорватися через кільце оточення, кинувши з укриття дві гранати. Зав’язалася перестрілка, внаслідок якої Шухевич загинув»...
Операцію знищення Шухевича розробляли не у Львові. Керував усіма оперативними заходами представник Москви Нікітін. Загальний контроль здійснював керівник відділу спеціальних (терористичних) операцій МДБ СРСР Судоплатов.
Ще 1944 р. у штаб УПА (за свідченням колишнього офіцера МДБ СРСР) увели жінку-агента на ім’я Марія, і вона весь час перебувала в колі Шухевича. До речі, служба безпеки УПА відчувала небезпеку, підшуковувала нові конспіративні квартири, їх для командувача підбирали досить ретельно. Три квартири були на теперішній вулиці Личаківській, біля дріжджового заводу та поруч з кафе «Під горою». Усі ці квартири знала агент МДБ Марія. Вона не знала тільки однієї квартири в Брюховичах, біля залізничної станції.
Шухевич здогадувався, як свідчить колишній офіцер МДБ, що в його оточенні є агенти МДБ, тому мав двох двійників – схожих на нього людей, які збивали радянську службу безпеки зі сліду.
Свідчення офіцера МДБ розбігаються зі свідченнями Судоплатова. Він про агента Марію не згадує, а більше акцентує чомусь увагу на Дарині Гусяк.
Анонімний свідок, який дав відомості кореспондентові газети «Експрес» про арешт Шухевича, навпаки дає відомості про агента Марію, яку Судоплатов не став називати, аби не розтаємничити свого агента. Але цю деталь офіцер МДБ розкрив. Ось що він засвідчив: «Конспіративну квартиру в Білогорщі емдебісти знали. 5 березня 1950 року агент Марія повинна була о шостій ранку підсипати ІІІухевичу в каву сильного снодійного. Сонного головнокомандувача мали живим привезти з ескортом автоматників на вулицю Дзержинського у Львові».
Марія, за свідченням офіцера МДБ, завдання виконала, всипала велику дозу сно-дійного, але Шухевич тієї кави не випив. Коли емдебісти прийшли брати сонного Шухевича, він зустрів їх вогнем автомата.
Згідно з оперативною справою на Романа Шухевича, агент Марія була не місцевою, удавала себе переселенкою з Польщі. Насправді вона була полькою і перейшла як агент дефензиви до НКВС. Це була молода симпатична жінка.
Роману Шухевичу, до речі, аби створити йому негативний імідж, дали прізвисько «Вовк». Для ліквідації командувача УПА було розроблено «план чекістсько-військової операції із захоплення або ж ліквідації «Вовка». Цим планом передбачалося:
«На світанку 5 березня 1950 р.:
а) зібрати всі наявні у м. Львові оперативні резерви: 62-гу стрілецьку дивізію внутрішніх військ;
б) ввести по тривозі в операцію військові частини, що дислокуються у Львівській області, та задіяти прикордонні війська...»
Отже, для захоплення командарма Шухевича було задіяно кілька дивізій Червоної армії, а солдатам вбивали в голови, що вони ловлять страшного, аморального маньяка-злочинця, який зі своєю бандою вбиває мирних людей.
Свідчення генерала КДБ Павла Судоплатова щодо загибелі Романа Шухевича мене не задовольнило. Воно було плутаним і не зовсім зрозумілим. Чи він забув ті події (адже писав свою книжку майже через п’ятдесят років), чи не хотів розкривати таємниці КДБ –тепер важко сказати, бо він помер і ніяких уточнень уже зробити не зможе.

Але я мав ще одного свідка. Упродовж років боротьби Шухевича в підпіллі поруч нього була мужня і досвідчена зв’язкова командарма «Тараса Чупринки» Галина Дідик. Доля призначила їй залишитися живою, і під кінець свого життя вона записала на магнітофон спогади про останній день Романа Шухевича. Це свідчення відрізняється від свідчень генерала КДБ Судоплатова. Отже, я спробую в цьому розслідуванні звести кінці з кінцями. Ось що свідчить Галина Дідик.
«...Настали дуже тяжкі часи. Гинуло тоді багато наших людей, особливо в 1947 – 1949 роках. У Львові почалися масові арешти, на людей найшла паніка, боялися прийняти будь-кого з нас. Але все-таки мені вдавалося знайти хати у Львові. В такі трудні часи спасінням був ліс, а також криївки в селах. Місця часто змінювали.
...У 1946 році мешкання на Знесінню треба було міняти. Провідник тоді перебував на Рогатинщині, а також довший час на Бібреччині, у Львові, звичайно, взимку. Я знайшла хату в пані Яремкової, на Личакові. Там було добре, бо був це окремий будиночок з високою огорожею. Там ми прожили спокійно одну зиму...
...Врешті ми зупинилися під Львовом, у Білогорщі. Маленьке сільце з лісочком, за Левандівкою. Хата в центрі села, двоповерхова. Навпроти була школа. Внизу мешкав голова сільради, а в боковому приміщенні був кооперативний магазинчик. Нагорі було вільне мешкання – дві кімнатки, кухня, а також досить великий стрих. Там ми замешкали. Треба було дуже обережно пробиратись, ми заходили туди вночі. На коридорі зі сходів хлопці зробили перегородку, на яку я вішала всякий посуд, щоб було менше помітно. За перегородкою була своєрідна криївка, дуже мала – ледве могло там стояти три особи. Господиня цього мешкання – маленька жінка, учителька, в селі звали її панею Ганею, а я – Нусею. Це була дуже порядна людина. Правда, вона дуже боялася того всього, але не зробила жодного докору, не вимовила жодного необережного слова. Навпаки, якось підтримувала нас, підбадьорювала. Не раз, коли я приходила пізно вночі, а спали ми на одному ліжку, то вона годину-дві не могла заснути, але лежала тихенько, не ворухнувшись. Там ми провели майже півтора року, хоч літом там не бували, тільки взимку. Місце було дуже добре, бо затишне і біля Львова.
В 1950 році арештували Одарку. А якраз перед арештом я мала ще з нею зустріч. Усі захвилювались, бо зустрічалася я з Одаркою у п’ятницю (тобто 3 березня), а в суботу нам стало відомо про арешт. Вирішили в понеділок залишати цю хату. В неділю у Білогорщі мали відбуватися якісь вибори. В сільраду приїхала комісія, щоб подивитися, як будуть проходити вибори. Наша господиня Нуся вийшла з хати. Раптом хтось дуже сильно стукає у двері. Провідник відразу заскочив до криївки, а я пішла відчиняти двері. Побачила, що там стоять озброєні люди, один – із наставленим до дверей дулом. Стало зрозуміло, що справа кепська. У нас із Провідником було домовлено: якщо якась неясна ситуація, я йду відчиняти двері, а він за цей час може мати можливість вискочити. Я подумала: якщо їх один-два, то поки вони увійдуть, поки обшукуватимуть хату, то Провідник зможе зникнути чи сховатись.
Але мене відразу взяли за руки. Коли мене вели сходами вгору, я почала голосно говорити: «Що ви тут хочете, чого шукаєте?» Я спеціально майже кричала, щоб дати знати Провідникові, хто сюди увірвався. Мене запхали в кімнату, посадили на табуретку і вимагали сказати, хто ще є у хаті. Спочатку було їх тільки двоє. Але, чую, що сходами йде їх більше – справа погана! Мене все тримають за руки. Чую: «А, Галина, Галина... Ось тут родимка... Знаємо її». Я заперечую, що я не Галина, що я Антоніна Кулик (так я тоді називалась), переселенка. Говорю голосно, а все прислухаюся, що діється там, у криївці. А мене питають: де Роман? Твердять, що вони знають: він десь тут... І обіцяють, що буду мати добре життя і т. д. А я кричу, що нікого не знаю, що нікого тут більше нема. Безсумнівно, Провідник зрозумів, що діється.
У нас була ще така домовленість: коли почую один постріл, то це означає, що кожен із нас може робити, що вважає за доцільне: чи рятувати себе, чи другого, чи приймати якісь інші рішення.
Я почула один постріл. Вирвалась із рук, кинулася у другу кімнату з криком: «Ой, лягаймо!.. Зараз будуть стріляти!..» І лягла на підлогу. Вони обоє за мною кинулися на підлогу. Але ті – інші, що підійшли пізніше, не лягали: видно, були відважніші. От тепер, лежачи, я почала розжовувати ампулу з отрутою, яку я взяла під язик ще тоді, коли йшла сходами відчиняти двері. Я відчула, що вже непритомнію. Я мала відчуття, що моє тіло немовби стягує якась ґума, і все те підходить до горла. Запам’ятала ще таке: один з них був у цивільному одязі і говорив: «Это я все сделал, это я все сделал». Що він мав на думці, що він «сделал», я не знаю. Я ще чула постріл, один, другий, третій... Постріли були десь на вулиці. Я зрозуміла, що це вже кінець. А потім ще чула: «Єсть!.. Он убіт!»... Значить, Роман Шухевич загинув... Потім до мене доходили відомості, що він застрелив ще якогось офіцера і солдата.
Потім, через деякий час, коли я говорила з Катрусею (Зарицькою), то їй говорили, що зрадила вчителька Нуся. Але то було неправдою, це робилося навмисне, щоб посіяти недовіру.
...Потім, коли я трохи одужала, почалося слідство. На слідство мене приносили на ношах: я не ходила. Що їх дуже цікавило? Де архіви і гроші. За ті гроші мене жахливо катували. Але це потім. Мені спочатку давали листи, які нібито писав Провідник. Почерк був схожий. Він нібито писав, що все вже пропало, що треба вести себе розумно, берегти життя. Я цьому не вірила: я знала, що він уже не живе. Листи давали тільки на хвилину. Але я собі сказала: хто б то не був, що б мені не казали – нікому не вірю! І навіть якби то були мої найрідніші, я буду поводитися з ними так, як із сексотами. І кінець.
До мене приїздили якісь дуже високопосадові особи, якийсь заступник міністра Овсієнко. Приїздив на слідство подивитись: казав «вести себе добре», бо «у нас є всякі можливості», – погрозив делікатно. Про ці «можливості» я прекрасно знала і в майбутньому ознайомилася з ними в повному обсязі... Спочатку мене годували через шланг, а потім почала я ковтати з великим трудом. При обіді постійно був лікар, і при ньому мені треба було їсти. Мені давали кілька ложок вина. Я спочатку відмовлялася, але за це мені діставалось, і я почала їсти. Але те їдження я розтягувала надовше, на годину-дві, щоб за цей час трохи відпочити від слідства.
...Я повністю знепритомніла, прокинулася у тюрмі на Лонцького. Кілька днів була непритомна, хоч бували моменти, що немовби до мене поверталася свідомість. Чому я вижила, не розумію. Отрута, яку мені дістали, повинна була подіяти безвідмовно, це мав бути ціаністий калій... Спочатку я зовсім не могла рухатися і надовго втратила здатність ковтати: було враження, що зовсім паралізоване горло. До мене викликали лікарів – і львівських, і київських: вони повинні були втримати мене при житті. Приїжджав Ковальчук (здається, він тоді був головним енкаведистом України), казав робити все, щоб я жила. Лікував мене знаний тоді лікар Цвєтков. Мене оглядали, кололи, давали якийсь наркоз, після чого я почала щось відчувати, бачити. А раз давали мені повний наркоз. Я жадібно вдихала, вдихала, думала, що вже більше не пробуджусь. Цікаво, що свідомість приходить скоріше, ніж здатність рухатися і бачити. Я вповні усвідомлювала, де я і що зі мною. Правда, не раз мені здавалося, що я ще в Білогорщі, що зараз будуть стріляти, що мені треба оборонити маленьку дівчинку, що жила по сусідству. Але маячіння минали. Цей якийсь наркоз моїм «лікарям» не давав результату. Я не могла рухатися. Мене перенесли в інший кабінет, намагалися годувати. Годування через горло не йшло – ковтати я не могла, годували через ніс – не йшло, підтримували мене уколами. При мені постійно були лікарі. І так я вижила... Неясним все-таки залишилось питання – як, звідки довідалися енкаведисти про перебування Шухевича в Білогорщі?
Моє припущення таке: заарештували Одарку. Одарка сиділа з першого дня з Мединською, яка називала себе Ромою. То була інтелігентна, рафінована стукачка. Одарка їй напевно нічого не сказала. Але потім стало відомо: Одарці вона сказала, що має можливість передати записку «на волю». І Одарка скористалася тією нагодою, передала записку в Білогорщу, але не прямо до вчительки Нусі, в якої ми мешкали, а до її сестри. Енкаведисти могли зорієнтуватися, що в тієї сестри, де жила ціла сім’я, неможливо було, щоб хтось сторонній непомітно заховався. А в Нусі, яка проживала сама, це було можливо. Я не звинувачую Одарку ні в чому, вона була відданою людиною, але була молода, недосвідчена, хотіла зробити добре, попередити, а могло вийти на зле. Одарці потім у тюрмі було дуже важко, їй влаштовували «побачення» з заарештованою матір’ю, яка була вся скатована, але Одарка поводилася добре».
І ось тут я мав нарешті розібратися в кількох питаннях, що дозволило б мені завершити це розслідування: хто видав схованку Романа Шухевича? Чому радянська служба безпеки, розробляючи акцію зі знищення командарма, назвала її: «Операція зі знищення «вовка»?
Слід зауважити, що вся пропагандистська система радянської влади, як в Україні, так і в Росії, докладала багато зусиль, щоб прищепити, особливо українцям, ненависть до національно-визвольного руху України, до ОУН, до націоналістів-бандерівців, до вояків УПА, аби цим розділити український народ на лівих і правих, на червоних і жовто-блакитних і, користуючись протистоянням, не давати змоги свідомим українським патріотичним силам об’єднуватися проти державного і національного гноблення. Тому українському народові їх підносили як бандитів і вбивць. Солдатів УПА називали «лісовими вовками». Намагалися ізолювати Повстанську Армію від народу. Це була своєрідна пропагандистська кампанія серед офіцерів і радянських солдат, які мали схопити генерал-хорунжого Шухевича. До речі, до цих підрозділів МВС та бойових частин радянської армії, що перебували на Західній Україні, українців майже не направляли.
Мав я також встановити: хто видав конспіративну квартиру Романа Шухевича?
Слід вважати, що всі оперативні групи мали фото Галини Дідик, і офіцери цих груп добре вивчили її обличчя. І натрапили вони на неї, обходячи підозрілі хати напередодні виборів. Недаремно ж один із оперативників, заскочивши її в дверях, назвав «Галиною»... Отже, він знав її в обличчя.
Гадаю, що ніякої зради серед оточення Романа Шухевича не було. КДБ випадково наскочило на конспіративну квартиру...
Марта Гай, Галина Дідик, Дарина Гусяк до кінця виконали свій святий обов’язок воячок УПА і не зрадили свого командира. Слава їм!
У житті бувають парадокси. Недарма кажуть, що Бог шельму мітить! До в’язниці у місті Володимирі, де перебували під час свого ув’язнення Галина Дідик і Дарина Гусяк, після невдалого перевороту Лаврентія Берії в 1953 році потрапив і їхній давній «приятель» генерал КДБ Павло Судоплатов, якого Верховний Суд СРСР за злочини засудить на п’ятнадцять років.
Гусяк і Дідик звільнять з таборів кількома роками раніше, ніж Судоплатова, який відбуде свій строк у в’язниці від дзвінка до дзвінка – всі п’ятнадцять років.
Своє розслідування цього злочину, яке я назвав «Таємниця полювання на вовка», завершу поезією Марти Гай, і нехай її вірш буде доброю пам’яттю солдатам УПА і їхньому командирові Роману Шухевичу (Чупринці)...

Перейду по калиновім мості
Через моє життя,
Щоб прийти із минулого в гості
У нове майбуття.
Щоб пронести віночки світанків
Із нездійснених снів,
Щоб підняти криваві підранки
Весняних солов’їв.
Щоби друзів моїх краплі крові
В чашу Граля зібрать,
В невмирущій, безсмертній любові
Навесні умирать...
Перейду по калиновім мості,
Перейду, перейду!
Піднімусь на вершину високості,
На гору кам’яну.
Подивлюся з гори кам’яної,
Як дивився Мойсей,
На призначення долі гіркої
Мільйонів людей.
Й помолюся, як буду конати,
І крізь муки свої
Буду край свій з біди проводжати
В обітовані дні.

Далі буде.

Продовження. Початок див. «Вітчизна» №№ 7-8, 9-10, 2006 р.

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2006 р.