|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №11-12, 2004 р.
Михайло ЯКУБІВСЬКИЙ
ПОКЛИКАНИЙ БОГОМ
У це важко повірити нині в цивілізованому світі. Але таке було.
Книга-реквієм, книга-документ, книга-голосіння Олеся Волі "Мор"
свідчить про це на 1151 сторінці.
Голодомор 1933 року, організований большевицькою Москвою в Україні, приніс
страшне лихо в українську землю, якого, певно, не знала досі всесвітня
історія. За окремими підрахунками, від штучного голодомору загинуло 14
мільйонів людей. Ця війна без пострілів торкнулася кожної родини українців,
що опинилися у Східній Україні під владою московських большевиків. Моя
мама Домаха Данилівна, що з Вербівки Ружинського району Житомирської області,
врятувалася тим, що в сніговій кучугурі (спасибі, хвала снігові) заховала
від "червоної мітли" клумак проса. Оте просо і врятувало майбутнє
життя її сина і дочки… Мого діда Герасима викинули з власної хати як куркуля,
і він десь загинув, як тоді казали, на Соловках. А батька мого молодого
засудили на 6 років як ворожого елемента й етапували в Уссурійський край…
У нашому селі з голоду вимерло більше половини вербівчан. Були випадки
людоїдства. Так, якась Грибиха закликбла до своєї хати молодих жіночок
чи дівчат, убивала їх і добуте таким чином м'ясо возила на базар у Паволоч.
Її арештувала міліція - більше про людоїдку ніде не чули… Садиба наша
- це місце, де мешкала сім'я, чоловік і жінка, яку в селі називали Тадрами.
Вони мешкали в маленькій шевченківській хатині, де й померли з голоду
в зиму 1933 року. Коли зійшов сніг, то подвір'я було встелено панцерами
молюсок із річки Роставиці. І мила річка Роставиця не врятувала цю стражденну
сім'ю. Голова сільради змилувався над мамою, що лишилася одна без хати
з немовлям на руках, і продав їй цю хатинку.
Я з пам'яті переповів лиш невеличку частку того, що мені розповіла мама
про страшний 33-ій рік. Пам'ятаю ще дитиною, як говорив вербівчанин дядько
Петро Манікало, що разом з моїм батьком пройшов фронти 2-ї Світової війни:
"Моя математика - 33 і 41!" Що тут заперечиш?..
Олесь Воля наче покликаний Богом розповісти усьому світові про страшне
лихо 1933 року, про найстрашніший штучний голодомор у світовій історії.
Він уздовж і воперек обійшов села, селищі і містечка України, щоб у ще
живих свідків записати спогади про той Голодомор. Він опитав і записав
10 тисяч респондентів! Тож у книзі "Мор", яка вийшла у видавництві
"Кобза" до 70-річчя цієї сумної дати, відображена лише частинка
величезного мартиролога документальних свідчень про страшну чи, точніше,
найстрашнішу трагедію українського народу. Книгу цю Олесь Воля видав сам,
позичивши заради цієї святої справи гроші, чотиритисячним тиражем її віддруковано
у харківській книжковій друкарні "Глобус". І в цьому є щось
символічне. Адже 1933 року столицею України був Харків. Це сюди з Москви
спускалися людиноненависницькі накази Сталіна та його кровожерної кліки
про здійснення т. зв. "великого перелому" в Україні, про створення
колгоспів, про "знищення куркуля як класу", про жорстокі хлібозаготівлі
тощо. Знайшлися совісні, чесні українські комуністи Микола Хвильовий і
Микола Скрипник, які займали значне суспільне становище в УРСР та її столиці
Харкові і опротестували нищення українців у голодоморі, пуcтивши того
ж 1933 року до скроні кулю із власного нагана… Але це був уже запізнілий
протест. Бо ж мудрий Сергій Єфремов, блискучий український журналіст і
вчений, ще в січні 1918 року докоряв із болем Юрію Коцюбинському: "Ваш
батько все життя поклав для майбутньої вільної України, а Ви привели в
Україну бандита Муравйова…" Це ж ті п'яні матроси із армії Муравйова
понищили цвіт української молоді під станцією Крути, по-звірячому замордувавши
300 українських гімназистів і студентів, що стали на захист Української
Народної Республіки… Здобудь тоді Україна свою державність - і не було
б геноциду 1933 року, нищення української інтелігенції, мозку нації, під
час сталінських чисток, різних сфабрикованих справ про СВУ чи УНЦ, не
було б Соловків, Сандоморху, Чорнобиля… Про це й пише Олесь Воля у своїй
книзі "Мор", акцентує на цьому в передачах по українському радіо.
Бо хіба це люди були при владі в Москві, щоб на землі українській, де,
за висловом А.П. Чехова, "посадиш дишель, а виросте бричка",
створили такий страшний геноцид-голодомор. Бо ж хто з українців проривався
через міліцейські кордони, що забороняли виїзд селянам за межі України,
то таким чином міг врятуватися від голоду. Адже нищили саме українське
населення. Це стосувалося й Кубані, адже там мешкали нащадки запорозьких
козаків… Тут мимоволі подумаєш і про доцільність утворення ЗУНР. Бо якби
така держава існувала після І Світової війни на мапі світу, як новопосталі
тоді держави Фінляндія, Чехословаччина, Польща і т.д., то не було б трагедії
большевицьких масакр після "золотого вересня" 1939 року: тоді
хоча б західна гілка українського народу жила за європейською цивілізацією,
не душилася б московськими опричниками і дала б світові багато досягнень
в галузі народного господарства, науки, літератури, мистецтва, спорту
і т. д. Тож дивно навіть в нинішні часи чути: мовляв, Сталіну треба завдячувати
в об'єднанні України, її земель в одну державу… Але в яку державу?...
Щоб нині проходили дні Росії в Україні? Але ж ті дні тривають на нашій
землі від 1654 року… Слушно заявляє в парламенті України народний депутат
Володимир Черняк: "Коли ж настануть дні України в Україні?"
Нас весь час кличуть до т. зв. ЗУБРу і свої землячки, наприклад, комуніст
із Чернігівщини, депутат українського парламенту Лещенко, закликаючи до
цього "союзу України, Білорусії, Росії - трьох слов'янських народів"…
Але ж ми вже в цьому Союзі були… І знаємо, що приніс нам цей "союз",
скільки лиха. Мовляв, тепер це рівноправний союз. Але ж про це мало свідчити
хоча б відкриття в Російській Федерації українських шкіл, університетів,
театрів, видавництв, періодичних видань. Бо ж все те мають росіяни, які
мешкають в Україні… Чому б українцям не об'єднуватися з іншими слов'янами
- чехами, поляками, словаками і т. д., які вже ввійшли рівноправними до
європейської спілки народів? Тобто, до спілки цивілізованих, мудрих народів,
як те робив колись правитель Київської держави Ярослав Мудрий, король
України Данило Галицький, як того прагли великі українці, великі гетьмани
Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик. Як про те мріяв Тарас Шевченко,
давши правильну оцінку гетьману Б. Хмельницькому за учинену з його ініціативи
ганебну Переяславську угоду в січні 1654 року. Все робили, аби Україна
долучилася як самостійна держава до спілки європейських народів, славні
творці її державності Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера…
Саме большевицька Москва підступно, приховано, терористичним способом
знищила цих славних українців. У Москві було організовано цілу лабораторію
для створення таємного пістоля, що зупиняв людині серце, як від правдивої
сердечної хвороби. Так було вбито Бандеру, про що зізнавсія сам убивця
його через кілька років, втікши за кордон. Добро на таку акцію дав М.
Хрущов, якого в історії СССР поважають як автора "хрущовської відлиги"…
Але той же М. Хрущов винайшов і впровадив ще страшніше покарання від сталінських
концтаборів, цебто катівні-психіатрички. Тож мав рацію наш великий український
поет (писав блискуче і російською, і українською): "За длинную историю
России //Ни одного хорошего царя". А ми додамо за народним прислів'ям:
"Краще з розумним загубити, аніж з дурним знайти".
Нині за свої злочини перед людством Німеччина вибачається і виплачує компенсацію…
Коли нинішня Російська Федерація, як правонаступниця СССР, виплатить компенсацію
за голодомор українському народові, здійснений московським урядом 1933
року?.. Олесь Воля у передмові до своєї книги говорить про вину перед
Україною за цей геноцид Юдо-Масонського Ордену, зовсім не маючи тут на
увазі єврейського народу. Йдеться про ідеологію марксизму-ленінізму, їхнє
вчення про так звану класову боротьбу, творення "диктатури пролетаріату"
(насправді: ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ) і т.д. Адже гроші на повалення демократичного
Тимчасового уряду в Росії Владімір Ульянов-Ленін віз із Німеччини. Ми
тепер можемо говорити, як облудно діяла совєцька пропаганда, всіляко обливаючи
брудом і неправдою правління в царській Росії. Але ж воно було набагато
благородніше від правління Сталіна! Адже за режиму Сталіна знищено кілька
десятків мільйонів людей як ворогів СССР, а Микола І до смертної кари
прирік тільки п'ятьох декабристів! Тарас Шевченко (у його звільненні з
кріпацтва активну участь брала і царська родина, в т. ч. перші люди царської
Росії) у багатьох творах, зокрема в поемі "Сон", різко сатирично
і саркастично показав царя Миколу Першого, але за це його не убили, не
розстріляли, а лише заслали в солдати… Порівняно м'яке покарання (як для
режиму диктатури пролетаріату часів Сталіна чи Леніна) отримали й члени
Кирило-Мефодіївського товариства (Андрузький, приміром, перевівся з Київського
університету, де навчався, до аналогічного навчального закладу на терені
Росії... За часів Хрущова чи Брежнєва його б просто наглухо запроторили
до психушки, що майже дорівнювало смерті. Повернувшись із заслання, наш
геній Шевченко отримав у Петербурзі житло, видав там свій "Кобзар",
видрукував для маленьких українців "Буквар" українською мовою,
отримав звання академіка… У царській Росії Тарас Шевченко мав право висловлювати
такі думки, за які за сталінського режиму його ще у колисці задушили б
енкаведисти. Але режим Сталіна (і наступні) використовував Шевченка у
своїй комуністичній пропаганді, видаючи з купюрами його твори, ставлячи
йому пам'ятники! Щоб же автор "І золотої, й дорогої…" написав
би, коли б ожив і побачив страхіття Голодомору! Адже за "поганого
царя" він мав право писати ПРАВДУ! А наш переляканий поет Тичина
тоді писав: "Та нехай собі як знають, //Божеволіють, конають, - //Нам
своє робить…" І далі згадує про якусь "яму", в якій ми
будемо бити буржуїв (мабуть, ту, до якої звозили ще навіть живих охлялих
українців, щоб живцем закопати).
"Село неначе погоріло, //Неначе люди подуріли: //Німі на панщину
ідуть //І діточок своїх ведуть", - з болем писав про своє село Тарас
Шевченко. А що ж можна було казати про українське село (без Західної України)
у 1933 році?! Але совєцькі газети писали про розквіт колгоспів, щасливе
радянське життя. Те саме на замовлення писали й радянські письменники,
а кінематографісти творили "найпрекрасніше з мистецтв" - совєцьке
кіно. Так, 1930 року О. Довженко зняв німий фільм "Земля" про
колективізацію, про творення колгоспів на селі, про ворогів-куркулів…
Фільм зроблено дуже талановито. Наприкінці 50-х років міжнародне журі
визнає цей фільм "найкращим з 12 фільмів світу". А я хотів би
додати, що цей фільм вартісний ще й тим, що там зняті жителі села Яреськи
Полтавської області - такі гарні, бадьорі, в українських сорочках-вишиванках.
Вони беруть участь у масовках цього фільму, цебто у сцені похорону траскториста
Василя. Запам'ятаймо ці прекрасні українські обличчя. Бо в 1933 році,
всього через три роки, їх, у більшості померлих із голоду, ховатимуть
як скотину, скидаючи до спільної ями, ще з ознаками життя… Можливо, саме
й за це так високо оцінили фахівці з-за кордону цей фільм О. Довженка?
А за Сталіна цей твір українського кіномитція люто таврували…
За тієї влади створювалася суцільна грамотність, аби совєцькою пропагандою,
книгами, газетами, кіно і т. д. забамбулити голови громадян "соціалістичним
реалізмом", "генеральною лінією партії". Часто цитувалися
слова Леніна: "Мы вытравим это проклятое правило: "Каждый за
себя, один бог за всех". Мы придем к победе коммунистического труда!"
Дивний вислів! Бо яка ж це праця - комуністична? Це та, за яку не платять?..
Або ставлять палички за трудодні? За панщини в неділю йшли до церкви,
а тут і на Великдень у поле гонять!.. І в той же час вірші, поеми, романи,
газети, журнали, фільми, де все прекрасно, де й згадки немає про страшний
голодомор 1933 року!.. Коли в українській історії мама, збожеволівши,
різала своє дитя, аби його зварити? Коли в історії України сестри вбивають
свою меншу сестру (чи старшу, середульшу - не має значення), щоб з'їсти
у приготовленій після цього в печі страві? Але про це десятиліттями в
СССР заборонялося говорити, наче й того голоду в 1933-му не було… Ні!
Голодомор був! І про це свідчить книга Олеся Волі "Мор".
Ця книга - як документ для майбутнього суду над КПСС - КГБ, над комуністичною
ідеологією. Адже ця ідеологія витравлювала у людей почуття благородства,
святості, право говорити правду, право бути людиною. Цікаво, для кого
обрушувалася лавиною вся пропаганда, хто їй вірив? Адже після розвалу
СССР розпалася 18-мільйонна армія членів КПСС. Чому ж вона розпалася?
Адже ці люди присягалися служити комуністичній ідеї, справі партії і т.
д. Виходить, що ці люди вступали в партію ради кар'єри, і мали вони на
увазі справу Ульянова-Леніна. І тепер ми бачимо, що ці люди, які дихали
Леніним, тепер дихають самостійною Україною… А якби в Україну прийшли
послідовники Мао, то вони б осилили і цитатники.
Отже, совєцька система - це був крок (а можливо, й століття) назад, до
прірви. СССР - це була держава тоталітаризму й абсурду. Бо хіба ж нормальні
люди могли б знищувати учених, письменників, кращих людей суспільства?
До США таких людей з усього світу звозили, тому й існує там нині супердержава
та високі технології. А в нас розумних людей знищували. Або перекреслювали
їм подальше життя. Приміром, Василь Лісовий написав до ЦК Компартії України
листа, де пропонував провести відповідні реформи, щоб удосконалити соціалістичну
систему та вирішити окремі питання українського суспільного розвитку.
Але за цілком нормальне звернення зі щирими думками і побажаннями як комуніста
Лісового арештовують і засуджують у 1973 році до 11 літ неволі, позбавивши
сім'ю годувальника, де залишилася одна дружина з двома маленькими дітьми
на руках… Іван Михайлович Дзюба написав цілком марксистську працю "Інтернаціоналізм
чи русифікація?", де В. Ленін постає мало як не месія для України
(у праці понад 400 разів цитуються вислови з писань Леніна як справжнього
інтернаціоналіста, як захисника прав українського народу). Якби справді
СССР керували розумні люди, то працю І. Дзюби можна було б узяти на озброєння
задля вирішення національного питання у цій державі, і той СССР, можливо,
ще довго проіснував би завдяки цій праці. Але І. Дзюбу посадили в спецізолятор
КГБ, де протримали півтора року, аби він, як марксист-ленінець, покаявся
й засудив свою працю, яка вже перетнула кордони СССР і була надрукована
навіть у Китаї… Людина щиро хотіла, з марксистських позицій, допомогти
в комуністичному національному будівництві, а його піддали страшній анафемі.
Те саме чекало й тих громадян СССР, хто хоча б прочитав цю працю: їх викидали
з роботи, виключали з вищих навчальних закладів, запроторювали до психушок.
Тож перш ніж досліджувати психіку тих українців, які в божевіллі вбивали
й різали у 33-му році своїх дітей чи рідних, щоб зварити їх у казані для
споживання, варто замислитися: а чому в цій системі всі, в основному грамотні
й освічені люди, брехали, оспівуючи сатанинську совєцьку систему? Доходило
до того, що були спеціальні поети чи митці, які творили радянські прислів'я
на зразок: "Два сонця має земля: одне сяє з неба, друге - з Кремля".
Це був масовий психоз, це була совєцька суспільна шизофренія, початок
якої було покладено злодійським захопленням большевиками влади. Большевики
обіцяли народу все: землю, фабрики, заводи і… диктатуру пролетаріату та
"красный террор". Бо землю за того режиму можна було знайти
хіба на небі. Тепер усі ці мерзотники, що організували Голодомор-33, відомі
по всьому світу: Сталін, Каганович, Молотов, Косіор, Петровський, Балицький…
Вони знаходили виконавців серед покидьків українського села, що утворювали
т. зв. "червону мітлу". Ці українські опричники у своїх же односельців
відбирали останню картоплину чи зернину, довгими металевими щупами "обмацували"
все в хаті та на обійсті, виривали навіть з дитячих рук скибочку хліба
чи грудочку цукру… Такі активісти викидали сім'ю з маленькими дітками
взимку на лютий мороз, якщо хата знадвору виглядала доладно вибудованою…
А в той же час письменники запобігали перед владою, уславлюючи "творців
нового життя на селі". Але народ складав правдивіші твори:
Нема хліба, нема кики:
Тільки кіно та музики.
Ні корови, ні свині -
Тільки Сталін на стіні.
Олесь Воля у своїй книзі не звинувачує й російський народ, що також потерпів
від совєцької влади… Проте хочеться запитати: чому ж ці большевицько-комуністичні
ідеї-побрехеньки не прижилися серед цивілізованих народів Європи, а в
лапотній Росії аферистам-большевикам повірили, отим їхнім казочкам про
побудову комунізму, де всього буде доволі?..
Є нині чимало людей, які б хотіли звинувачувати у всіх бідах євреїв-енкаведистів.
Але це так само несправедливо, як через окремих покидьків-українців, що
прислужували гітлерівцям як поліцаї, паплюжити весь український народ.
Бо ж були євреї-психіатри, які катували інакомислячих у брежнєвських психушках,
але й був (і, слава Богу, є й досі!) єврей, лікар-психіатр Семен Глузман,
який один на весь тоталітарний СССР визнав генерала-дисидента Григоренка,
всупереч твердженням КГБ, психічно здоровою людиною, за що отримав 12
років ув'язнення у брежнєвських таборах. Взагалі, щодо непривабливого
роздмухування українсько-єврейського протистояння, то воно є надуманим
і провокативним та імпортованим в Україну недругами її незалежності. Адже
євреї споконвіків мирно жили в Україні (тоді ж у Росії існувала щодо євреїв
смуга осідлості), тут могили їхніх предків, їхні храми, - тож нехай євреї
ніколи в майбутньому не стануть ворогами української державності, а їхні
колишні єдиновірці із ЧК-НКВД, як і поліцаї-українці, навіки будуть прокляті
Богом. Адже тільки українці, урядовці з Центральної Ради, прийняли такий
закон з національного питання, де євреям були надані найбільші права за
всю їхню багатостраждальну історію, яку так цінував Іван Франко, написавши
геніальну поему "Мойсей". А Леся Українка писала: "І я
боролась, як Ізраїль". Тож якби тоді, у важкі роки становлення УНР,
євреї стали б на її сторону, то, певно, не було б подальших трагедій в
історії цих народів: в українців - Голодомору, а в євреїв - Холокосту.
Адже, зірвавши в окупованому Києві Хрещатик, большевики фактично спровокували
страшний Бабин Яр, де стріляли німецькі окупанти безневинних євреїв і
українців. Треба стерти у євреїв міф про антисемітизм українців, про антисемітизм
Петлюри, створений совєцькою пропагандою. Адже в лавах УПА поруч з українцями
були й представники єврейського народу. А скільки українських сімей порятувало
євреїв під час гітлерівської окупації!
Отож у трагедії українського народу 1933 року винні керівні посадовці
сатанинської большевицької ідеології, а не російський чи єврейський народи.
На цьому й наголошує у своїй книзі Олесь Воля. Адже народ тут говорить
простіше: "Пани б'ються, а в мужиків чуби тріщать".
Монументальна праця Олеся Волі заслуговує на переклад найважливішими мовами
світу. Бо такої трагедії, так довго приховуваної від світової громадськості,
не зазнав жоден народ на Землі. Перед тими нехитрими розповідями очевидців,
свідків голодомору, блякнуть трагедії Шекспіра, Шевченкові "Гайдамаки",
навіть біблійний світовий потоп… Це ж скільки загинуло, померло діток
- майбутніх хліборобів, рибалок, шахтарів, солдатів, інженерів. Адже там
могли бути майбутні Лесі Українки й Миколи Зерови, Корольови й Кондратюки,
Вернадські й Агатангели-Кримські, Кибальчичі і Сікорські…
Як правило, гинули кращі. Винищували цвіт нації. Це був один із найстрашніших
злочинів перед людством. І дивуєшся, як могла створити таку книгу буття
українського народу одна людина - Олесь Воля. І видати її за власний кошт.
Таке міг здійснити титан праці, справжній українець, лицар з козацькою
душею. Родом він з Полтавського краю, із села Винники на Козельщині, де
народився 13 квітня 1952 року в селянській родині. Олесь Воля - це його
літературний псевдонім, під яким уже вийшло чимало його творів. А справжнє
прізвище, ім'я та по батькові - Міщенко Олександр Володимирович. Батько
його був майстровитим чоловіком на всю округу, бо вправно столярував,
а особливо гарно клав печі, чи, як на Козельщині кажуть, комини. Він помер
молодим - у віці 52 роки… Мама - Поліна Петрівна Винник - народила й вивела
в люди троє синів, Замолоду була на підневільних роботах у Німеччині як
остарбайтер. Її дідуся Хому розкуркулили, забравши дві десятини землі
і молотарку. З того горя він невдовзі помер. Голодомор 33-го забрав чотирьох
людей із родини. Батько Петро Хомич загинув на фронті. Поліна все життя
пропрацювала у колгоспній ланці, де вирощувала буряки й кукурудзу (за
вирощування останньої культури була навіть нагороджена трудовою медаллю
за часів М. С. Хрущова). Мама померла на 79-му році життя 14 січня 2002
року. Майбутній письменник і дослідник Голодомору-33 закінчив середню
школу в селі Бреусівка, де сидів за тією ж партою, що й колишній учень
цієї школи, знаменитий письменник Олесь Гончар (цікаво зазначити, що,
коли вийшли друком перші оповідання Олеся Волі в журналі "Дніпро",
Олесь Гончар щиро їх привітав, надіславши авторові-землякові теплого листа).
Після закінчення школи О. Воля працював у районній газеті, а потім вступив
на факультет жерналістики Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка,
який закінчив 1975 року. Під час навчання в університеті зацікавився філософією
Шопенгауера, Ніцше, дисидентською літературою, чим привернув до себе увагу
пильних органів КГБ. Мабуть, тільки приятелювання з відомим хірургом і
вченим Миколою Амосовим врятувало його від виключення з університету.
Але на випускному екзамені з наукового комунізму (цей предмет знав блискуче)
йому виставили "трійку" в диплом, що позбавляло права працювати
в ідеологічних установах. Мусив їхати на БАМ (краще поїхати на БАМ, аніж
в концтабори Мордовії чи Уралу), працював кілька років звичайним робітником,
далі був лісорубом у тайзі, в Іркутській області… Гаряче зустрів так звану
"перестройку" з приходом до влади в СССР Михайла Горбачова.
Ця перебудова й порятувала його від можливого ув'язнення як дисидента.
Почав інтенсивно друкуватися. 1986 року у видавництві "Веселка"
вийшла його повість "Я плакав на ранкову траву". А 1989 року
видавництво "Молодь" випустило у світ його книгу "Безкровна
війна". Цією книжкою й розпочався шлях Олеся Волі як дослідника голодомору
1933 року. Чимало його книг вийшло у видавництві "Знання", а
в "Кобзі" - роман "Степівщина". Олесь Воля - член
Національної спілки письменників України, певний час працював у її апараті.
Ще раз у подивуванні: як могла таку грандіозну працю створити одна людина
самотужки, з власної ініціативи, на власному ентузіазмі? Адже такою справою
мали б займатися академічні інститути, державні відповідні установи, широкі
кола громадськості. А тут знайшовся один титан праці - Олесь Воля…
Слід було б створити в кожному населеному пункті Східної України мартиролог
померлим у голодоморі 1933 року. У селах чи селищах мали б бути споруджені
своєрідні стіни плачу, де були б викарбувані прізвища померлих під час
большевицького геноциду, а відповідний обласний центр мав би видати багатотомні
видання свідчень про трагедію 33-го року зі списками померлих чи, точніше,
замордованих голодом українців - діток, дівчат, хлопців, жінок, чоловіків,
бабусь і дідусів. Таку справу потрібно здійснити, щоб більше на українській
землі не сталося подібного лиха, що принесло їй горя у сто а чи й тисячу
разів більше, аніж татаро-монгольське іго…
Це страшний урок нашої історії. Тож і досі дивуєшся живучості большевизму
в Україні. Носії чи заручники цього руху на демонстраціях досі загрозливо
трясуть портретами Леніна, Сталіна…
 |
|
 |
 |
 |