Літературно-художній
та громадсько-політичний журнал письменників України
ВIТЧИЗНА
Головна сторінка
Редакція
Контакт
Гостьова книга
 
Стежки

Бібліотека сайту "Українське життя в Севастополі"

Бібліотека світової літератури - оригінали та переклади

"Поетика"

журнал "Вітчизна" №11-12, 2006 р.

Володимир КОРНІЙЧУК
ДУША – МОВ СКРИПКОВА СТРУНА

ПОЕЗІЇ У ПРОЗІ

=

Звісно, що Слово може вбити і зцілити душу:
шкода лиш, що ми не завжди про це пам’ятаємо,
особливо ж той, хто тримає в руках Святе Письмо,
Перо або Цілюще Зілля.

=

Вірші, мабуть, пишуть покликані Богом.
Люди неземні.
Космічні...

=

Поети – це такі диваки,
переважно – Божі люди,
Котрі ще існують на планеті Земля...
І яких слід занести до «Червоної книги»,
Поки не щезли остаточно, як мамонти..:

=

Думаю, що і книга має душу:
Коли написана рукою щедрою – від неї віє теплом.
Злостивою – холодом. Притули долоню – відчуєш.

=

Мить зупинити можна: на стоп-кадрі, фресці чи мозаїці,
але й над ними... владен час.

=

Коли дивлюся на картини Миколи Реріха,
здається, що я десь там, далеко, у Гімалаях...

=

Коли звучить хор хлопчиків і юнаків у Храмі Планети,
здається, що звучать голоси ангелів, якими диригує Бог.

=

Що вдієш, коли душа моя, мов скрипкова струна:
Зачепи – і бринітиме різними голосовими партіями,
у різній тональності і забарвленні тембровому:
те лиш слід відчути
...І почути.
=

Коли антихристи підривали Михайлівський Золотоверхий,
то храм Господній, ледь здригнувшись і подавшись вперед,
важко зітхнув і осів, наче людина, скошена кулею...

=

Чи ж є Господь у душах наших? –
частіше запитуймо себе.
...Поки не пізно.

=

Інколи хочеться знати все.
Інколи... все забути.

=

Господоньку, мій милостивий та милосердний!
І скільки ж то зла содіяно людиною, відколи існує на землі?
Аж страшно...
Тож прости нам, Господи, гріхи наші!
І стань на заваді новим, нездійсненним...
І прости гріхи тим, що відійшли в інші світи.
І тим, які прийдуть опісля нас.
І відведи від нас помисли недобрі, потаємні, не гідні людини.
Бо чи ж завжди йме тому, що чинить?...
І возвелич нашу Україну.
Навіки!
Амінь.

=

Чи то привиділось мені, а чи наснилось:
«Коли відчуєш на душі важкий тягар знань,
тоді глибоко страждатимеш...»
Цю істину, на жаль, збагнув запізно.
...А може, зарано?..

=

Якось, йдучи закутим у граніт і мороз майданом Незалежності,
Побачив на снігу загублене кимось яблуко: соковите, червонобоке, запашне.
І на душі... скресла паморозь.
Але не від того, що я його не підняв.
А від того, що воно так і зосталось лежати на снігу:
Чисте, духмяне і світле, як душа ангела.

=

Бачив, як заздрість з’їдала чоловіка живцем.
І то – страшне видовище,
скажу я вам...

=

Хтось із друзів запитав жартома:
– Для чого пишеш, Ладимире?
– На зло графоманам, – не роздумуючи, мовив я.
=

Коли сієш розбрат і заздрість,
а прагнеш зжати злагоду, – не сподівайся:
такого не буває...

=

Бувало, пасу круторогу у полі й зачерпну
з польової кринички джерельної води...
Та ніколи не думав і не гадав, що згодом,
мешкаючи у місті, зітхатиму над кожним кухлем
привезеної із садиби води, але... не такої смачної
і прохолодної, як тоді, у дитинстві, та ще й, мабуть,
радіоактивної.
...Та вода і досі мерехтить мені срібними краплинами
у перламутровому листочку капусти, котрий щойно
зірвав у дядька Якова на баштані.

=

Щойно лиш купався в тумані, в росі, у березі,
де сива зозуля кувала:
вранці те було, у дитинстві, коли йшов вудити рибу.
А нині, вже зрання, в очах моїх сизі тумани лягають.
...На скроні.

=

У Владиславчику, за городами, за селом,
сів «кукурудзяник», мов натомлена зелена бджола...
І те для мене у дитинстві стало дивиною нечуваною.
А коли нині, ледь не щодня, бачу, як над аеродромом
«Чайка» із «кукурудзяника» вистрибують малесенькі
цяточки парашутистів, часом здається, що то дитинство моє
вистрибує з кукурудзи і... знову ховається туди.
...В гущавину.

=

У кожної пори року – своя поезія.
І музика своя.
Й кохання також...

=

Коли прилітають з вирію птахи,
здається, що молодість моя вертає назад.
Та... ніяк не торкнеться землі.

=

Якось, добившись до рідного села через багацько літ,
все молодості своєї шукав:
у полі, на леваді, в березі, у лісі, та... ніяк не знаходив:
либонь, надійно сховалася,
бавлячись зі мною в піжмурки...

=

Літня жінка все жартувала поблизу мене:
– Коли не бачу себе у люстерко, здається, наче й молода.
Коли ж подивлюся, здається, ніби... нічого і не змінилося.

=

Дерева напровесні
в тумані.
Наче... небесні привиди.

=

Влітку, пополудні, урізавши гілочку клена,
аж здригнувся, почувши, як дерева, нишком,
стали поміж собою перешіптуватись,
вказуючи на ворога свого.

=

Іду...Й нараз –
різко заболіло серце, аж зупинився й подумав:
«Отак колись кольне і... вже».

=

Люблю дивитися, як сходить і заходить сонце:
все одно що народжуєшся і... вмираєш.
А зі сходом — знову воскресаєш.

=

Серце – то, мабуть, кимсь заведений годинник.
Біологічний.
Іде, іде, і...
Вже несе нас Вічність на раменах своїх.
Широких...

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2006 р.