|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №11-12, 2006 р.
В’ЯЧЕСЛАВ АНГОЛЕНКО
ЧАСОЛОВ
*
приском тамуй ще до сходу
полишену ватру
нам не діждати ні тижня
ні жита до хати
нам за три копи
змалюють сім день на неділі
ватру настояну вщерть
на солодкім підбілі
лиса гора поза тінями
випнеться ласо
тліном на тілі
і повною жменею
часу
ходи до паводи нашіптувати хвилям
сю вірність берегів
поки не випнеться на небі осивілім
спроквола хист богів
поки не стане наймитом до веж
дунайський волох
і по сей бік не донесе
купальниць голих
де розпач сміхом віщівним
годує перса віблі
й на холод диха о руці
дзиґар на сріблі
*
де димом вутлий як вода
з печерських прощ
кона на попелі рудім
вчорашній дощ
наохляп вихопивсь з нудьги
у паділ вирній
просамотою на коні
чумак вечірній
на хижий пакіл ще припне
солоним Кримом
біжи бо боже неживий
за мокрим димом
часолови соловіють насторожі
жар волосся кпить
роздоріжте перелази божі
пить
поспитайте є солома в хаті
вижену вогонь туди
три волошки на твоїм блаваті
й пес рудий
не до веж тепер волосожарам
пізній мед димить
на хребтах малого яничара
жахне мить
вітер вітер вилиже до млості
вилиже до воску крила сов
обрієм руша до мене в гості
часолов
*
безсмертна ся трава ся половецька
самотній смертовій
напій мене солоною напій
покраде грецька
невже твоя вода веде до раю
високих скель
дорогою до вікон припадаю
чужих осель
засієм сю дорогу серед зим
незлою татарвою
безсмертною нехай зійде як дим
травою
*
вечірньому вершнику
гиблої верші
дістати півділа
міцне стремено під коліном
прип’явши до голого тіла
ящірка синя
залишить хвости свої довгі
на скелі
як тихе чернецтво посуне за нами
із латаних келій
на ласім камінні розіпнуться мапи
прийдешнього степу
щоб руки ченцеві
колінами ніжними
пестить
намолимо млу розімлілу
й на призьбі каміння полічим
у цім карадазі
бо врешті причілок
то привід сховати чоло чоловіче
від скивиці гострої азій
доправ до пращура холодного
крило
напаснику сонливий
мій зимній янголе намарення лягло
на час щасливий
хіба розкинути на оддалі лелек
верхів’ями масними
ще вимерзне назавтра давній пек
ще янголів нестиме
ця ворохба хоробрих лих
як мертва стала
де янголів для нас живих
зима шукала
*
голий як сніг на дорозі
розпластаний посвіт постав
лігво вологе й полова
просто з ріллі пророста
вдало тамований
гнів на тавро
заледь схожий на спів
кінь розтриножений
враз на узбіччі
осів
подорож марна
а поруч поручниця зла
мовчки пручається
в одсвітах
мерзлого тла
*
пізні вітри а до птахів
бракує ще крил
гори дніпрові аж тануть
у розпачі гирл
висне на сивому місті
наспіваний сміх
голос це вежа жива
з неполоханих лих
ткано водою
на місяшнім колі
твій літ
птах недовершений
кволо довершує
міт
*
холоднеча сього міста
нагадує бранок
в солодких зашпорах за вікном
намальовану заново
тутешню зиму
і твою посмішку крізь иній
незриму
трохи жебраків
коли добірні куркулі
виводять на ярмарок
щотретіх півнів
вулицю оцю порожню
на слизькій милиці
де брук на подолі
ледь синіший
за руки янголові
голі
чи не чин завчасний
причиною холоднечі
що брав її бранок
за чисті плечі
втім намарне чекати тепла
від тіла
коли се місто мла
опосіла
пасімося кохана на снігу
напомацки нашукуючи зимна
вже й за тобою
ця спротиша грімна
услід слідам
доконує межу
постімося се пасербиці спів
се пасинок пасе солодкий гнів
на наші голови
в позаторішній глиці
до місяця летять холодні птиці
й гукнути їх уже бракує
слів
*
солодкий грабунок
та темна свіча його
всохне на ранок
намистом над ними спаде
потерчаний серпанок
займисті в намисті
ці орди в погорді
ці довбані злидні
збиралися дранці кохатись довіку
а вбралися в три дні
здіймеш сонні руки навгад
та й наткнешся на спомин
ляга та й не тане чужий снігопад
на порепаний комин
*
гинеш чи так
не розплющуєш вік зеленавих
тільки б не впасти на київ
що тане під нами
тільки б аскольдові мовчки
мовчати на чатах
тільки б щось віще
на пошептах тихих читати
кубляться звірі
і птиці в’ють гнізда на кублах
чуєш ворушаться
крила на гирлах погуби
тонша за несвіт тонкий
ще жемлить осторога
вичитай все
що писала нам
темна дорога
*
спитай аж потойбіч отої гори
почім камінь з верхів’я
ці гнізда зів’ялі на порох зітри
щоб вітер розвіяв
повік мовчазлива
тепер не покинеш
камінного плеса
тож повіз вінчальний лаштуймо
грекине
серпневого перса
на дотик наткнуся і тихо зведу
верхів’я вітрами
поки проростемо з німої води
крізь камінь
тілами
нетерпеливице терпка як сором
содомський павечір не руш
неждань жаданих в’язне гудж
на півдорозі
непокорам
немає прихистку тепер
нетерпеливице терпка як сором
нестямним війстям увійти
до хати тихої шептухо
де гріх ласкавий ласе вухо
нашіптує де й ти не ти
вертаєш знов і знов рушаєш
тернистим війстям увійти
до себе
*
галочці тхоржевській
жмурка зіграти із дощем
чи в латку в парі
ширяють білі голуби
у чорній хмарі
стіна червона за вікном
чи княжич плаче
чи мокра липа налипа
до крил неначе
жмурко лататий доведе
потік до лона
мов дощ насниться ще тобі
крізь віч солону
гукай навік короткий день
де глиб дніпрова
де дощ по головах веде
тебе на лови
де над ошуканим жмурком
в блакитній хмарі
ширяють білі голуби
з тобою в парі
*
смерти на лютому вітрі не буде
не вір
терпко намішує вечір
задивлених зір
пізно росою на сріблі
наважився ряст
вийшов весною босоніж
самотня земля
тиха яскиня чекає
до раннього снива
тихо ступай оцим рястом
ноже примхлива
як же дожити до рясту зірчаного
час
вже при дорозі
самотню тебе
зустріча
*
т. г.
що ж до дощу
то вода дощова вже холодна
полотніє самітня моя
у потемних полонах
пам’ятаєш хруща
що рушав вколо світу чужого
спить за сволоком хрущ
я торкався його крижаного
за причілок чіплялась ожина
і ще тиждень потому
з нею снідали тут
та про це не розказуй нікому
що читаю питаєш
он григір стоїть на полиці
коло нього нікого
хрущеві у білому сниться
поривався до столу
та знаєш це кляте поріддя
то дзвенить не у тім
то сусіда гукне за ворітьми
втім про що
в цій країні собачій писати
що вода дощова
підійшла до саміської хати
тож заходь у четвер
попри опади ці неістотні
ції осени ми із тобою
безмежно самотні
оскільки вік невеликий
дратує вікно
бо спершу не бачиш нічого
бачить воно
вільха за рогом спрожогу
нагадує шамоту
потім самотнє малюєш листя
бджолу золоту
вік не доходить обіду
вилущуючи біду
станеш на воду дніпрову
і нею тебе проведу
байдуже де
в цій країні праві бо береги
вищі за ліві
на лівих
ріки горнуться до ноги
втім це нагадує те
що ховається в полині
синій батіг на спині
осокорки сумні
та за вікном ще вільховий ріг
а за рогом роки
де ти припадаєш тінню
що падає від руки
дмеш на мед
відганяючи бджіл
і смокчеш вощ
де в’яне дев’яте літо
скупе на дощ
сковорода
намисто сім разів на день
разком сповинеш
чоломкання з ченцем хутке
а потім гинеш
сім радощів пійма на дні
чернець сумливий
на лаврі видубиться біг
з якогось дива
постане тупіт на поріг
бурсак в чоботіх
що пучкою як сніг торка
чола господні
суму самотню на плече
не плач осново
сім раз дорога пропаде
нам намистова
і уж і дін в дніпрі пливуть
як дохристова риба
дорога сіллю ятрить день
в шкоринці хліба
кримський
ще збирачі тепла цих зашморгів
мовчать
бо з покликів морозу невідталі
бешкетнику татарському три палі
ясиром годувать
вина вина з розхитаних діжок
діждемось персне
як вутлих шибениць
засмучений божок
завчас воскресне
нам шибеник нараяв ранній рай
де меркне в зашморзі
холодний небокрай
*
візниче примарного обрію
заплати відчіпного
поз зозуль золотих сім шляхів
мандрівця напосіли одного
загортали ті обри горами
три дунаї в одне стремено
аж летіли кувати зозулі
головою на стомлене дно
чий візниче на маривах ранніх
давній обрій зника
чи зозуля на дні дунайськім
ще когось гука
*
сходяться душі до яблук
аж тихо на літній могилі
може це спас божевільний
хитом розходиться в тілі
може це віра татарська
зве цвіркуна муедзином
може це віра жидівська
кличе позаочі сином
капище нам би самотнє
в цій божевільні вертепу
яблуко б нам на долоні
коника б нам серед степу
січневі
міра холоду
визначається коміром
навколо твоєї шиї
відтак тепла не прагнеш
аби вижити
вістка стає останньою
щойно йойкнувши
і так танете
уникаючи очей
хвала богові
який мовчки
благословля благати
коли не ховаючись
увіходить
час поховань
до хати
*
уяви собі щось
що теплу пелену
наповнює молоком
і головою
набитою карасями рогачкою
хурбалом
і розхитує навколо хати
цьомистим цьмоком
уяви собі птах
розкручуючи лелече
цілиться в тебе
цілунками зціленого
так починається прощай
бо піднявши очі
вже не вцілиш у коло
лелек
пущених позавчора
уяви собі шевийот
сталистої барви на плечі
якому пасує хіба що
голобля
з придихом уночі
де легенька пляма
на комірці
сягає легень по колодочку
у руці
уяви собі сорок сорок
і сімсот поросят
і мотузку де батько висять
на солом’яній бантині
де піднявши очі
бачиш як навскоси
біжить голос матері і ще
чиїсь голоси
уяви собі колесо
ласе до ластівки
над якою кішкою
грається вітер
як жбурляє в тебе
вириваючи з м’ясом
корені слів
і коріння літер
ВОЛОДИМИР БРЮГГЕН
СЛОВЕСНА МАГМА В’ЯЧЕСЛАВА АНГОЛЕНКА
Вулканні викиди почуттів і думок В’ячеслава Анголенка утво¬рюють дуже
своєрідну словесиу магму. Головна її особливість – вона не застигає і
не холоне, її візерунок, здається, щоми¬ті готовий зрушити в нових напрямках,
сповнитися новим припливом глибинної сили, спалахнути новим яскраво-червоним
жаром. Вдивляючись – і вслухаючись – у структуру цієї поезії, я знову
думаю про те, що довершене літертурне слово має здатність самопродовження
– і на письмі, і в нашій свідомості, але смак і чуття міри письменника
уривають його останньою крапкою.
Ще одну з моїх давніх улюблених думок виразно потверджує творчість В.
Анголенка: поетична (ширше – літературна) мова завжди поєднує максимальне
оголення з особливим шифром або кодом. Отаке єднання робить літературу.
Якщо тільки перше – маємо вульгарність і несмак, якщо тільки друге – перед
нами тьмяність і невиразність. І тих, і тих зразків у літературі доволі...
Гармонійності завжди бракує.
Прочитавши вірш В’ячеслава Анголенка, відчуваєш нестримне бажання негайно
ж його перечитати – вдруге, втретє... І не тому, що хід поетової думки
ускладнений, і хочеться глибше йога осягти, ні, мовна тканина якраз прозора,
але закарбований у ній візерунок закликає роздивитися його уважніше, помилуватися
ним довше, вдихнути аромат слова глибше. А слово Анголеика дуже далеке
від будь-якого стандарту. І в ньому завжди закладено отой глибинний літературний
шифр, той суто індивідуальний творчий код, що його так захопливо спостерігати
й розгадувати. Зрештою осягаєш багатошаровий зміст цієї поезії й мимоволі
чуєшся вдячним до явтора, який по-новому чує й розкриває красу українського
слова, його смислове наповнення, його новаторську художню функцію. Таке
можна сказати не про багатьох.
Прочитайте отой спресований урбаністичний етюд «Холоднеча сього міста...».
Виявляється, мій розкішний, п’янливий, ненаглядний Київ може здаватися
комусь і таким... І в тому є переконливість, конкретна доля людська, стабільність
і протяжність емоційного стану... В тому сила лірично¬го сплеску, коли
він спроможний і на тебе накинути свій солодкий зашморг.
А зашморг буває не тільки солодким. Прочитайте «Уяви собі сорок сорок...»,
прочитайте поезію «Кримський»... То не Микола Левченко, улюблений учень
і колега Агатангела Кримського, накинув на себе зашморг (і ту мотузку
до останку зберігав учений – є така версія), а й на самого академіка накинула
смертельний зашморг безжальна радянська система. А яке ажурне й міцне
плетиво слів у поезії «Сковорода»! У фокусі цієї кришталевої лінзи зринає
раптом на весь зріст постать дивовижної людині й мислителя. То один із
найяскравіших творів В’ячеслава Анголенка, приклад майстерного володіння
словом і проникливого бачення крізь слово.
Давно вже, ровів 15 тому, Іван Драч привіз до Харкова чималий зшиток віршів
і попросив мене знайти автора, чиєї адреси не знав, допомогти йому. Не
без детективних пригод це мені вдалося. Автором виявився слідчий міліції
Красноградського району Харківської області. Згодом з’явилася перша (і
до сьогодні єдина) журнальна публікація В. Анголенка – «Березіль», 1992,
№ 2. А потім цей автор зник з мого поля зору на роки. Аж раптом... вигулькнув
у Києві, де й зараз працює адвокатом. Має давнє філателістичне хоббі –
видає самотужки мініатюрний журнал «Український філателістичний вісник».
Видав дві крихітні збірочки поезій – «Намерзлими вустами» («Юніверс»,
Київ, 2002) та «Часолов» («Юні¬верс», Київ, 2005). Ці книжечки-метелики
переважують чимало грубезних томів.
 |
|
 |
 |
 |