журнал "Вітчизна" №11-12, 2004 р.

ОРЕСТ СЛИВИНСЬКИЙ

ЩЕ СПАЛАХНУТЬ СТОРОЖОВІ ВОГНІ

ЕСЕ

Схоже, літературі вже ніколи вишукувати
вигадливі форми - до всіх винайдених
теоретиками... її функцій час додавати
останню й головну - рятувальну.
Олександр ЯРОВИЙ
("Літературна Україна", 9. І. 2003)

1. Не чекати синю птаху з вирію

Бачу на чатах біля вартових веж, котрі ось-ось шугонуть над степом чорними димами, уже не тих давніх і самотніх козаків у червоних чи синіх жупанах, із високими жалами списів та шаблями при боці й настороженими, готовими до стрімкого лету, румаками. Небезпечна-бо для нашого люду орда набула нині інших обрисів та й діє вона йнакше. У різних ликах суне до України не тільки ззовні, а більше - хоч як це дивно - немовби зсередини, із нашого ж таки середовища. Тому й сигнали про смертельну небезпеку найперше тепер зуміють подати чи то пак мали б уже інтенсивніше надсилати їх громадянству воїни інші, зосібна ті, чиїм смолоскипом і навіть зброєю покликане бути перо.
Аж замлоїло під грудьми, коли оце намагався охопити думкою небачені досі події, котрі сьогодні відбуваються у світі. І завмираєш не так від кожної з них зокрема, як від усвідомлення їхньої результативної у близькому майбутньому сутності й од простежених на цій основі наче й не зовсім логічно сформованих тенденцій, за яких нам, українцям, не слід дуже сподіватися на швидке відродження економіки, культури, духовності. Особливо ж коли будемо лишень байдуже спостерігати за всім, що діється навколо нас.
Тривожно стає ще й тому, що цей не зовсім іще зрозумілий грядущий феномен у житті не тільки нашого народу десь уже нутром відчуваєш як небезпеку. Хоч воно, це з'явище, тільки ще набуває більш-менш уловлюваних контурів. Тож тим більше в цій поки що неувиразненій ситуації, немов до ангела-охоронця, линеш думкою до художньої літератури, яка в усі часи допомагала вдумливому прошарку громадянства бодай трохи прозирати у свій завтрашній день. Бо таки здатна була виділити з об'єктів своєї обсервації такі людські типи, факти й навіть ще мало ким помічені, сказати б, підводні течії, котрі в скорому часі на багато десятиліть визначали шляхи, що ними пішло ціле суспільство з не раз катастрофічними для нього наслідками.
Так, як це, приміром, умів колись робити Федір Достоєвський, що своєю "карамазовщиною" й особливо романом "Біси" наперед окреслив розгул дикого більшовизму, яким утягнуто було в смертельний вир майже півсвіту й загублено десятки мільйонів невинних душ та загальмовано чи точніше буде сказати - відкинуто на ціле століття нормальний розвиток людства.
А візьмім-но нашого Івана Нечуя-Левицького хоча б із знаною всім повістю "Дві московки", де письменник немовби у великий дзвін ударяє на сполох, застерігаючи краян од руїнницького впливу на національну свідомість, врешті й на моральні засади українців, що його несло на наших теренах силоміць і всуціль зрусифіковане шкільництво - бо он дивіться, якого духовного покруча, зденаціоналізовану й бездумну потвору зробило воно з Ганниного сина Івася, персонажа з "Двох московок"! На цей аспект повісті в нашому літературознавстві й шкільництві в минулі десятиліття, певна річ, не прийнято було мовити жодного словечка.
У руслі заторкнутої теми хіба не бачимо в нас як подальшу тяглість цього явища - великомасштабних і жахливих "плодів" уже пізнішого, знову масового, переведення імперкомуністами українських шкіл на російську мову викладання, яке призвело до того, що більшість молодих людей, особливо в містах, ще й нині, навіть за вже здобутої державної незалежності, засліплено цурається рідної української мови, нашої національної культури, народних традицій, коли серед юнаків та дівчат неймовірно зросли злочинність та моральне виродження. За результатами найновішого опитування понад сорок відсотків нашої молоді взагалі не пов'язує власного майбутнього зі своїм народом...
Довго буде Україна виправляти ці страшні результати змосковщеної освіти, якщо тільки взагалі вона зможе колись та здолати це своє всенаціональне лихо. І я цілком згоден з письменником Валерієм Шевчуком, який в одному з газетних інтерв'ю так сказав: "Бачу причину бід наших у тому, що ми з давніх часів живилися чужим розумом, були виховані в чужих школах".
Печально це. Тож є підстави стверджувати, що персонаж із "Двох московок" І.Нечуя-Левицького, отой знікчемнілий український Івась, помножений на сотні і сотні тисяч - та що там, на мільйони! - і нині живе серед нас. І коли уважно придивитися, то його можна бачити скрізь, нерідко навіть у такій ось грубо вираженій формі.
Не так давно їхав я електричкою. Між Фастовом та Козятином сидів поряд із жінкою років сорока та її сином, як з'ясувалося, десятикласником. На верхній губі його вже висіявся молоденький вус, а постійний вираз обличчя був такий, неначе цей кремезний молодик щойно розкусив прекислу ягоду. Й особливо вже кривився його вид, коли мати просила не вибігати щоразу в тамбур покурити. "Пєтя, та тобі ж іще нізя, шкоду собі дєлаєш". - " Чєво-чєво!? - гарикнув він, люто зиркнувши на матір. - Што хачю, то і буду дзєлать! І прікусі ти..." На мою репліку - як так можна розмовляти з матір'ю? - нічого не відповів, наче не було мого зауваження, тільки скоса глипнув у мій бік, мовби лезом ножа зблиснув, та ще горбкуваті жовна жорстко ворухнулися на його вилицях. І він повагом рушив до тамбура.
Цього разу довгенько не повертався, тож ми з жінкою розговорилися. А що пасажирів по сусідству не було, то вона аж із сльозою в очах тихо забідкалася. Вибралися вони до діда й баби в село на Козятинщині, насилу вмовила сина поїхати, аби продуктів більше привезти до Києва, де вони й живуть. Якось дід візьми й спитай: "Чому ж ти, внучку, по-нашому вже й балакать перестав? Усе змосковська та змосковська. А ще й, коли заговорю з тобою, то невдоволено чвиркаєш... Наче ж як меншенький був, то й казочки мої радо слухав, навіть справно так переповідав їх". Боженьку ти мій, що тут зчинилося! Пєтя вже шукає шапку та поквапці до поїзда збирається, хоч ми ще цілий день мали бути в селі. Ледве стримали. Дідусь уже й пробачення просив... Та й удома, в Києві, теж нерідко бунтує, коли спілкуєшся з ним по-вкраїнському, ти, каже, нє забівай мнє мазгі етой хахляндієй. "А батько ж його, - запитую, - як на це дивиться?" - "Та що батько... Шоферує він, геть байдужий до цього, усе повторює: "Яка разніца, по-якому із'ясняться". А мені, учительці, нехай і початкових класів, боляче все це бачити". - "Але ж самі ось потураєте йому... вибачте, суржиком розмовляєте з сином... Хоча б оте "нізя", "Пєтя", а не "Петрусь" чи "Петрик" . - "Ой чуєте, так же ж раніше по-нашому й називала його, а тоді заборонив, бо як почули його дружки зі школи, то дуже стали насміхатися. Відтоді й перейшла на "Пєтя". - "Школа, де він навчається, українська?" - "Ні, російська. Батько наполіг записати туди сина, як він сказав, "пєрспектіва в руській буде больша", хоч українська школа поряд, а ця далі від нашого дому"...
Жінка замовкла, бо вже перевальцем підходив Пєтя. Він усівся на своє місце, потер долонями добіла вишмульгані (мабуть, камінцем) на колінах джинси, закинув ногу на ногу, торкаючись моднячим на грубезній підошві черевиком материної спідниці, аж мати змушена була відсунутися.
Я не захотів більше відчувати на собі цю вкрай негативну енергетику молодика й, тяжко збентежений, пересів подалі від них. Душа скапувала кров'ю, а думка все чомусь билася над полум'яною і правдивою публіцистикою І.Нечуя-Левицького, яку він друкував у Галичині, за межами російської імперії, і де гостро засуджував "обрусение" українців головним чином "через адміністрацію і великоруські школи", картав офіційну політику імперських властей - "великоруськими школами скрізь повбивати невеликоруські літератури, а потім і попсувати і самі національності і в кінці всього з усіх поробити колись москалів, великорусів" (Зібрання творів у десяти томах, том Х, К., 1968).
Ще зовсім недавно, кажу, те ж саме норовило зробити й імперсько-більшовицьке всевладдя СРСР, та, слава Богу, відкинуло копита. Але ж розкручений маховик русифікації не зупинився! І за часів нашої незалежності близькі до владних структур зловорожі сили далі із шкури пнуться, аби в усіх сферах вести політику денаціоналізації українських дітей та підлітків, хоча й частині недавно зросійщених шкіл начебто повернуто український статус. Але що з того статусу, коли дитина в таких "українських", особливо міських, школах чує рідну мову хіба що на уроках та й то не на всіх. А так - усе життя школи, спілкування між усіма учнями й переважною більшістю педагогів, як і раніше, цілком затоплене російським духом, зневажливо-іронічним ставленням школярів та й багатьох учителів (опріч хіба що в західних областях) до всього українського. То що вже тоді, питається, казати про школи з російською мовою викладання! А їх же в нас - ой вистачає, причому їх набагато більше, аніж належало б бути для російської меншини, надто ж у південно-східних регіонах, де сотні населених пунктів узагалі не мають українських шкіл або там одна-дві числяться на великий промисловий центр.
Так що відома імперська інерція вільно й нищівно далі діє на юні душі. Й ота примара Івася-покруча з "Двох московок" нині таки висить над підростаючим поколінням. І це трагічно.
На жаль, наша влада, котра мала би щось терміново робити для виправлення такого становища, дивиться на це крізь пальці. Бо й сама вона за духом не українська, тож така дика неприродність у державі її цілком влаштовує.
Але щоб краще вловити глибинну суть цих задавнених та й уже тепер набутих наших проблем, озирнімося ширше на світ.
Ніяк не можу позбутися подиву, чому це художня література основним своїм масивом ще й досі обминає увагою нинішні, можна сказати, епохального значення та всесвітнього виміру виспілі враз переміни, од яких стає не по собі. За малим, розуміється, винятком, до якого відношу, зокрема, новий роман Павла Загребельного "Брухт", де зроблено лише вузький, тільки з одного боку, хоч і виразний штрих до лиховісного портрета нашої дійсності; та зовсім недавно опублікований у журналі "Київ" роман Юрія Мушкетика "У пастці", в якому вже стикаються два світи - традиційно сформований, благородний та отой користолюбно­бандитський, що повсюдно править нині бал. Не можу тільки вважати виправданим, що в обох цих творах представники чорного, замішаного на крові, "бізнесу" в кінцевому підсумку зазнають цілковитого краху. Як, до слова, бачимо це і в давніше випущеному романі Володимира Дрозда "Злий дух. Із житієм".
Що це? Узяло гору сильне бажання авторів якомога швидше розправитися з темними силами? Але ж, панове, реальність поки що інша - оті вовкулаки набагато живучіші, аніж це видно з ваших романів; і поки що десь у найзагальнішому плані на близьку перспективу їм нічого не завадить неподільно панувати в країні. То більше, що на сторінках згаданих романів поборюють­то один одного клани однаковісінької фізіономії. Інша річ, коли б показати, як поволі у глибинах суспільства вже зароджується нуртування свіжої, ще мало знаної потуги, котра, гадаю, дедалі відчутніше протистоятиме їм...
А дуже хотілося б почути провісницький голос літератури, й не з якихось там сухих трактатів чи елементарної публіцистики; через внутрішній, такий часто мінливий, світ людини це відчути, через моральні зрушення і, власне, через формування нової реальності з її боріннями й надіями... І передовсім тому так прагнеш осягнути її, що надто вже неспокійна душа, бо весь цей нинішній істеричний шал не зовсім іще пояснений, сказати б, на генетичному рівні.
Література тим часом чомусь не квапиться виконувати цю жадану всіма нами її функцію. Чи то вона внутрішньо здрібніла, знечулилася, а тому зводиться тепер здебільшого до вихоплювання з потоку життя речей не завше визначальних? Дбаючи при цьому більше про задоволення низьких інстинктів та епікурейсько­розважальницьких потреб сучасних читачів. Або впадає в іншу крайність - абсолютно нечитабельно й так уже закручено та замудровано норовить підкотитися до читача, що той просто знизує плечима і якщо, бува, здолає якісь там десять сторінок цієї (за Чеславом Мілошем) "оргії самозамилування", то це ще добре. Доходить просто до смішного, коли навіть чимало членів журі або комітетів дуже поважних премій нецеремонно зізнаються, що ніяк не могли дочитати - нуднющий­бо неймовірно! - висунутий на здобуття премії твір, а тим часом чомусь, не без моральної для себе ущербності, самі й голосували "за". Чи й не тому тільки, щоб не виглядати в чиїхось очах відсталими й некомпетентними?..
Але ж, панове "судді"! Доводжу до вашого відома, що навіть найзатятіші апологети різко вираженого у французькій літературі модернізму з його, скажімо, ірраціоналізмом, гучно проголошеною "елітарністю", запереченням самого історичного прогресу тощо вже десь із півтора десятиліття тому схаменулися і стали гаряче доводити, що слід усе­таки повертатися до сюжетності, хай і дещо видозміненої, без якої проза не має перспективи, й інтерес до неї в суспільстві може звестися до нуля.
Не заспокоїло їх навіть те, що в сімдесятих роках модернізм поступово переходить у постмодернізм, де вже згасає "потік свідомості", бо філософські теорії тут часто й не переломлюються через особисті розмисли персонажів чи авторів, а буквально не раз в оголеному вигляді вклинюються у літературний твір, зосібна це стосується поглядів Ніцше. Властива постмодернізмові фрагментарність, постійна непевність, усепоглинаюча деканонізація і настирлива маскарадність із глумливим іронізуванням над речами справді вартісними та непроминальними - усе це вже призвело багатьох людей із європейських суспільств до духовної спустошеності й відповідно теж не робить літературу привабливою не те що для широких кіл громадянства, а й навіть для тих самих постмодерністських теоретиків та вдаваних гурманів...
А тим часом що ж ми бачимо в нас? Саме тоді, коли схаменулися французи, тобто напередодні дев'яностих, чимало українських літераторів навперебій якраз і кинулися писати "по­модерністському", вважай, за старим уже західним зразком. І навіть, на свій сором, не подумали, що ті, хто сформував цей напрямок у літературі, уже про нього фактично забули й, навчені досвідом, не сприйняли також з відкритими обіймами, а досить таки скептично, його "наступника" - постмодернізму.
Тож у п'яти аж пече від спокуси висловити тут принагідно ще й таку "крамольну" думку: цілком­бо схоже на те, що той, хто нині висуває в нас такі непридатні для читання романи на вельми поважні премії та гарячково агітує комітетчиків підтримати їхніх авторів, свідомо, ще й підсміюючись у жменю, дискредитує таким чином нашу літературу в очах громадянства. Ось, мов, дивіться, яким непотребом бавляться і захоплюються самозакохані українці. Тонкий це й дуже, скажу я вам, хитрий спосіб дошкульно принизити українське письменство перед міжнародною культурною спільнотою. Чому ж ми все­таки вчасно та пильно не роззирнемося трохи ширше по земній кулі?
Гадаєте, був би популярним американський роман у США та в багатьох інших країнах, якби писався в такому ж пренудно­штукарському ключі? Дзузьки! Ні, він весь, усім своїм масивом, до останнього нерва жорстко прив'язаний до реальної дійсності. Це - його козир, саме це й робить його привабливим у нинішньому прагматичному світі.
Отож час би й нам подумати, в силу яких таких причин наша література збайдужіла до того, що з нами діється сьогодні та що нас чекає завтра. Бо як би там хто не вигороджував її в нинішньому вигляді, за найбільшим рахунком вона таки перестала бути отим надчутливим індикатором, що заздалегідь дає знати про тривожні явища чи то про народження дійсністю небачених досі типажів, котрі визрівають у надрах суспільно­політичного життя, надто ж у царині моралі, яка є формою гуртової свідомості.
Хто з відомих романістів нарешті зрозуміло й на рівні серця переконливо скаже нам, що з нами твориться в третьому тисячолітті? Кардинальне запитання до сучасної літератури. Про це вже треба нині волати! Особливо коли бачиш, як немало талановитих літераторів, на превеликий жаль, дотримуються нігілістичного розуміння ролі художньої літератури в житті народу. І навіть більше - деякі з них разом із частиною політиків ще й заграють перед новітньою ордою, підлещуються до неї, ба навіть колінкують перед ординськими ханами. І це ті, хто мав би у своїх творах найтонше відчувати навислу над нами небезпеку й щонайгучніше попереджати українське суспільство про неї.
Уже ж бо й деякі рядові публіцисти та політологи, котрі, бува, не особливо й відзначаються інтуїтивною мудрістю чи то футурологічним мисленням, і ті починають подавати тут свій голос, навіть забарна у своїй роздумливості філософія вже не мовчить про цей ось нинішній вияв фундаментальних перемін, що починають стрясати людством. І тільки велика література, надто ж наша, національна, поки що пасе задніх. А саме їй би під силу розкрити головні пружини, що розкручують усі трибики новітньої дробильної машини історичного процесу; саме воно, красне письменство, здатне належно показати розгублену людину в цьому жорсткому середовищі й головне - дати якусь опору зніченому несподіваними й дуже несприятливими обставинами, приреченому на все більшу самотність індивідууму, бодай пунктирно окреслити для нього приблизні орієнтири в бурхливих течіях велетенського світового дійства, яке все інтенсивніше формує свою безжалісну й вельми слухняну команду. Хто до неї входить чи то тільки збирається ввійти - що це за типи й чого від них можна чекати? Це архіважливе питання, над яким конче слід би застановитися літературі.
Адже тільки вдумаймося, що відбувається! Нинішня цивілізація, яку знаємо, до якої звикли, через яку пройшли десятки поколінь, таки відходить у минуле, сиріч у небуття. Так-так, народжується новий, ще до кінця не усвідомлений нами світ зі своїми, як видається, зовсім неприйнятними, оскільки вони бездушні, порядками та законами, за якими, хай поки що й поодинокі, з'являються майже незбагненні риси у відносинах між державами, культурами, релігіями та й навіть у взаєминах між окремими людьми так само. Одне слово, нова жорстка епоха таки стукає, панове, у наші двері все настійливіше.
Хтось, спостерігаючи за цими планетарними змінами, тішить себе надією, мовляв, нарешті вирвемося із заскорузлих форм суспільного буття, і це, за його розумінням, дасть сильний поштовх до швидкого розвитку економіки, науки; а є такі (і цих переважна більшість), що в розпачі заломлюють руки, бо їх лякає всезростаюча прірва між багатством і бідністю, різкий занепад гуманістичних засад у світовій культурі, небачений розмах тероризму, все нахабніша корупція, кричуще продажництво на всіх рівнях життя й особливо бізнесу. Ті, другі, вже навіть нагадують про давні пророкування щодо кінця світу. А ще дехто покладається на модні нині астрологічні передбачення, за якими перехід минулого року планети Уран у знак Риб (символ релігії) виразно позначиться на світогляді не лише окремих людей, а й цілих народів. І в зв'язку з тим начебто можна буде сподіватися, що в найближче десятиліття виникнуть принципово нові ідеології, а в мистецтві та літературі на передній план вийде містичне спрямування.
В усякому разі поміж істориків, філософів та й серед економістів, соціологів про всі ці назрілі феноменальні явища чуємо все більше схвильованих розмов, як і несподіваних, хоч і не зовсім певних, передбачень.
То в чім же тут річ?
Мудрі голови вже давно спостерегли ще не пояснену мегациклічність у розвитку людства, а саме: через кожні десь п'ятсот років воно переживає колосальні струси, якими закінчується попередня цивілізація і починається нова. Найбільше це стосується християнського світу. Наприклад, у V столітті утверджується державне християнство Візантії, яка поки що не пориває з Римом, але цей факт мав гучний резонанс у міжнародному житті, тоді ж триває велике переселення народів, до якого, зосібна, відносяться також спустошливі походи гуннів на чолі з Аттілою; початок ХІ століття - цілковитий розрив між римо-католицькою та східною (тобто візантійською, яка стала називатися православною) церквами і бурхливий розвиток Західної Європи; ХVІ століття - дуже неспокійні часи Реформації, котра відобразила, зокрема, нагальну на той час потребу утвердження нових буржуазних порядків, відкрито й освоєно Новий Світ; й ось ми нині - саме минає півтисячоліття - теж на новому рубежі...
Зауважено також, що кожного разу на отих стиках між зазначеними етапами його шляху людському племені таки сильно дошкуляли руйнівні потрясіння в господарсько-економічній сфері, розруха, занепад культури, моралі. Якраз це й маємо сьогодні. Іншими словами, як стверджує О.Неклеса в статті "Трансмутація історії" ("Новый мир", 2002, №9), ми з вами присутні при народженні зовсім нової, ще не цілком зрозумілої цивілізації. Але ясно вже одне: у її основі - передовсім г л о б а л і з а ц і я, про яку все частіше чуємо й читаємо в засобах масової інформації. І власне, вона дає те попереднє наймення новому світовому порядкові з його супутніми явищами - антиглобалістичними рухами, які набувають усе більшої сили й котрі, до речі, теж далеко не завше мають позитивний характер. Хоч начебто і є вони відповіддю на негуманні тенденції в розвитку сучасного світу, на початок перетасування держав за їхнім впливом на планетарні процеси, реакцією на занехаяність добропорядних, людських основ у політиці, в економіці, в культурі, у системі норм та оцінок, які регулюють поведінку членів суспільства. Попри те, як запевняє автор "Трансмутації історії", "мова, здається, іде про дуже особливий випадок "великого роблення" історичних метаморфоз... Уважно вдивившись у цей калейдоскоп, - пише він, - ми починаємо розрізняти, як крізь фон звичних реалій, що розпливається, проступає подоба якоїсь непізнаної культури, і нам залишається лишень розпізнати її..."
Та все ж прояснюється ось що: виробляється тип своєрідного "світового управління", система транснаціонального характеру, яка буде представлена неурядовими організаціями, світового масштабу корпораціями, що матимуть реальну владу. Зосередиться вона в руках не політиків, як практикувалося досі, хай там хоч і рідкісні в них виявляються харизматичні таланти, а тих особистостей, часто й не дуже помітних, у кого згромадяться найбільші фінансові ресурси. Та що там говорити про майбутнє - он уже сьогодні тільки троє перших на планеті товстосумів мають у своїй власності капітал, що перевищує сукупне багатство майже півсотні держав. І гроші таких діячів стануть не стільки засобом купівлі-продажу, навіть не багатством у звичному розумінні цього слова, скільки інструментом управління світом, знаряддям необмеженої влади, здійснюваної через систему міжконтинентальних корпорацій та шляхом (і тут маємо ще одну тривожну ознаку сучасності!) так званих транснаціональних війн - цього лиховісного породження глобалізації, свідками чого ми вже стали.
Найпечальніше, що цей новий світовий порядок, який фахівці вже охрестили "грошовим устроєм", виразно викристалізовується як винятково жорстокий. І в ньому найбільша небезпека підстерігає ті нації і культури, котрі внаслідок багатовікового поневолення імперіями не надбали ще сили, не розвинулися, а чи точніше - не мали часу відродитися належним чином, щоб протистояти шмальким вітрам новітньої історії. У тому числі - о, ці мої недобрі передчуття! - загроза нівеляції та уярмлення в нових, більш завуальованих формах чигає і на нас, українців, на нашу національну культуру, зрештою, на саму українську неповторність; та он уже зараз "нових українців" не дуже то й притулиш до рідної етнічної спільноти, не залучиш до розв'язання її пекучих проблем, бо швидко набувають типових рис, що властиві безликим ділкам міжнародного бізнесу.
Як би краще обґрунтувати своє побоювання? Під новий каркас дійсності, що таким чином змінюється, хочемо того чи ні, уже влягаються всі основні пласти культури, зокрема й літератури, котрі все частіше "розглядаються як особливий інтелектуальний ресурс, сировина для інформаційних і комерційних проектів". І якраз тут клубочуться все густіші чорні хмари над українською культурою, котру віками топтав імперський чобіт.
До речі мовити, процеси глобалізації, що все пришвидшуються, уже потроху виявляють своїх небагатьох країн-лідерів, які в недалекому майбутньому жорстко домінуватимуть у трьох-чотирьох величезних регіонах земної кулі. У цьому сенсі для розуміння нинішньої ситуації великий інтерес викликає японський проект "Новий погляд на розвиток", порівняно недавно виконаний у рамках Римського клубу на підставі аналітичних даних з усіх континентів. Щоправда, у проекті таке конкретне чиєсь главенство на певних великих теренах ще тоді не визначалося, але, враховуючи, як сьогодні розвиваються події, гадаю, можна вже говорити, що одним із таких регіональних лідерів глобалізованої планети досить упевнено утверджується Росія. Ще б пак, уже хоча б тому, що всі змушені рахуватися з ядерним страховиськом, потугу якого ми ще й самі зміцнили, добровільно віддавши йому належне Україні ракетно-ядерне озброєння.
Стисліше кажучи, мова про колишню імперську метрополію, котра століттями душила все українське. Тож у новітній іпостасі й тепер, можна не сумніватися, певно ж, за мовчазної згоди своїх заокеанських партнерів, з якими нині дедалі зближується, вона й далі справлятиме над нами (та чого там - уже це робить!) свою пригноблювальну, зараз, бач, неоколоніалістську, політику. Он не то що - сам П.Глоба вже "пророкує": унаслідок зіткнення зі Сходом США перестануть бути супердержавою, а "геополітичну розкладку ХХІ століття визначатимуть Росія і Китай". І тоді, мовляв, "Україна розділиться. Лінія поділу проляже по Західній Україні, по Карпатах, у зв'язку з чим вони відійдуть до євроцивілізації. Східна Україна повернеться у православно-ісламсько-євразійську цивілізацію". Але навіть відкинувши астрологію, за всією логікою речей, можна не сумніватися, що горопашна перспектива українцям таки вимальовується. Якщо, звісно, і далі будемо розвішувати вуха та рішуче не скажемо самі собі: кінчай вертеп, закидаємо на старі бантини павукам для сітей чвари у своєму колі - нумо нарешті триматися гурту!
Та й справді, за нинішніх умов тим більше час уже не запобігати ласки перед кимось, а зосереджувати свою енергію на самозахисті. А щоб був він ефективний, насамперед національно-патріотичні сили мають бути єдині. Або іншими словами (це вже для тих, хто ну... мов на пень заїхав - ніяк не здатен уторопати цієї елементарної істини), аби ця самооборона стала реальною і достатньою, слід стати дужчими, бо "лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа" (М.Драгоманов). Коло, отже, замкнулося.
І знову ж тут виходимо на постулат: великий у цій справі та благородний вплив передовсім на більш-менш мислячі прошарки суспільства може зробити література, якщо вона буде націлена на самоусвідомлення і згуртованість нації.
Й одразу при цих словах розлягається збоку скептичний смішок, мовляв, то все одно, що проповідувати в пустелі. А даремно, панове. Бо практичний досвід уже не один раз переконливо доводив силу літератури, котру ще називають зброєю непрямої дії. Досить назвати болгарський роман, що виразно спрямований саме на таку концептуальну мету. Або згадаймо хоча б ту роль, яку відіграли на західних українських теренах численні бібліотеки довоєнної "Просвіти", укомплектовані головно художніми творами патріотичного змісту, у піднесенні національної свідомості українців. Звичайно, це були твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, а потім ще - історичні романи й повісті про козацькі часи, наприклад, Андрія Чайковського, або про боротьбу Івана Мазепи за незалежність України широко знані книги Богдана Лепкого, багато було творів про Українську революцію ХХ століття і серед них, зокрема, дуже популярні твори Олеся Бабія. Цією літературою масово зачитувалися не тільки представники інтелігенції, а й робітники та селяни різного віку, гімназисти й студенти. Драматичні вистави за п'єсами про визначні події рідної історії завше збирали дуже багато глядачів як у професійних міських театрах, так і в сільських клубах-читальнях, де ролі виконували звичайні сільські хлопці й дівчата, а також люди старшого віку. Організовувалися в читальнях обговорення найцікавіших вистав, щойно прочитаних багатьма людьми книжок з української минувшини - як художніх, так і публіцистичних, науково-популярних...
Сотні й тисячі томів такої літератури в кожному, навіть найменшому селі зробили свою добру справу. Тож, зовсім не перебільшуючи, можна нині впевнено сказати: передовсім на цій основі швидко зростала не лише кількісно, а й за своїм бойовим духом героїчна Українська Повстанська Армія. Сталінсько-беріївські опричники добре це усвідомлювали, тим-то й спалювали просвітянські бібліотеки в західних областях України, як тільки 1944 року фронт перекотився на територію Польщі.
Шкода, що сучасне наше письменство, із видавцями включно, мляво діють і поки що самі чекають якоїсь і хтозна-звідки (бо нинішні державні мужі високого рангу та й переважна більшість бізнесменів глухі до культурних потреб нації) підтримки у випуску літератури, а надто ж у книгорозповсюдженні. Але ж дивіться: хіба довоєнна "Просвіта", тодішні приватні видавці, як, скажімо, той же знаменитий Іван Тиктор, громадські патріотичні організації Галичини мали у виданні потрібних українцям книжок допомогу від настроєної по-антиукраїнському польської влади? Ні, вони просто хотіли й уміли знаходити для цього кошти, засоби, щоб таку літературу випускати й розповсюджувати, як уже мовилося, буквально в кожне село, не кажучи вже про містечка та більші культурні центри.
То, може би, варто й нашим сучасним українським організаціям, тій же "Просвіті", партіям, різним фондам, товариствам, котрі так патетично іменують себе національно-патріотичними, використати цей досвід батьків і дідів; тільки подумати трошки й чимось менш істотним поступитися, пожертвувати та й узятися до масового випуску й широкого розповсюдження гранично дешевих, тобто без цупких та глянцевих і золотолітерних палітурок, навіть на простому газетному папері, книжок такого змісту. Це може бути й класика, і вдумливо дібрані твори сучасних письменників. Треба лишень, братове мої, за-ба-жати!
Ось вам перший твір, що збіг мені на думку. Василь Захарченко написав роман, який би варто було запустити в таку серію. Героєм тут виступає сучасний юнак, що виріс у зовсім зрусифікованій сім'ї, але в нього дивним чином пробуджується українська душа, і, відповідно до тієї внутрішньої метаморфози, хлопець починає жити й діяти в цьому антиукраїнському світі... Інтригуюче й за духом добре закроєно цей твір. Уривок його вже друкувався в "Літературній Україні"; кажуть, що скоро буде й журнальна публікація. Але ж тут потрібен набагато більший тираж! Дуже в тому відношенні покладаюся на цього прозаїка. Дастьбі, гарний приклад не загубиться...
Дорога "Просвіто", зроби-но такий зачин, може, із твого струмочка та розіллється могутня ріка, з якої наша юнь черпатиме снагу для свого патріотичного дозрівання, стань на чолі цього оздоровчого для нації процесу, бо від партій із гучними українськими назвами, а вже тим паче від влади нашої неукраїнської, видко, чекати нам чогось подібного немає сенсу.
Як і правда також, що з нинішніх літераторів до такої акції далеко не всіх можна залучати, оскільки чимало авторів, як уже мовилося, або змавповують давнішу західну моду густомодерністського зразка, і їх... ну хоч ти щипай себе, не вчитаєш, або ще вперто дотримуються насаджуваної дутими авторитетами думки про те, що література - це не йнакше, як такого собі пустого штибу гра, котра не має жодного відношення до реального життя та його проблем; а від творів їхніх несе таким сопухом, немовби від паленого неподалік сміттєзвалища - матірщина на матірщині, оголено грубий секс, культивування насильства, аморальної поведінки персонажів... Ось таке воно розважаннячко для авторського самозадоволення та роздування пихи перед напівзомбованою масою краян. Аж так це іноді увиразнюється, що мовби зовсім списане з американських і російських телесеріалів, котрими напханий через край український інформаційний простір і від яких уже верне мов за симптому тяжкого отруєння.
Та ось зовсім недавно одержав я поштою рукопис саме такого прозового твору юної літераторки зі Львова. З мовностилістичного боку ніби й вправно написаний, що може вже свідчити про певне обдаровання авторки. Але про що ж вона пише! Про вбивць та смертельні погоні - усе чисто навіяне цими фільмами-бойовиками. Я відповів своїй кореспондентці, що йти належить не від цього, а від життя самої людини, од її внутрішніх терзань і борінь у нинішньому непростому світі - передовсім од її, авторки, власних буднів, од цікавих історій, фактів як особисто пережитих, так і десь побачених або почутих; важливо виокремити з потоку життя людське благородство, щирі почуття дружби, кохання, вияви саможертовності - усе те, що підносить людину у взаєминах з навколишнім, далеко не завше зичливим до нас, світом, а не принижує її.
Але круті "прагматики" від літератури кажуть при цьому: що ж ви хотіли - саме така нині тональність усього нашого життя, і мистецтво не що інше, як віддзеркалює це. Так то воно так, уже ми однією ногою у вселенському глобальному котлі, і справді, нашій дійсності властиві ці темновідворотні риси. Але хіба це означає, що письменник повинен аж так смакувати всі брудні грані життя або лишень грайливо пурхати понад його проблемами? Небесні сили обдарували його талантом, аби він, показуючи реальність, допомагав людині з її крихким внутрішнім світом вистояти, не зламатися, щоб розкрив їй на прикладі своїх яскраво виписаних героїв резерви людської стійкості. Бо без цього саме лиш "милування" автора моральними виродками, якими нині аж кишить суспільство, без показу протилежних їм гуманістичних сил, скидається подекуди аж на якусь наче, хай і мимовільну, проповідь отого розбишацтва в духовному світі сучасної людини та її морального розкладу.
А між іншим, особливо все так і сприймається в очах іще неопереного шанувальника літератури. Чітко й безпомильно уявляю собі молодого читача одного саме з таких романів, що його я недавно прочитав, і де якраз загущено до краю цей негатив у сфері сучасного бізнесу та його побутових реалій. Глуха безпросвітність так і давить звідти на тебе, мовби нема тобі під сонцем нічого світлого! Просто жити не хочеться після того, як перегорнеш останню сторінку такого роману. Це на мене так подіяв твір. А на того юнака? Та він бачить цей роман мало не як настанову для свого подальшого життя. Бо що ж йому ще читати? Модерністських чи то пак постмодерністських сучасних писань не втне, до класики капітально відбила охоту школа...
Але маємо щастя, що не всі письменники погналися за різного крою ефемеридними модами на догоду скороспеченим літературним "теоретикам", котрі погрозливо розмахують жупелом, як вони кажуть, "примітивної громадянськості", а йдуть своєю дорогою. І творча думка митців мудріших таки безнастанно в'ється над болями й печалями рідного народу, вишукуючи й розкриваючи співвітчизникові ті шпарини чи то пак ще не всуціль зарослі терням стежки, де за всіх суспільно-політичних перипетій можна зостатися людиною, гідним представником свого народу, який після віковічної неволі поки що тільки-тільки робить перші кроки до свободи, до свого можливого повносилля.

2. Щоб не знало промаху перо

Не буду вдаватися у всебічний розгляд книжок тих небагатьох наших письменників, котрі у творчості своїй постійно замислені над долею України. Ми їх знаємо й глибоко шануємо. Може, хіба що недостатньо вміємо чи то не знаходимо часу належно популяризувати їхні талановиті твори серед молоді, особливо студентської. Я ж хотів би у своїх подальших намірах повести мову про літераторів, котрі, можливо, менше знані широкій громадськості, у тому числі тих, що живуть у віддалених од Києва регіонах, а їхні твори за доброго художнього рівня так само трепетно перейняті проблемами дуже складного, якщо не сказати, трагічного національного буття.
Сподіваюся, що то буде, можливо, цілий цикл статей, мовби продовження цієї розмови, які спробую опублікувати в літературних журналах. Нині ж у цій літературно-публіцистичній подачі хотілось би, роздумуючи про вагу літератури в житті нації, послуговуватися в основному творами письменника Михайла Стрельбицького, який живе у Вінниці. Поет, критик, літературознавець, вихованець славного одесита, професора Василя Фащенка, нині доцент Вінницького державного технічного університету, де на кафедрі культурології, мистецтва та дизайну ще й керує літературною студією "Студентська муза".
Мова ця про нього, сказав би, не зовсім літературно-критична, коли ото йдуть розлогі філологічні, текстові промацування та холоднокровні вимірювання, що там і як побачилося у версифікаційних мудрощах поета, хоч є і цього трохи теж. Ближчим до істини ось яке визначення цього мого писання: літературно-політичні роздуми за матеріалом книжок М.Стрельбицького, що із спостереженого в творах цього автора найбільше мене схвилювало, або коли казати ще точніше - озвалося щемкою луною в моїй душі, ставши поряд із власними переживаннями та неспокоєм. Особливо коли думаю про нашу українську зорю, яка не мислиться без розквіту рідної словесності. Іншими словами, трохи порозмірковуємо з вами, читачу, про сам дух поезії М.Стрельбицького та про першопричини її появи на світ.
Ще коли оце недавно тільки взявся читати його нові поетичні книжки, то, чесно кажучи, і не гадав, що вони знайдуть такий у мені відгомін як за своїм тематичним спрямуванням, так і за художньо-естетичними вимірами. Й одразу тут скажу, чому вони стали для мене особисто приємною несподіванкою.
Десь іще на початку вісімдесятих років я ознайомився був із деякими його поетичними творами, загалом досить добрими. Хоч коли говорити прямо, тоді мені здавалося, вони ще не свідчили про появу першорядного поетичного таланту. Знав цього автора більше як прекрасного, із незбитим літературознавчим інструментарієм, критика, котрий уміє глибоко й об'єктивно аналізувати, оцінювати поезію, прозу, намагаючись при цьому уникати важких фіміамних кадильниць, що ними в той час наскрізь були прокурені пера представників "рухомої естетики", особливо ж коли писалися цілі "полотна" про твори маститих письменників і надто ж тих, які обіймали керівні посади не тільки у спілчанських структурах. Мені подобалося, з яким тонким чуттям М.Стрельбицький уміє вирізнити з літературного потоку нові явища, тенденції нерідко, бувало, ще на початкових, не всіма помічених, стадіях їхнього розвитку.
Така його принципова позиція, високий фаховий рівень критики відразу впадали в око і, як то мовиться, прихиляли до себе кожного, хто цікавився проблемами красного письменства. Тож і я ловив кожне його слово, принаймні прагнув не пропустити жодної з його публікацій у цьому жанрі.
І сталося так, що, будучи якось настроєний на цілковиту чистосердечність, в одному з листів до М.Стрельбицького (хоч ми разом із ним не дерли горобців) я висловив про нього - і мушу сказати, що необачно, тієї миті якось не подумалося, наскільки творчі люди вразливі - десь таку думку: в морі літературної критики М.Стрельбицький - яскравіша постать, аніж автор в океані поетичному. Допіру з листа-відповіді зрозумів, що мій адресат не те щоб кровно образився, але сприйняв ту мою сентенцію, мабуть, болісно, бо заговорив щось там про "поетів хороших і різних" і т.д.
Я потім навіть був пошкодував, що так мені написалося, нехай і в приватному листі. І от сьогодні думаю, що незле вчинив, таким ладом висловившись. Бо, можливо, саме отакі тодішні наші перемовини чи й не спонукали його до жорсткішого поцінування власної поетичної творчості та й більшої вимогливості до себе. А це, звісно, завше йде на користь кожному вдумливому, не зацикленому на власній непохибності, авторові.
У царині літературної критики він і далі працює вельми професійно, хоч дуже шкодую, що виступає тепер у періодиці рідко. Такий потужний талант у цьому жанрі мав би постійно виявляти себе активніше. Навіть задавати тон у діяльності колег із критичного цеху; бо нині багато їх або вперто відмовчуються, або декого (скажемо так, із чистих аматорів у цій сфері) заносить, бува, у такі нетрі, що від цього літературі не те щоб якась там була користь, а більше шкода виходить, особливо коли такий автор зневажливо ставиться до важливої ролі та суспільного призначення красного письменства.
Правда, нині можна почути таке пояснення ослаблених позицій критики: перестали в нас читати художню літературу, тому й відпадає сама потреба в критиці, яка, на добрий лад, мала би бути посередницею між письменником і читачем. Надто це спрощене розуміння проблеми. Можливо, якраз тому люди рідко й беруть у руки книжку, що критики залягли у сплячку, а якщо котрийсь і виступить із статтею чи рецензією, то вони такі далекі від життя, що нікого, окрім хіба що вузького фаховика-філолога, не цікавлять. А якби в такій публікації та мовилося і про пекучі проблеми реальної дійсності (через призму розгляду й оцінок художнього твору, звісно), то неймовірно зросла б кількість читачів і книжок письменників, і тих же літературно-критичних публікацій про них. Бо це вже була б наполовину пристрасна публіцистика, якою напевно ж зацікавився б не тільки літератор, а й інженер, учитель, бізнесмен... та й допитливе студентство різних навчальних закладів. Усе-бо в житті й мистецтві взаємопов'язане. І цей принцип критики - через літературу небайдуже говорити про саме життя - блискуче утвердився у класиці. Гріх забувати про нього.
Що ж до нинішньої поетичної творчості М.Стрельбицького, то, на мій погляд, порівняно з тим, що виходило з-під його пера в цьому жанрі понад два десятиліття тому, вона стала ваговитішою, із більш виразними ознаками авторської неповторності. І, як на мене, передовсім з огляду на те, що на кардинальні в роздумах про будь-яку літературну творчість питання - про що пише чоловік і на якому рівні він це робить? - схиляєшся десь так відповісти: М.Стрельбицький не вважає, що література - це така собі легковажна річ, далека від суспільно-політичних, національних, моральних питань, які нас тривожать. Судячи з віршів, поем, можна також легко пересвідчитися в його несприйнятті поширеної нині серед ультрамодерних літераторів засади, котра полягає в тому, що найголовніше для автора - це намагатися виразити тільки свій особистий, хай там він і дріб'язковий, а то й зовсім нікчемний, внутрішній світ, усе ж решта, мовляв, пусте й у мистецтві слова цілковитий непотріб.
Але навіть якщо керуватися логікою саме таких літературних "метрів", то український письменник, який почуває себе сином свого народу, не може бути байдужим до пекучих проблем нації і він, виражаючи хай лишень свій внутрішній світ, неодмінно говоритиме і про них. Це природно! А обминатиме їх той, хто цілком байдужий до того, як складеться доля його племені. Отже, саме тут і лежить той лакмусовий папірець, за яким легко визначати, хто є хто...
А втім, і в першій половині вісімдесятих, як довідуюсь про це нині, з тогочасного рукопису поетичної збірки, що її М.Стрельбицький готував до друку, цензори зняли добротний твір, котрий став, можна сказати, отим замковим каменем, який тримає всю конструкцію арки чи то пак нинішньої книжки "Прощаючи вік ХХ..." ("Велес", 2001). Мова про поему "Терновий вогонь". Є в ній такі рядки:

Туманець
тулиться до скронь,
сльозяться очі знов і знову.
Кладу сторожовий вогонь
терновий.

Цим словам можна б надати ось такого смислового навантаження: ідейний ключ до всієї творчості М.Стрельбицького.
Роздумуючи про ХХ сторіччя як "велику ніч", герой поеми тривожиться, запитуючи себе, що ж там попереду, чи не скрадається до нас нова "орда, лаштована в колони"? Або радше - пізніші виплодки тої орди, що плюндрувала нас віками, кращих синів і дочок нашого народу гноїла в сибірських нетрищах, мільйони українців виморила зумисне влаштованим голодом, під маскувальний гуркіт тракторних моторів вистріляла в енкаведистських підвалах. То які ж вони, цікаво, оті плеканці новітньої орди?

Стрімкі,
облесні, безшелесні,
радіохвильно безтілесні,
тілолюбиві і хмільні.
Хмільні розбоєм
і розгулом,
несуть своє давноминуле
у завтрашні, досяжні дні.
То їхні тіні промайнули,
то їхні тулуби сяйнули,
то їхні очі, повні мулу,
сіріють в чорній далині?..

І найстрашніше те, що серед них, отих новочасних вовкулаків, якщо не більшість, то дуже й дуже багато "своїх" же виродженців, із нашого ж таки роду-племені. На перший погляд, їх, бува, навіть важко розпізнати, бо ж і очі в них, фігурально висловлюючись, не вузькомонгольського крою, й інколи слово материнське в пісні десь там за хмільною чаркою прорветься... "Свої... а духом тхне чужим". Через те належить нам бути особливо пильними, не дрімати під сигнальною вежею, не заснути під нею "сном пропащим" та не скотитися до того, щоб своїм "хропінням звеселять світи". Чуйно дослухатися, "чи не засвистить стріла ординська, чи обрію не трісне пруг" на такому тендітному й поки що непевному нашому державно-незалежницькому обрамленні?..
Мотиви такого ж спрямування простежуються і в "Дюжині маршів для перманентної української революції" (та ж збірка). Кожен з них, окрім четвертого та одинадцятого, присвячений тому чи іншому діячеві нашої історії - деяким відомим князям України-Руси, козацьким полковникам, гетьманам Іванові Виговському - тріумфаторові конотопському, Іванові Мазепі, Головному отаманові Симону Петлюрі й навіть такій цікавій, більше того - я б сказав, визначальній постаті першого періоду української незалежності у справах військових, як генерал Костянтин Морозов. У маршах підкреслюється те найістотніше, що характеризує їхніх персонажів як істинних українських патріотів.
Збірний і так само зігрітий авторською симпатією образ українця-борця бачимо тільки в одинадцятому марші під назвою "Юність УПА". Поет возвеличує цю молоду силу нашого народу, котра саможертовно стала на прю з найзажерливішими диктаторами ХХ віку - Гітлером та кремлівським, не менш потворним "вождем усіх народів" Сталіним, бузувірські служаки якого, "кривавозоряні кати Готові у сибірську прірву Всю Україну повезти".
А таки-так, тисячі й тисячі ешелонів-телятників, сповнених жіночих і дитячих плачів, кілька років тяглися з України в сибірські сніги, щоб там викинути на поталу, на голодне вмирання наших невинних людей. І було б тих жертв незрівнянно більше, і, можливо, навіть наближався б до цілковитого виконання зловісний план виселення всіх українців у далекі тайгові й тундряні простори (наказ такий підписав, звісно ж, не без повеління Сталіна, найкривавіший в історії воєначальник, маршал Жуков), якби за наругу оружно не піднялися на захист своїх співвітчизників воїни Української Повстанської Армії. "Руйнуємо катівські плани, Щоденно важимо життям, А європейські шарлатани Пішли в підбрехачі катам. І тільки в Бога правда суща, І тільки Бог нам судія, І юність наша невмируща До неба ранами сія!"
Але навіть у цьому високопатріотичному маршовому циклі автор не може обминути особливо гострої проблеми - віковічного й дуже поширеного яничарства, котре, погодьмося, і нині в різних бридких формах спокійнісінько процвітає собі в нас, а владні структури, правоохоронні органи України, що, власне, покликані бути на сторожі наших національно-державних інтересів, мовби й не помічають цього кричущого неподобства, ба навіть потурають йому. Мов, як тут підступишся, лозунг же в них начебто прогресивний: "Права чєловєка - прєждє фсєво!" Але ж, панове можновладці! Під гаслом оцим знов у нас розперезалися нині найзатятіші україножери, які зовсім безкарно, де лишень можуть, устромляють дрючки в колеса молодій українській державі!
Тож час би вже розрізняти, де права людини, а де найперші принципи безпеки країни. Втім, хіба ж ви самі цього не відаєте - та знаєте все дуже добре, тільки зумисне туману напускаєте. Ой дорого можуть нам усім обійтися (і вам у тому числі) отакі хитрощі...
Але повернемося до тих, хто орудує дрючками для коліс. Найбільше вражає, коли це робить не якийсь там нахабний заброда із чужих земель, а всуціль оголено й грубо постає найлютішим ворогом усього українського той же українець з походження, внутрішній світ якого зводиться здебільшого до набивного вола.
У марші "Найкращі в світі яничари" автор гнівно таврує цих нікчемних людців, яких так багато в нас розвелося. Оперуючи, правда, в основному історичними атрибутами з часів турецького яничарства, поет так веде мову про цю гидку дивовижу, що читач подумки сам собі перекидає місток у сьогодення. "А наші яничари - найкращі в цілім світі, А нашим яничарам нічого не болить; Увагою султана високою зігріті, За діло бусурманське готові кожну мить. Готові розтерзати, готові помирати, Їх не лякає дідько, їх не страшить упир; І нюхом своїм чують, де найбагатші хати, І серцем своїм знають, де кращий взять ясир". Це такі почвари, що їх, за твердженням автора, "навіть обходять бусурмани", кажучи точніше - самі ж їхні господарі, бо "їм в очі дивитись не видержить ніхто".
І мова тут не тільки про той найогидніший вид яничарів, яким вітер свище в голові й котрі за наказом турецького паші чи то енкаведистського, гестапівського, кагебістського начальства бездумно, ні на мить не вагаючись, ріжуть, стріляють, отруюють своїх же одноплемінців чи як 1933 року витрушують із комірчини в буквальному розумінні цього слова останню картоплину у свого ж таки односельчанина, прирікаючи його з маленькими дітьми на голодну смерть. І що там для них докірливий погляд із глибин минувшини їхніх же пращурів із солоним, сповненим ярості, запитанням: "Чи ти не став розщепленим, як атом, Недовірком, схизматом чи прелатом, Ярижкою нікчемним, псом на влові? - Дитино наша, ягодо з любові!.." (А.Малишко).
А тим часом явище це в Україні має безліч різновидів і форм, іноді, на перший погляд, досить невинних або ж прихованих під машкарою інтелігентності чи там навіть національно-політичної "свідомості". Згадаймо-но хоча б, як іще зовсім недавно, за нині покійного вже есересера, мало не постійною була ось така чисто "українська" практика. Талановитий письменник написав чудовий роман, надрукував його в Україні, а така публікація в республіці вже тоді ставала першою підставою для того, аби можна було офіційно пропонувати твір для перекладу російською мовою та видання у Москві й виходу автора, як у ті часи мовилося, на всесоюзну арену. Шлях цей, однак, для багатьох українських літераторів був дуже непростий. І, зверніть увагу, передовсім ось з яких причин.
Домовився письменник із навіть добре відомим, високої кваліфікації перекладачем, якого знали й шанували московські видавці, а то й уже готовий переклад роману завіз у видавництво "Советский писатель", як дивним чином про цю справу в Києві швидко поширюється інформація. І тут же до Москви терміново летить із десяток листів од інших літераторів, навіть, може, зовні "приятелів" того автора, ось якого змісту: в жодному разі не видавайте! це вам такий націоналюга, якого світ не бачив! він тільки прикидається прихильником радянської влади!.. І як результат - досить часто, хоч і не завше, нашому авторові перекривали там дорогу. Дивувалися московські видавці: що ж ви, кажуть, за народ такий, українці! Та надішле чи привезе до нас письменник гарний твір із Грузії, Литви, Латвії чи Естонії - то йому навздогін ми теж одержуємо листи, але якого характеру! Колеги літератора з тієї республіки, не раз усіма добре знані й шановані майстри слова, діячі культури навперебій апелюють: неодмінно видайте, це чудова, дуже талановита річ, треба, щоб її читали в усьому союзі й за рубежем і т.д. І книжка виходила, набувала доброго розголосу.
А чи не тому, задумаймось-но сьогодні, такими популярними були в ті роки літератури прибалтійських республік імперії та республік закавказького регіону? І в Україні теж сформувалося на той час багато оригінальних письменників, але чимало їх на отій, іменованій всесоюзною, арені так і не засвітилися, не заяскріли...
Я б назвав, хай і наближено, однією з форм українського яничарства глуху байдужість до горя ближнього, свого ж таки одноплемінця, до нещастя навіть брата, сестри, до гіркої чаші всього народу нашого. Он із мого рідного села на Прикарпатті - який разючий приклад. Помирає недавно чоловік, а його рідний брат, котрий живе зовсім поряд, садиби тин у тин, навіть не вийшов із своєї хати на похорон, крадькома тільки зиркав із світлиці через вікно з опущеною тюлевою фіранкою, як виносили з обійстя труну з тілом брата. Бо, бачте, за щось там вони посварилися між собою, через дріб'язок якийсь...
Хто ж нам допоможе стрепенутися? Щоб хоч у такій ось ситуації, що її висвітлив колись у вірші "Везли їх зранених..." Олександр Олесь, поводитися чи бодай думати гідно. Везуть із рідного краю в далекі чужі сторони на каторгу політичних в'язнів, стомлених, змучених, які саможертовною працею хотіли вибороти кращу долю своїй нації. Навіки - і вони це добре знають - прощаються ці герої з Україною.

І ось вони на мить одну спинилися
І на селян крізь грати задивилися,
А ті стояли, мов каміння, -
І хтось, лузаючи насіння,
Дививсь на вікна і сміявсь:
"А що, голубчику, попавсь?"

То хто ж усе таки напоумить нас внутрішньо підвестися, здерти з очей полуду, отямитися? І відповідаю сам собі з твердим, хоч і зрошеним сльозою, переконанням: література, тільки вона - зрозуміла й цікава широкому читачеві! Однак лишень у тому випадку, якщо вона не буде байдужа до долі народу, а її трудівники не шукатимуть тільки вигоди й тимчасового задоволення власного марнославства. Пригадалися мені тут мудрі слова, вибиті на табличці, яка постійно, на спеціальній підставці, була на столі президента Сполучених Штатів Америки Рональда Рейгана в овальному кабінеті Білого дому: "МОЖЛИВОСТЯМ ЛЮДИНИ НЕМАЄ МЕЖ, ЯКЩО ЇЇ НЕ ХВИЛЮЄ ВИЗНАННЯ ЗАСЛУГ".
У руслі дальшої розмови про цю нашу апатію, про варту найбільшого осуду млявість, ба навіть відсутність якогось найменшого вияву життя, коли йдеться не раз про саме існування народу як такого, хотів би ще зупинитися на книжці М.Стрельбицького "Йоцемидаєсія" ("Універсум-Вінниця", 1999). А правда, що надто вже закручена назва? Хоч як далі побачимо, вона досить-таки точно передає основну думку збірки. І все ж (це вже до слова) проситься тут на пам'ять така істина: найвизначніші літературні творіння всіх часів і народів здебільшого звертали на себе увагу передовсім своєю, мовби сонцем просвітленою, простотою. Та той же згадуваний щойно Олесь - писав поезію, скажемо так ну ... звичайнісінькими, аж ніби зовсім буденними словами, а так їх складе у фрази, що глянеш - диво твориться. Чи не в цьому полягає найвища поетична майстерність? Справді, для спілкування із вдячним читачем зовсім не потрібен лінкос, цебто спеціальна мова, якою послуговуються за спроб нав'язати контакт із космічними братами по розуму.
Але нумо ближче до "Йоцемидаєсії". На титульній сторінці зазначено: "Поезії". Зовні так воно й виглядає, коли гортаєш це видання, хоч за суттю своєю це, можна сказати, одна своєрідна поема - крик поетової душі, плач і водночас сардонічний сміх, самоіронія та вбивча сатира, які місцями переходять майже в розпач, а то й у глуху безнадію. Бо таки справді, не можна спокійно дивитися, як твої одноплемінці, а надто ж владні посадовці, замість того, щоб шанувати бодай елементарну гідність - свою власну й усього народу, який вони представляють, - не забувати про лицарську честь наших пращурів, дійшли нині до того, що, навіть маючи де-юре незалежну державу, тільки й знають, що низько, в запобігливих поклонах згинатися на всі сторони світу...
Ця книжка - то поетичне, замішане на жорсткому сарказмі дійство, цілий спектакль-діалог, з якого постає вельми невесела картина сучасного українського життя, де наш люд чи радше його "вожді" та "вождики" - мов недотепи останні, навіть стали вже сумніватися в тому, що вони є вони... Тут поспішаю застерегти свого читача: але в такому саркастичному ключі це сприймається не пасквільно, а як образ, котрий має своєю метою розворушити зашкарублі душі, розбурхати нас із летаргічного сну й срамотного самозабуття.
Персонажі тут переважно колективні, збірні. Власне, один він тут, герой літературного твору, буквально висмикнутий із життя таким, яким він і є насправді. Бачиш його зі сторінок цієї книжки зовні (хоч автор про це прямо й не каже) десь отаким: брови підняті, очі заокруглені, ще й рот, бува нерідко, розкритий, особливо коли його невиважена поведінка призводить до несподіваних і вкрай негативних для нього самого наслідків. Що він упевнено вміє робити - так це наївно запитувати про якнайпростіші речі ("Йо, це - ми ? Йо, це - ми! Йоцеми! Ой, знов не віриться... Треба, щоб хтось або підтвердив, або зас-покоїв..."). А ще він, кажу, неперевершений мастак розкланюватися навсібіч і притакувати, що б там хто не вимагав од нього. В один бік, звідки чується - ЙО, у другий, відкіль грубо гримотить - ДА, та в третій, де по-зміїному сичить ЄС... Його, кому лишень не ліньки, піддурюють, на нього можуть нецеремонно ні за що гарикнути, а він у відповідь знай одне: доземний уклін і тоном відповідно до категорії кривдника - з чемною готовністю проректи якраз оті звичні, що стали вже зашмульганими, ЙО, ДА, ЄС ну й, звісно ж, запобігливо відреагувати на них відповідними діями. Отак і народилася, як сказано в анотації до збірки, "одна історично сформована, але ж історично ж і здеформована людська спільнота" - ЙОЦЕМИДАЄСІЯ... Або ще по-нашому - отаке собі агакало. Цебто словечко "так" кількома мовами стає на всі випадки життя немов той карб од різця скульптора, яким усе далі увиразнюється сутність образу йоцемидаєсів.
А вони ж таки справді мов та запрограмована на миттєву реакцію мембрана, завше тільки запопадливо відгукуються на всі побажання та вимоги передовсім тих, хто каже "да". Звелено було он віддати стратегічну зброю -

- Нема мови! З превеликою нашою охотою.
Нам же тепер і легше ходить буде.
- Ну вот и лады. Да?
- Ой, та ми за Ваше "да" -
хоч що, хоч куди, хоч куда,
а хоч і "туда-сюда"!

Далі на цю тему знаходимо й цілий вірш. Уже без виразно окресленого внутрішнього діалогу, в іншій ритміці, як "співаночку з притупом". А суть її така ж: після розпаду імперії у йоцемидаєсів зосталося багато зброї - що з нею робити?

Зброя то була цілюща:
Вцілить через океан!
Так що ми були б з найдужчих,
Залишивши її нам.
Та з-за океану
Дістали догану.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як ми зброю віддавали -
Перший лиш вагон пішов, -
Нас уже не помічали:
Учорашній день немов!
Залишилась дурнів для
Перехняблена земля...

І тут у зв'язку з цією темою неодмінно належить сказати ось про що. Є серед нашого громадянства особи, котрі дуже вже пишаються тим, що в Українській державі немало поетів пішло в політику, мовляв, це просто щастя, адже то здебільша свідомий у національному відношенні елемент, можна навіть сказати, рятівний, оскільки по-справжньому українських політиків-професіоналів іще не вишколено, а тим часом пильні державні справи чекати не можуть і т.д.
Я коли чую від когось такі ейфоричні словеса, то мимоволі високо піднімаю один кінчик своїх вусів та ще й прищулюю над ним око. Тому що якраз навпаки, дорогі мої панове, дуже то вже сумнівна й навіть небезпечна річ - отаке "поетично-емоційне" аматорство у великій політиці. Бо хіба, скажіть, не так? Одразу, як тільки відкинула пазуристі лапища більшовицька імперія, це добре зрозуміли в колишніх її прибалтійських республіках і чи то не впустили поетів до парламентсько-урядових крісел, а чи то самі тамтешні літератори відмовилися залишити свої письмові столи й стали працювати на утвердження молодих держав пером. У всякому разі, без найменшого сумніву, Литві, Латвії та Естонії це якраз вийшло на користь.
У нас же все чомусь крутнулося навпаки. За роки незалежності в парламенті всіх скликань літераторів завше вистачало. І що з того? Був хоч якийсь особливо помітний хосен од їхньої там діяльності? Я б цього не сказав. Одні з них полюбляють, не без словесних пишнот, поораторствувати перед телекамерами, хоч здебільшого за цим посипанням мовної позлітки ой небагато путнього змісту; другі - місяцями понуркувато й затято мовчать навіть тоді, коли конче належить подати хоч якийсь там свій голос - ну так немовби язики їм до піднебінь поприлипали, зате як уже хтось із тих мовчазнюків націлюється щось там змірковане під лавкою вибовкнути, то, їй-бо, озирайся, де б та спертися об стіну, аби не впасти.
Саме так сталося на початку дев'яностих, коли один із народних депутатів, відомий український поет, справді талановитий у своїх писаннях, підвівся в залі засідань Верховної Ради і, як йому, либонь, здалося, страшно глибокодумно, а я собі думаю, що й не без чийогось злого нашіптування, патетично прорік-виголосив нібито від себе особисто, але таким тоном, що мовби від імені всієї держави, отакенну (як на мене, просто фатальну) пропозицію чи то пак заяву: Україна відмовляється від ракетно-ядерного озброєння і буде надалі без'ядерною державою! Хоч офіційно наша країна ніякої на той час урочистої, скажемо так, присяги щодо цього ні перед ким не давала, але світ, особливо та його частина, де мовлять "єс" і "да", миттєво підхопив це гойно-недолуге поетове "віршування" щодо відмови од ядерної зброї і надалі став його трактувати яко клятвене, скріплене мало не сімома печатями та автографами щонайвищих посадових осіб України священне зобов'язання перед усім людством. Ну й, річ природна, одразу ж почали домагатися, навіть іще не зовсім ультимативно, виконати його.
А ми ж тоді що? Президентсько-урядові структури цебто? Йо! Да! Єс! - дружно й, навіть не замислюючись, гукнули в цілковитій екзальтації, а при цьому ще й покірненько, у три погибелі, зігнулися в усіх потрібних географічних керунках та хутко й повністю позбулися третього (!) в світі ядерного арсеналу. Навіть суто оборонного характеру ракети середнього радіуса дії і ті бігцем тицьнули в руки колишній метрополії: аякже - ЙОЦЕМИДАЄСІЯ! Вона ж бо йнакше не може й не вміє. Хтось десь, бува, невиразне щось там невдоволено буркне, а їй уже здається, що то святий Ілля грімкотючою колісницею промчався по українському небу.
Між іншим, яка іронія долі! Потім, як, віддавши зброю, ми потирали від задоволення руки, світами шугонула чутка (і мабуть, небезпідставна): коли свого часу між Україною і Росією загострилися були відносини, то, кажуть, декотрі з подарованих нами ракет буцімто вже були націлені на греблю Київської ГЕС. А з її раптовим руйнуванням, відомо, яке страшне лихо могло би спіткати не тільки Київ, а мало не пів-України.
Перегодом іще раз притупнули ногою ті, що кажуть "єс", і було дощенту знищено в Україні всю вельми складну й надзвичайно дорогу технічну базу колишнього ракетно-ядерного озброєння. А далі навіть унікальні, міжконтинентального засягу літаки-бомбардувальники, що їх не встигли віддати північному сусідові, розпиляли на металобрухт.
Ну, але зате ж ми спершу як натішилися: за такий глобального значення вчинок будуть нас надалі ого як ушановувати та прославляти! А скільки-то в результаті нашої виняткової слухняності та небаченої досі акції самороззброєння широких компенсаційних рік тепер хлине в Україну! Одне слово, гадалося, що вся планета стане носити нас та підгуцькувати на руках. Ще б пак, ніхто ж інший навіть би не доглупався до чогось подібного вчворити зі своїми збройно-оборонними цінностями. Навпаки, більшість країн хотіла б мати такий арсенал. Не для нападу на когось, ні, а як надійну гарантію безпеки держави перед імовірними агресорами, як фактор його стовідсоткового стримування.
А що ж тим часом вийшло? Всі оті, хто каже "йо", "да", "єс", тут же нечемно обернулися задом до нас. А наша йоцемидаєсія? Од прикрої несподіванки та краху дитячих ілюзій стала собі похнюплено, опустивши вуха, як лопух на дощ. А вже особливо їй одвисла щелепа, коли дізналася, що деякі впливові американські високопосадові політики настійливо радять керівникам своєї наддержави, аби ті відтепер налагоджували тісну взаємодію тільки з ядерними країнами, а всі інші в кардинальних питаннях світової політики, можна, мовляв, узагалі не брати до уваги. Що ж тепер сказати: їж, Левку, хоч і глевко... Так тобі й треба, йоцемидаєсіє! Достеменно, як ото трохи пізніше вийшло із закриттям Чорнобильської АЕС, за яке нам було обіцяно немалі кошти на створення більш безпечного укриття для зруйнованого реактора та компенсаційне будівництво енергетичних потужностей, замість втрачених у Чорнобилі цебто. Та довго будемо чекати "гарантовано" обіцяних зелених, ой довго! Хоч ні, запевняють-таки, що дадуть, але аж тоді, як... рак свисне.
А попри те ми знову трепетно й розчулено вигукуємо: ЄС! - так і не йнакше! Уже за інших обставин намітилося вигідне для України промислове співробітництво з Іраном - тут же з-за морів-океанів прилетіла до золотоверхого відома в світі пані-дипломатка й легенько так, навіть зовсім не боляче, наступила каблучком у нас кому слід на мозольний палець - і ми вже витягнулися у нитку та й анулювали угоди з іранцями. Знову ж таки з величезними для себе втратами. І так - куди не кинь оком. Йоцемидаєсія - що тут поробиш... Діє ж бо вона завше за відомим принципом: запрягай воли - ярмо потім знайдемо...
Тим часом якщо говорити тільки про ядерний арсенал, то це за мудрого та вольового з ним поводження міг був бути могутній інструмент утвердження воскреслої, вважай, із небуття нашої держави, особливо в перші роки незалежності. Та й пізніше так само. Усього-на-всього годилося достойно й жорстко, із залізною логікою, обґрунтувати власну позицію; та що там - бодай елементарно й реально поторгуватися і щось таки виторгувати для своєї країни, якщо вже так дуже кортіло позбутися свого неймовірно сильного оборонного щита. І ще, бач, балакають при цьому деякі наївні бевзі (впіймали в сороки на хвості): а-а, навіщо він нам здався, той щит, коли валізка із пусковими кнопками була не в нашого президента. Та отямся, йоцемидаєсіє! За такого могутнього науково-технічного потенціалу, яким володіє Україна, у кліп ока можна було все перекодувати. Учені це підтвердили. Але що тепер про те говорити... Ясно тільки, що, якби були тоді так не поквапилися, слухняно виконуючи вимоги опонентів, перебували ми б сьогодні в куди кращому становищі як у себе вдома, так і на міжнародній арені. Це - безсумнівно. Принаймні що-що, а ракетно-ядерну зброю середнього радіуса дії таки конче слід було залишити у своїх Збройних Силах. Індія, Пакистан он значно пізніше, аніж Великобританія чи Франція, запопали цю зброю, то не повісили ж їх за це.
Сьогодні ось дивлюся - чомусь не згинається, як ми, у покірливій позі й не стає на задні лапки перед стовпами світової глобалізації невелика, незрівнянно менша від України й територіально, і за своїм господарсько-економічним, науковим потенціалом Північна Корея. Вона жорстко зажадала для себе розмови на рівних; навіть не за самі боєголовки, а ще тільки за припинення роботи атомного реактора, де за технологією можуть вироблятися матеріали для виготовлення ядерної зброї, вимагає чітко організованих процесів відповідної компенсації. І ті, що кажуть, "єс", за найновішими даними, змушені піти на значні поступки корейцям.
Мені, чесно кажучи, подобається така в цьому питанні політика (хоч зовсім не до душі сам комуністично-диктаторський режим Північної Кореї), бо вона гідно означена конкретними умовами та вимогами, а не медузно-розслабленим та вкрай наївним сприйманням обіцянок, якими нас уже не один раз обгодовували, заганяючи в цупкошнурі тенета. Це вже інше питання, як світові застерегтися від імовірного виготовлення в Північній Кореї й тим паче від можливого застосування нею атомної зброї. Жаль, що не зважився наш президент десь приблизно так же відповісти отим, що кажуть "єс", коли свого часу вирували пристрасті навколо українського ядерного арсеналу, як це нині зробило північно-корейське керівництво; а воно зовсім неполохливо заявило: якщо проти КНДР застосують торговельно-економічні санкції, то вони будуть сприйняті як оголошення війни північно-корейській державі.
І мовби замикаючи тут чергове коло в розмові про цю справу, яка так же ж несприятливо обернулася для нас, хочу знов наголосити: усе ж бо почалося із того абсолютно кволого за політичною мислю, даруйте на слові, макоцвітного вискакування поета на засіданні Верховної Ради із заявою про те, що ми врочисто відмовляємося від свого ядерного арсеналу. Чого ж ти, депутате-віршувальнику, та попхався тієї непоправної миті на парламентську трибуну, навіть близько не усвідомлюючи собі недобрих наслідків того, що збираєшся сказати, для твого народу й такої ще хисткої на ногах нашої держави! Воістину це так: швець знай своє шевство, а в кравецтво не лізь!
Зіставляючи сьогодні поведінку наших властей із діями в подібній ситуації урядів інших держав, першим чином подумаймо бодай зараз, як нам надалі, не гублячи найпростішої самоповаги, поводитися в часи всезростаючої глобалізації. Бо йнакше ці процеси, немов той велетенський вир, наче космічна чорна діра чимраз далі засмокчуть нас, перетовчуть так, що в перспективі й сліду від нас може не зостатися. Усе то речі надто серйозні, і жарти тут кепські, панове. А житимемо на рівні йоцемидаєсії - даю голову на стин, нам каюк.
І наша дорога література таки ж не повинна би (!) про все це забувати. С а м е т у т у неї мають викристалізовуватися на новий історичний період (у різних, звісно, варіантах) провідні теми та доступні й, головне, цікаві для широкого читача, без нуднющих ультрамодерністських викаблучувань, форми їх опрацювання. Інакше-бо який сенс її існування, особливо для української спільноти, - без читачів, без орієнтації на оту її функцію "останню й головну - рятувальну".
Припускаю, що взяті в лапки слова з епіграфа до цієї статті, хтось та зачепить гострячком шпильки. Чого ж, ми це вміємо, особливо коли за житейсько-інтелектуальними дрібнощами та марнотами перестаємо мислити історично. Ну, хоча б елементарно - про давно усталені й цілковито виправдані три найзагальніші типостилі поезії, а саме: народнопісенний, стиль класично традиційний з його, серед іншого, сповідальними елементами в шуканні смислу буття і, нарешті, третій, так званий агітаційно-ліричний або, як ще іноді про нього кажуть, спонукальний стильовий напрямок, проти якого, бува, так наїжачуються нинішні новоспечені "законодавці" літературних мод. З далеким, розуміється, прицілом...
Але - шановні! Ви ж мабуть, забули чи й не знали, що до цього третього ключа належить всесвітньо відоме й незрівнянне за художніми якостями "Слово о полку Ігоревім"! Який вам іще потрібен доказ, яких іще хочете підстав, аби з усією повагою ставитися саме до цієї гілки нашого поетичного дерева?! Тим паче, що саме в наш час вона, ця притлумлена шаленим галайканням ординців павіть, може, якраз найбільше й потрібна читацькому громадянству - такому нині розгубленому й здеморалізованому несприятливими суспільно-політичними, націєтворчими обставинами в Україні.
Чому б, наприклад, письменству - вміло й усебічно, з допомогою образів, яскравих персонажів, та ще так, щоб пробрати декого аж до пекучого сорому й довести до хоч якогось прозріння - не взятися за таку ось нібито ура-патріотичну, насправді ж зовсім фальшиву, а за М.Стрельбицьким - йоцемидаєсівську, заяложеність. По ній він жорстко черкнув уже рашпілем, аж трачиння віялом сипонуло. Але того замало, тут би належало гуртом навалитися на цей звапнілий, але ще живучий у наших мізках і для нас же самих дуже небезпечний стереотип:

Йо,
наша вітчизна - всім вірна затула
від найдавніших літ:
лізе орда зі Сходу на Захід,
з Заходу лізе на Схід,
з Півдня - на Північ,
на Південь із Півночі,
ступаючи слід у слід, -
стане грудьми: за Захід, за Схід...
ну й так далі, відколи світ...

І фінал уже мовби цілком від самого автора:

Для себе ж сама
наша вітчизна мов є і нема,
йо, мій земляче-сліпаче!

Або зиркнути на таку ось дивоглядію (тут у конкретиці деякий у мене відбіг од збірки М.Стрельбицького). Гукнув якось той, що каже "йо": нумо в нашій державі впроваджувати футбол в кожну загальноосвітню школу як обов'язковий предмет! Із хитрощами кинув цей клич - щоб і знеславити йоцемидаєсів та й щоб у дальшій перспективі ще більше притлумити розумовий потенціал титульної нації, і, зрештою, щоб мати фінансовий із цього зиск... І що ж ви думаєте, може вони, йоцемидаєси цебто, хоч почухали потилицю чи бодай на мить одну засумнівалися (не кажу вже добре ворухнули мізками - особливо посадовські персони)? Де там! Раз-два - і вже здійснили, що було рекомендовано-звелено. Навіть для цього скоротили викладання рідної української літератури, на якій значною мірою і виховується в молоді національний патріотизм. Та й низи в цьому відношенні не набагато свідоміші. Гадаєте, були з приводу масової футболізації шкіл громадські протести? Анідзелень! Якихось двох-трьох інтелігентів-пищимух, котрі виступили в пресі з аргументованими запереченнями, за ревищем усечиновницького одобрямса - хтось там почув. Основна ж маса громадян, коли запитуєш про це в різних місцях, відповідає: ну-у, знаєте, що я можу зробити, у власних он клопотах захряс... хоч я того... і сам учитель, але подумайте - вимагають догляду і город, і корова, і свої діти... на все мене не вистачить... які там, пане-товаришу, протести...
Воно ніби й правда, та не зовсім. Є ж бо ще наче так звані національно-патріотичні партії, громадські організації, яким сам Господь велів стояти на сторожі інтересів нації. Але їх теж не чути, їх так само "на все не вистачає", бо, бач, потонули з головою у твані братоборчих чвар та міжусобиць.
М.Стрельбицькому болять отакі наші проблеми. Саме в цих його душевних стражданнях і народилася збірка "Йоцемидаєсія", у якій, відповідно до теми, тональності вірша часто змінюється і його форма. Тут ціле різнобарв'я ритміки, розмірів, римований вірш змінюється білим чи верлібром, одні написані в стилі співомовок, другі нагадують народні думи, свідомо вкраплюються в тексти (для дошкульнішої характеристики відповідних персонажів) елементи осоружного суржику. Така мовностилістична амплітуда в розмові про надзвичайно серйозні чи то навіть доленосні для народу речі разюче підсилює недолугість поведінки йоцемидаєсів; і вже особливо в тому сенсі, що вони (знову на цьому наголошую) ну буквально кожному розбишаці, який уломлюється до їхньої хати й суне своїми закаляними чоботищами на застелений білим обрусом стіл, усе притакують і притакують, ще й гостолюбно розшаркуючись.
Що ж сталося з ними? Таж предки їхні не такими були - і в ХVІІ столітті, і ХVІІІ, і на початку ХХ та навіть ще років п'ятдесят тому на західних теренах витав гордий, нескорений дух їхніх дідів. А нині вже й державу мають, щоправда, більше якусь неначе бутафорську, не свою, бо зусібіч цілком залежну від впливових недоброзичливців як зовнішніх, так і внутрішніх.
А що ж поробляють у цій державі ті, хто іменує себе національними патріотами? Самопоїдання їхнє і далі процвітає. Під нашіптування, звісно ж, проімперсько-московських сил та й далеких західних мудрагелів. І під їхні же в'їдливі, навіть не зовсім приховувані кпини. Тим часом пустопорожні балачки про єднання "нацпатріотів" тривають роками без жодних позитивних результатів. Ось і в січні 2003 року теж гучно заговорили про об'єднання двох РУХів, навіть визначено було дату врочистої церемонії. Але знову на цю стезю хтось викотив гнилу колоду, об яку позбивали собі пальці на ногах ті, хто оповіщав про цю акцію. Тоді було вирішено повернутися до справи об'єднання цих двох політичних сил аж після президентських виборів, тобто майже через півтора року. Ну, хай уже так, не першина, отаке відкладання, котре, як відомо, корисне хіба що в одному випадку - при виробництві сиру.
Аж тут раптом 25 січня того ж року на з'їзді Українського народного руху знову запаморочливий виверт: УНР перейменовано в Українську народну партію (там тої народності - що кіт наплакав). То що ж тепер? Пробубнений намір об'єднати два РУХи взагалі вже відпадає, оскільки одного з них уже нема!? Ну й ловкачі, оце так маніпулятори й неперевершені догоджальники власному самолюбству! Таки здорово працюють відповідні фахівці з недолугими йоцемидаєсами, які називають себе політичними "лідерами" карликових партій та об'єднань; і кожен з них дметься, мов та, що, даруйте, квакає на болоті. Та ще засліплено тільки й марить що про всеукраїнську булаву. А тим часом не сягають своїм куцим розумом тієї зовсім простенької істини, що за такого стану речей жодному з них (жод-но-му!) не бачити тої булави, як своїх вух. Можу поклястися. Бо слушно казали запорожці: до булави треба голови... І все це я теж називаю одним із найпотворніших виявів перевертництва - прихованого й тим більш небезпечного.
Є у марші М.Стрельбицького такі рядки: "Ми наших яничарів найкраще зустрічаймо, Всіляко добре дбаймо, щоб душу з тіла - геть! Ми нашим яничарам тортур не завдаваймо: Найкращим яничарам - найлегша в світі смерть!" Ні, це не якийсь там заклик до фізичної ліквідації всілякого штибу відступницьких нечистот у суспільстві, не роздмухування настроїв громадянської війни. Мовиться про кончу потребу моральної смерті цих покручів. Причому публічної! Так щоб не кортіло більше нікому й ніколи опинятися в такій ролі під гострим осудом суспільства, і, звичайно ж, в особливо виражених випадках підлого ренегатства - під нищівною карою державних правоохоронних органів. Але для цього спершу належить у середовищі останніх синім полум'ям випалити цю задавнену й вельми отруйну гнилизну.
І хто ж тут повинен би подати найперший і найвагоміший голос, так аби всі без винятку чиновники, навіть найвищого рангу, прямо кажучи, зарубали собі на носі - зневажатимеш перший закон держави, Конституцію України, приміром, десяту її статтю, то нахабство це зразу ж дорого тобі обійдеться? Хто? Звичайно ж, глава держави мав би озватися, але він у нас чомусь (?) у такого роду справах, делікатно висловлюючись, занадто вже м'якотілий, а якщо ближче до правди - байдужий, коли б не сказати гостріше...
Може, панові Президенту не вистачає історичних аналогій, які б його чогось навчили? Будь ласка, можу навести повчальний приклад, причому не дуже давній. Та ще й такий, що своєю ситуативністю неймовірно нагадує наші нинішні українські обставини.
Після Першої світової війни польський народ відновив свою державність, яку було ліквідовано внаслідок відомих в історії трьох поділів Польщі. Тоді основну її територію разом з Варшавою захопила Російська імперія, котра, як і в усіх будь-де загарбаних землях, повела жорстку лінію на нівелювання національних особливостей місцевих жителів, на витіснення з основних сфер суспільного життя польської мови й натомість повсюдне насаджування мови російської. Відома всім практика. І вже за якусь сотню років імперсько-російський, виражено шовіністичний, режим навіть у такій, здавалось би, дуже патріотичній Польщі домігся багато чого. Поміркуйте самі.
Коли по війні західні країни посприяли полякам відродити державу, новий її керівник Юзеф Пілсудський несподівано зіткнувся з таким печальним фактом: багато офіцерів щойно створеного польського війська, які до того служили в царській армії, виявляється, не бажали переходити в службових справах, у спілкуванні з вояками на польську мову. А відвертіші з них навіть не церемонилися у поясненні такої своєї поведінки; мовляв, "відітє лі, как-то нєхарашо, нєполно, што лі, звучіт на польском ваєнная цєрмінологія... І ваабщє вєдь ліцєратура па ваєнной наукє в нас на русском... ето, панімаєтє, процес длітєльний, так што нєчєва тут пароть гарячку..." Інші офіцери про людське око нібито й не заперечували проти впровадження польської мови й у присутності начальства навіть досить вправно послуговувалися нею, а відійшов той вищий чин далі - уже й знов у них: "што" та "как".
Скажіть, хіба це не точнісінька картина із сучасного життя українського війська? На кожному-бо кроці таке баламутство у військових частинах бачимо. Різниця тільки в тому, що тут державна мова, а отже, і службова, цебто обов'язкова в армії, українська; та ще в тому велика відмінність, що в нас ця "картинка" вперто майже не змінюється уже дванадцятий рік. І ще, певно, мине стільки, якщо не більше, часу, поки, можливо, настануть якісь відчутніші зрушення на краще. Якщо настануть...
А тепер зверніть-но увагу: що зробив, виявивши серед свого офіцерства таке дивовище, Юзеф Пілсудський? Він видає суворе розпорядження, за яким кожного офіцера, котрий протягом дуже короткого часу (якщо не помиляюсь, чи й не за чотири місяці) цілком не перейде на польську мову, гнати з армії у три вирви! І що ж? Миттю віднайшлися у гонорових зросійщених панів офіцерів просто чудові філологічні здібності до екстреного засвоєння польського усного й писемного мовлення. І навіть військова література російською мовою, поки не з'явилися відповідні книжки національною, не стала в цій справі на заваді - читали ці книги й тут же перекладали, що було треба. Усе пішло, як по маслу! Одне слово, польський дух у військах швидко й повністю запанував раз і назавжди. Завдяки рішучості першої особи в державі.
То чим це не приклад для наслідування нашому головнокомандувачеві? Якщо він, звісно, бажає залишитися в історії Збройних Сил України і взагалі нашого народу з добрим ім'ям патріота й істинного реформатора в найвищому значенні цих понять.
Але з другого боку - це справа й усього нашого громадянства, зокрема елітної його частини, до яких належать також письменники. У своїх творах вони мали б енергійніше пробуджувати в, даруйте за прямоту, затурканих, здеморалізованих краян національну самосвідомість. У різних жанрах - у публіцистиці прямо й відверто казати їм про ті небезпечні провалля у внутрішньому світі; і яскраво, тонко виписаними образами героїв-українців у романах та повістях, де такі персонажі постають небайдужими до визначальних цінностей народу, зосібна до споневаженої навіть за умов уже досить тривалої державності мови титульної нації; і знов про ті ж таки речі - свіжим, трепетним словом у поезії, як це, наприклад, просто й неперевершено колись робив уже згадуваний Олесь... Та й навіть у звичайній журналістсько-видавничій діяльності, цебто публікуючи інших авторів, яким болять проблеми виживання українського народу в цьому жорстокому, уже закроєному на бездушному глобалізмі, світі, чистому видавцеві, рядовому редакторові теж можна дуже багато зробити в цьому напрямку.
Нема що казати, є в нас письменники, які в цей зламний для історії час десь саме так і розуміють своє високе покликання і в міру власного таланту, творчих спроможностей, пишуть у цьому тематичному ключі. За це їм доземний уклін. Але таких, однак, я міг би назвати, на жаль, дуже й дуже небагато - ну... зо три десятки. Це із більш як тисячі семисот членів Національної Спілки письменників України. А ще ж є АУП, інші угруповання літераторів.
Перераховувати імена тих, хто через свою творчість щиро прагне розбудити в українській душі національну гідність, рішучість самозахищатися, чи й треба. Але як же тут, скажіть, обійтися без того, аби не згадати хоча б Павла Загребельного, Юрія Мушкетика, Ліну Костенко, Дмитра Павличка, Миколу Вінграновського, Романа Іваничука, Валерія Шевчука, Анатолія Дімарова, Івана Дзюбу, Петра Перебийноса, Сергія Плачинду, Євгена Дударя... Як обминеш сповнені болю й заклику до національної самоповаги книги Анатолія Погрібного чи недавні ще виступи Василя Плюща в "Літературній Україні" на зразок отого просто блискучого коментаря, що звався: "Особливості національного стриптизу". А ще збірки оригінальних мініатюр Петра Осадчука, над якими смієшся і плачеш. Чи ось козацька тема в останньому за часом написання романі Олеся Лупія "Лицарі помсти" - хіба нам не вчувається тут поклик його серця: читачу, краянине мій дорогий, чи ти усвідомлюєш себе українцем? А ще ось що бачу в новому художньо-документальному романі Ігоря Кравченка - на прикладі родини Симиренків подається чудовий, особливо як на нинішні бізнесові часи, взірець того, як на найвищому патріотичному рівні та ще з максимальною віддачею належить жити й працювати для України. Розділи цього твору вже друкувалися в періодиці, і жаль, що авторові поки що не вдається знайти спонсора на видання книжки. Може б, хтось із наших патріотів-скоробагатьків та відгукнувся на цю потребу й подбав, аби цей непересічний роман якомога швидше дійшов до читача? Хай би подумали - уже ж бо сама причетність сучасного мецената до виходу книжки гідно була б поцінована культурною громадськістю.
Захоплююсь організаторською в літературному процесі діяльністю письменників Григорія Гусейнова, Дмитра Чередниченка, Віктора Савченка, Олександра Завгороднього, Олега Микитенка, Яреми Гояна, Олександра Глушка, Олександра Васильківського, Анатолія Камінчука, Любові Голоти, Марії Влад, Михайла Слабошпицького...
А хіба не заслуговують нашого зачарування плідні творчі діяння Рауля Чілачави, який уже кілька десятиліть працює на стикові двох культур і для якого, як він сам каже, Грузія й Україна в його "з'єдналися слові". Він навіть у сні бачить себе сином українського народу, хоч із походження грузин (вірш "Український сон"). Зворушливо, чи не так? То нехай би замислилися над постаттю цього феноменального чоловіка деякі наші питомі українці, надто ж оті із замшілими душами, збайдужілі до духовних надбань свого народу, а то й не раз (о, парадокс!) навіть вороже налаштовані проти власного національного кореня - таки ж бо безнадійно-жалюгідна йоцемидаєсія!
І, певна річ, до цього переліку імен без вагань додаю, як мій читач уже здогадується, Михайла Стрельбицького. Бо й справді, щойно прочитані кілька його нових книжок дають мені для цього підставу. Тим більше, діапазон його поезії значно ширший, аніж можна собі уявити з того, що я тільки пунктирно вже сказав про неї вище. Зосібна, варто б виокремити в ній ще таку властивість, як пильна увага автора до істинно прекрасного не тільки в житті, а й у... мистецтві.

3. "Погляд, схоплений на думці"...

Пам'ятаю, коли 1963 року вийшов друком роман Івана Єфремова "Лезо бритви", то серед журналістів Дніпропетровська, де я тоді працював, твір цей викликав цілий ажіотаж. День чи два тільки був на прилавках книгарень, а далі купити вже не можна було, тож ми записувалися на чергу в публічних бібліотеках, у власників приватних книгозбірень, які мали це видання. А ті, хто вже встиг прочитати роман, жваво його обговорювали й дружно запевняли співрозмовників, що коли перегорнули останню сторінку книжки, то немовби їм в очах розвиднілося, і стали вони відтепер дивитися на красу навколишнього світу й особливо ж на осяйну жіночу вроду зовсім по-новому, набагато глибше розуміючи й цінуючи її. Бо й справді, варта уваги хоча б одна лишень добре матеріалізована в художніх образах, у взаєминах між персонажами теза романіста, яка несподівано розкриває перед тобою саме генетичне підґрунтя прекрасного.
Чому красиві в жінки великі очі? Тому що вони краще, ширше бачать. Чому вважаються гарними довгі й густі на них вії? Та тому що надійно захищають очі від пилу, вітру. А волосся густе й пишне чому так усім до вподоби? Бо воно добре оберігає голову від холоду чи то спекотного сонячного проміння. Нарешті, які підстави загальноприйнято вважати красивими довгі в жінки ноги? Бо з прадавніх часів вони допомагали їй швидко бігати й рятуватися від небезпеки...
Отже, переважно десь так виходить: що було колись - та й нині теж - корисне тобі, твоїм рідним, коханим, а ширше - і всьому твоєму народові, те для нас красиве. Це, мовити б, такий всеосяжний і найзагальніший погляд на цю справу. Хоч далі він має немало розгалужень, які навіть переходять, бува, у концептуальні варіанти, надто ж коли говорити, наприклад, про таке усталене вже філософське твердження: естетична насолода людини, її задоволення від сприйняття мистецьких цінностей зумовлюється не зовсім утилітарним інтересом. Та ніхто, однак, не стане заперечувати, що в першооснові своїй естетичне начало більшою чи меншою мірою завше переплітається із, скажемо так, добрим чи кепським виконанням тим об'єктом, до якого ми придивляємося як до ймовірно прекрасного, свого практичного призначення. Хоч, можливо, не стільки в нинішньому, поточному нашому житті, скільки у самих витоках поняття прекрасного, котрі з тими чи іншими незначними відхиленнями все ж закріпили свої позиції на всі часи.
Спитаєте, а як же бути з поезією, отією, звісно ж, істинною, високохудожньою поезією, котра також належить до категорії прекрасного? Які її, мовити б, "утилітарні" функції? А відповісти дуже просто: вона є для нас джерелом радості, вона, приносячи нам, насолоду, непомітно для нас самих збагачує наш духовний світ, естетично розвиває, формує, відшліфовує його, робить нас благороднішими, витонченішими. Як би тут іще висловитися? - перед нами, отже, вищий щабель функціонального призначення того, що зветься прекрасним.
При цьому завше, однак, бажано пам'ятати, що мистецтво у всіх формах і виявах, у тім числі й словесне, не гублячи з поля зору своєї головної мети, перебуває в безупинному розвитку й оновленні. І, либонь, негоже дорікати нині поетові, який, бачте, не пише більше у строго традиційній формі віршування; краще придивитися, наскільки його стиль відповідає естетичним і, хай когось це не лякає, громадянським потребам читача. І головне - чи достатньо сильно впливає автор своїм твором на людські емоції, чи пробуджує свіжу думку, чи не обмежується, бува, нейтрально-крижаним розумуванням, нехай і незле заримованим чи то ще зверліброваним? Останнього штибу зразки ще іноді зараховують до філософської поезії, хоч філософії там, як правило, нема ні на гран. Бредня це "теоретична"! Якщо серце тобі не ворухнулося після прочитання вірша, то це вже не поезія, які б "філософські" пояснювальні таблички до неї хтось та не пришпилював. Мені іноді кажуть на те: то із суспільством щось коїться, тому дуже знизився інтерес до поезії, у тім числі й філософської. Частка правди тут є, тільки не вся, ой не вся...
Отож поетичне слово на часових вимірах неодмінно - у невпинному русі. І саме він є тим живильним середовищем для народження новизни, без роблення якої - нехай і в малих дозах - нема чого й братися за перо. Але й сам цей рух, звісно ж, має бути не хаотично-сліпий, а осмислений, із врахуванням усієї гами поточного соціокультурного процесу, інакше ж напевно вийде відірваність митця од потреб реальної дійсності, а отже, і несприйняття його творчості читачами.
Є в академіка Д.Лихачова прецікава стаття: "Майбутнє літератури як предмет вивчення", у якій простежуються найімовірніші напрямки змін у літературі. На що передусім автор звертає увагу? Помічено вже в красному письменстві виразну тенденцію до скорочення інформації, досить швидко згортається просвітницька роль не лише літератури, а й усього мистецтва, а натомість дуже посилюватимуться морально-філософські засади. І ще така істотна річ - хоч і поволі, але неухильно зростатиме синтез видів мистецтва. Він то й раніше вже був. На його кончій потребі наголошували ще представники барокової поезії, а особливо відомий італійський поет Д.Маріно (кінець ХVІ - початок ХVІІ ст.), який просто не мислив собі розвитку літератури, музики й малярства без їхнього щонайтіснішого зв'язку. Але така спорідненість мистецтв у наступні століття хіба що тільки жевріла де-не-де, обмежуючись чимось уже усталеним, як, скажімо, образотворчим оформленням літературних видань. Чи як ото пізніше - писанням творів музичних до художніх фільмів... Але надалі, за прогнозами авторитетного літературознавця й культуролога, процес такого поєднання різних видів мистецтва вельми пожвавлюватиметься й урізноманітнюватиметься. Тож це годилося б мати на оці всім, хто причетний до сфери будь-якої художньої творчості.
Дивовижно, але (як побачимо далі, сталося то, мабуть, на рівні підсвідомості) саме це відчув і вже зробив перші кроки в такому напрямку М.Стрельбицький. Принаймні так можна зрозуміти з авторської післямови до його збірки віршів "Під небом Коновалюка" ("Універсум-Вінниця", 2000).
Досі, кажу, ми звикли бачити: художники ілюструють книжки, літературні твори цебто. А тут раптом усе навпаки: на матеріалі картин високообдарованого художника Федора Коновалюка народжується збірка талановитих віршів. А все почалося з кількох поетичних рядків, які автор написав і включив до своєї статті про полотна цього художника. "Ніяких намірів продовжувати, а тим паче укладати з подібних "вторинних" поезій цикли, тоді, добре пам'ятаю, не малося. Ще б пак, як критик, я у літа попередні таки повоював з означеною "вторинністю", відстоюючи, певна річ, "примат життя" у ліриці". Одначе сталося потім у нього щось зовсім непередбачуване: коли кілька віршів такого плану М.Стрельбицький прочитав прилюдно на меморіальному вечорі Ф.Коновалюка, так би мовити, "у присутності" його картин, то, як зізнається він сам, зазнав на собі "сугестивного зворотного впливу".
Ні, це не були якісь там собі простенькі поетичні замальовки, начерки з натури чи в цьому випадку - з картин художника. Речі виявилися куди серйозніші. "Нині можна пояснити це таким чином, - уточнює М.Стрельбицький, - що віршувальник відчув смак образного перевираження шедеврів неприступного йому малярства засобами більш приступного поетичного рядка".
Вірші ці спершу друкувалися в періодичних виданнях під заголовком "На теми Коновалюка" й мали добрий розголос серед читачів, шанувальників поетичного слова. Одначе, як дійшов висновку сам автор, була то "справа не в темах. Головне - у коновалюківській мірі речей, моральному наставленні й естетичній точності", котрі мовби кликали поета намагатися і в поезії наблизитися до їхнього рівня. Цей поклик, як мені видається, і допоміг М.Стрельбицькому вивести свої "коновалюківські" вірші далеко за межі можливих віршованих начерків з образотворчої "натури", коли б ішлося тільки про звичайний заримований відгук на картину.
Хоч належить тут сказати й про те, що серед деяких літераторів і взагалі тих, хто любить поезію, суперечка таки спалахнула навколо циклів М.Стрельбицького, які свою появу завдячують прагненню автора осягнути глибинний смисл полотен Ф.Коновалюка. Одні схвалюють це його захоплення, і таких більшість, а є опоненти, що ставляться до такого роду творчих джерел, делікатно висловлюючись, стримано, нагадуючи при цьому такий ось відомий факт. Коли археолог Л.Борхардт знайшов скульптурний портрет прекрасної Нефертіті, то зразу ж узявся був письмово передати своє захоплення цим геніальним витвором древнього мистецтва. Одначе спромігся тільки на одну фразу: "Описувати безцільно - дивитися !" Так, але то був не поет, якому слово підвладне, мов струна віртуозові-гітаристу...
Ось що М.Стрельбицький тим скептикам відказує: "А це - моя відповідь на ваш сьогоднішній квазі-постмодерн! Але я не перелопачую чужомовні цитати, іноземні алюзії - я перелицьовую великого краянського маляра, от! Що ж до моєї "грандіозії"... то як же інакше передати враження від невичерпного? Лише множиною! Й моя сотня віршів - то лиш мінімальний мінімум у справі якогось бодай означення духовно-естетичного світу, закарбованого в кількох тисячах полотен, у 80-ти літах невсипущої творчості!.."
Сам автор усі вірші, що ввійшли до збірки "Під небом Коновалюка", умовно поділяє десь на такі чотири підгрупи чи що: ті, де досить докладно відтворюється образний зміст того чи іншого полотна, імпровізації з приводу конкретних картин, цикл "Мініатюри" із зовсім вільною передачею творчої філософії художника та вірші, що мають відчутний стосунок до біографії, характеру митця. І здається мені, що сам поет іще не зовсім визначився, яка з цих ліній найвище підноситься у мистецькому відношенні. А збоку, пане Михайле, наче й трохи видніше, куди вкладається найбільша частка вашого серця. Гадаю - що у твори-імпровізації з приводу конкретних картин. Як на мене, тут вимальовується у коновалюківському циклі найбільший успіх, оскільки вірші цього плану мовби вільніше почувають себе поза картинами. А ті з них, котрі дуже вже прив'язані до полотен різними деталями, дещо втрачають у художньому відношенні й, бува, справді інколи нагадують якесь мовби дублювання конкретики, що є в картині. Більш виграшно виходить для автора, коли наголос робиться на тих почуттях, настроях, що їх переживає поет, споглядаючи чудові роботи майстра-маляра, і коли вони, картини цебто, стають головно першопоштовхом до написання вірша.

Картина - ніби корабель:
За ватерлінію - крайнебо;
Пливе з халепи крізь халепу
Картина, ніби корабель.
І допливе таки, ачей,
Колись кудись, в годину добру,
До тих омріяних очей,
Що воскресять її хоробро:
Аби воскрес і день, і крес,
І погляд гречний, і оселя,
І білена душею стеля...

Або ще такий короткий, сповнений чуттєвості, вірш, навіяний однією з багатьох, сказати б, київсько-дніпровських картин Коновалюка:

Це Богородиці очима
Скресає далечінь Дніпра.
А ця хатина-прахвилина
Із потойбіччя визира.
Це верби хмарами здалися
Крізь неприкаяний туман,
Ці хмари кронами знялися
І дотягнулися до ран
Небесносущих.
Світ лікує
Дніпровська рідна сторона.
Хоч світ не знає і не чує:
Ні що вона, ні де вона.

Благоговіння перед рідною землею та зачудування її красою тут навіч. А ще - незглибимий смуток через її всесвітню безпритульність передається читачеві, який немовби споглядає величавий твір самого художника, полотно незмірно панорамне й сповнене зажури. Та, власне, у багатьох випадках так воно буквально й відбувається з читачами збірки, у якій - треба сказати, дуже доречно - уміщено чимало кольорових репродукцій полотен художника. Зіставивши їх із поезіями, більшою чи меншою мірою причетних до них, можна дуже рельєфно уявити собі дивовижне поєднання двох мистецтв як вияв нової синтезованої артистичної сутності, оті тремкі переливи споетизованих думок, почуттів та образів у розмаїтих кольорах і їхніх ледь уловимих нюансах.
Я вже навіть уявляю собі прецікаве поліграфічне видання із двох томів в одному комплекті: перший - це альбом із репродукціями картин Коновалюка, а другий - збірка віршів М.Стрельбицького, що їх навіяла творчість майстра пензля. Дастьбі, колись це та здійсниться і стане, гадаю, подією в мистецькому житті. Такий здвоєний образотворчо-поетичний альбом - то була б наче затримана неоціненна мить життєвих потоків, що зливаються в одну річку, і видання це можна було б неквапливо (не бігцем, як у фільмі - зображення з музикою) розглядати, вдихаючи аромат майстерно відтвореної натури та дивуючись із народжених над нею і матеріалізованих у слові почуттів.
Що тут іще впадає в око - фактично над усім тим єднанням пера й пензля домінують мінорні тони; як у художніх картинах, так і слові поетичному. Сумна гармонія. Вона, як мені видається, великою мірою походить ще від того, що Ф.Коновалюк - художник особливий. Його творче кредо точно передають слова, мовлені ним, коли свого часу зрізався у гострій суперечці зі своїми лютими недоброзичливцями: "Я гордий, що доля дала мені можливість відображати саме те, чого скоро не буде".
Звичайно ж, кому з гайдуків од мистецтва за доби тоталітарного більшовицького режиму, які звикли нецеремонно висвистувати нагаями понад головами митців, могла подобатися така принциповість художника, котрий відверто уникав змальовувати спримітизовані й до оскоми затерті в мистецтві того часу атрибути "розвинутого соціалізму" та комвождівські фізіономії. Не випадково перша його персональна виставка відбулася аж тоді, коли майстрові вже було під сімдесят; та й до Спілки художників України його прийняли перед виходом на пенсію.
І тут я зразу ж маю сказати, що й поет наш, М.Стрельбицький, теж зосереджено думає і пише про те, чого, за нинішнього стану речей у нашій державі та у світі, який уже починають трощити вальці глобалізації, скоро може не стати, а саме: решток нашої національної гордості, мови української, котру зловорожі сили, причетні до нинішніх владних важелів, усе нахабніше відтручують на узбіччя, врешті, самої нашої етнічної неповторності...

Земля всесвітнього ясиру,
Прабожим духом ще жива,
Посеред світа - потаймиру -
Нерозкраденна - о, дива!
Скількох галерників вродила,
Скількох гаремниць сповила!
Земля вродливо-юродива,
Земля гаряча, як смола.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Земля довірлива, мов донор,
Народ добрячий та плохий:
Сто тисяч множений на гонор,
Мільйонно ділений на гонор,
Такий співочий, аж... німий.
Сусіди пам'ять в нього вкрали
(як з усіх боків визволяли),
То він росте, немов трава...

У цьому сенсі заслуговує на увагу Катериніана обох митців - Коновалюка й Стрельбицького. Річ у тім, що художник протягом усього свого життя малював образ Шевченкової Катерини. За різних обставин її трагічного життя. І жодного разу не повторювався, щоразу долучав щось нове до постаті стражденної діви. Навіть створив "Автопортрет в образі Катерини". Як пише М.Стрельбицький, "ця, можливо, найоригінальніша річ взагалі всієї світової автопортретистики є тими, фігурально висловлюючись, вратами, крізь які входимо у сокровенне шевченківське єство самого Федора Коновалюка". Адже за виразної різноманітності в усіх його "Катеринах" є одна спільна риса: "наївна, безоглядна довірливість і глибинний, паралітично-судомний біль - постають перед нами як субстанційні ознаки змалоросійщеної України".
Віршів на тему Катерини в книжці близько десятка. І вони теж різні, як і вся ця Коновалюкова серія. Від отої тужливої і смертельно небезпечної миті, коли Катерина "відхукує дитя, Од вітру відмагаючися ліктем. Регоче вітер: "Ге! Якби ж знаття?!" У пітьмі вітру... вовче око світить?.. Стримить замет... примарою стіжка?.. Чи - згуби?" - аж до вірша "Катерина-завжди" із гостро-болісним, саркастичним осудом одвічних кривдників довірливої Катерини - цього образу-символу української сутності. "Хто краще збреше! Гей, сюди, Сюди, наїзники брехущі! Ми тутка всі наївносущі! Потроху-трошечки байстрющі... До нас із вашими піснями, Штандартами і прапорами У всякий зручний час для вас! Брехати ж вам не первина, Брехать-брехатоньки-брехусі, Збрешіть - пожал'ста - для Катрусі! Про мир, про шлях Святої Русі..."
М.Стрельбицький справедливо називає музу Коновалюка рятівничою, музою увічнення, і що "в тім сенсі усе написане ним - то один великий пейзаж Батьківщини: пейзаж духовний". На цьому він усюди наголошує, а чи десь тільки натяком дає зрозуміти і в поезіях, що входять до збірки.

Малював художник трави,
а виходило: роса.
Малював художник небо -
поставали небеса.
Малював сніги - пороша
гостро пахла на віки;
малював хатину - довше
йшли її руйнівники.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Малював млина - і млин той
перемелював журу;
малював ріку - і плин той
починав із Сонцем гру!..
Малював рибальські сіті -
поспішав до них улов;
малював усе на світі,
а виходило: любов...

Я радий з того, що М.Стрельбицький не обмежився збіркою "Під небом Коновалюка", а й далі, серед інших своїх творчих програм, не полишає писати вірші за мотивами полотен цього художника. Он уже надіслав мені газетні вирізки з двома новими добірками. У них помічаю ще таку прецікаву річ. Поет уже не тільки сам зосереджено розмірковує над картинами, переливаючи в поетичні рядки власні відчуття, переживання, які зродилися біля експозиції Меморіального музею Федора Коновалюка, що вже одинадцять років функціонує у Вінницькому державному технічному університеті. М.Стрельбицький тепер долучає до спільного осмислення спадщини чудового митця ще й відвідувачів (здебільшого студентів) цієї широко знаної на Поділлі картинної галереї. Їхні відгуки на ті чи інші картини й навіть на саму до них лірику, опубліковану в газеті "Імпульс", автор вдало використав як епіграфи до своїх поезій. Ось один із них, що його записала Вікторія Козелюк: "Мабуть, ліс - найкраще місце для того, щоб порозмірковувати над своїм життям. Вдивившись у це чудове поєднання природи і людини, я зробила висновок, що для того, щоб навчитися розуміти людей, потрібно вміти розуміти картини". Це перед полотном "По гриби. 1978". А далі вірш, з якого вихоплюю цей уривок:

Такі гриби.
Таке безгриб'я.
Сяк-так себе збереш хіба.
А ліс - приймає: незавидна
У лісу світлого судьба.
Сповірник ліс; червона куртка,
вузенька стежка, сірий лист...
Нехутко вечір ще, нехутко:
Ще не вечірній переблиск.
Такі розложисті берези,
такі ріденькі чагарі.
Такі листочки гостролезі -
там, угорі.
Таке чудове поєднання
людини і природи і...
святонебесного зітхання
об непокритій голові...

А інша "співавторка" М.Стрельбицького Вікторія Дмитрук так ось запитливо висловилася: "На багатьох Коновалюкових портретах люди з опущеними очима. Можливо, це свідчить про те, що якби ми навіть побачили той погляд, то самі б не стрималися й опустили б очі?" І поет відповідає:

Очі, сповнені далечіні
(є на те свої причини:
відібрала, заховала
щасну пору далечінь);
але погляд не колючий
(рідко де хіба); болючий
погляд, схоплений на думці,
не без мудрості причім.
Але небагатослів'я
в ньому світиться здебільше:
у задумливості - сила,
у роздумливості - хист.
А якщо прикриті очі,
за повіками не видні:
то опущені, то ніби
не діждалися когось?
Може, так щадить художник
наші очі халамидні,
наші погляди поспішні,
наше те-що-не-збулось?..

І вже найбільше вражає такого роду "тандем" у вірші "Якщо насниться Катерина". Юнак Андрій Лукін у своєму запису, що теж став тут епіграфом, коротко розповідає, як одного разу, за його словами, увірвалася йому в очі люта зима з ураганно-сніжними вітрами й самотньою жіночою постаттю вдалині. "Я прокинувся і наче відчув холод тієї зими: сон, звичайний сон! Але тут я уявив постать у снігах, і такою знайомою була ця ситуація, що цей спогад мучив мене цілий ранок. Та все ж я згадав: мені приснилася картина Коновалюка "Катерина. Зима". Ну як же можна таке забути?"
Тож, мабуть, неабияк торкнувся поетового серця цей юнацький сон, коли з-під пера, в унісон зворушливому зізнанню, народжується ось такий вірш, власне, майже мініатюра, емоційно й змістовно містка, неначе зблиск вольтової дуги, котра єднає щирі почуття діда-художника й онука, що тільки-но ступає на життєву дорогу й серцем прихилився до його творінь.

Коли насниться "Катерина"
(картина; Коновалюка;
мотив Шевченка), хуртовинна,
найхолодніша "Катерина",
з дитям невинним на руках, -
одна з двох сотень "Катерин", -
це значить, ти - не "вражий син"!
Якщо насниться: між заметів
нестудне серденько її
вистукує, а вітри-кметі
жбурляють крижаної дерті
з шипінням стрічної змії, -
що аж тебе проймає холод,
хоч сам ти молод, молод, молод, -
Цей сон ніяк не випадковість,
він значить: є у тебе совість, -
та, що й вві сні не засина, -
твоя! жива! одним-одна!

Ось вам навіч сила мистецтва, яке справедливо називають іще "організацією нашої поведінки на майбутнє" (Л.Виготський), ось його відчутний вплив, формобудівна дія в людинотворенні, гойні наші панове заперечувальники суспільної ваги чи радше - громадянської функції художніх творінь - у цьому випадку й образотворчого, і словесного в їхній сукупності. Хто тут насмілиться мати щось проти? Виходь!
Ну, звісно ж, такої подоби опоненти бігцем зразу ж полюбляють посилатися на Еміля Золя, який колись, прочитавши книжку Прудона "Про суть мистецтва та його суспільне призначення", де як мету мистецтва визначається фізичне й моральне "вдосконалення людського роду", в запалі полеміки патетично-в'їдливо так вигукнув про автора цієї праці: людина, "яка бажає, щоб троянди використовувалися в салат". Але ж даруйте, сам же Золя перекреслив цю свою філліпку власним усесвітньовідомим романом "Жерміналь", який настільки вже насичений моральними, а ще більше соціально-політичними проблемами, що другого такого і не знайти. Та й він же, знаменитий романіст, у збірці "Що мені ненависне" визнає: "Мистецтво - я згоден - удосконалює людей, але воно виконує це завдання на свій лад, даючи задоволення духові людському, а не проповідуючи, не звертаючись до розуму". Гадаю, Прудон не був аж такий примітивний, аби саме так і розуміти механізм впливу мистецтва на людину.
Але закінчимо цю принагідну й далеко неповну розмову про синтез мистецтв, який на новому етапі розвитку людської цивілізації в цьому сенсі, здається, відіграватиме значно помітнішу роль. Це, до речі, уже досить давно, ще на стикові ХІХ і ХХ століть добре зрозумів славетний литовський художник і композитор Мікалоюс Чурльоніс, так щасливо поєднавши у своєму творчому генії два мистецькі крила. "Незвичність творчості Чурльоніса в тому, що він прагнув у своїй музиці наблизитися до живописних картин, а своїми картинами хотів викликати в глядачів відчуття, неначе вони слухають музику" (Д.Кабалевський).
І ось що мені подумалося чи то пак відчулося: навіть із уміщених у збірці М.Стрельбицького репродукцій полотен Коновалюка, чисто ілюстративних, виконаних не на крейдяному папері й часто в дуже зменшеному масштабі, до мене нема-нема та й теж мовби долинає музика - тиха, інколи ледве чутна й дуже лагідна, од якої хочеться дихання затамувати, аби з вдячністю ввібрати її... Тішуся, що й М.Стрельбицький це почуває, бо он як він пише:

Такі передосінні віти,
Аж розумієш тут немов:
людей навчитись розуміти -
картин потрібно - не промов!
Картин, оповідань, мелодій
і навіть піснеспівів тих,
які мугичуться природі:
у павутину, в стежки звих...

Радість моя ще й від того, що з найновіших його "коновалюківських" поезій, які, кажу, пізнав уже зі свіжих газетних вирізок, неначе віє іще вищим художнім чуттям, аніж це бачу в деяких віршах, уміщених у збірці. З чим і вітаю поета.
Тож на такому, бачте, милому окові й широкогонному тлі тим більше було мені прикро натрапити й на те, чого не сприйняв, а саме на поему-паліндром "Ісус-усі?" (збірка "Прощаючи вік ХХ..."). Не тому, що вона, можливо, написана якось там невправно чи без належного художнього забезпечення абощо, ні. Паліндром є паліндром - ти читаєш собі нормально рядок, а тоді й назадгузь, за літерами, можеш його проштубачити з тим же змістом. Ще, до речі, є подібна до цього така "розвага" як анациклічний вірш, у якому "задній хід" робиться вже не за буквами, а за словами. Аякже - забавка хоч куди!
Кажуть, китайською мовою паліндромна поезія начебто сприймається не як щось там схиблено-витівкове. Можливо. То ж бо абсолютно інша структура мови, дуже відмінна від нашої артикуляція і т.д. Але я цілком згоден з тими сучасними літературознавцями, які без найменшого сумніву стверджують, що для української мови (та й узагалі слов'янських мов) ця штука не зовсім придатна, якщо не сказати гостріше. Та українські літератори ще в ХVІІ столітті називали паліндроми "мало кому потребними речами". І в західноєвропейських літературах паліндромні вірші зустрічаються вельми рідко та й то хіба що як напівсерйозне літературно-мовне вправляння.
Коротше кажучи, і в цьому випадку маємо на манір альбомних такі собі реверсивні штукарства та й тільки, за якими ж бо всяка думка чи то почуття мовби стають дещо легковажними й тим самим в очах читача аж знецінюються. Тож тулити їх до серйозних творів у книжці М.Стрельбицького було недоречно. Та ще тим більше обсмоктувати в цих паліндромічних обертасах святе ім'я Ісуса. Бо, бачте, поет Іван Іов Ісусове ім'я теж "паліндромічно" використав. Ну й що з того? Хіба це означає, що навіть за всієї поваги до цього автора годиться отак труськом, слід у слід, тюпачити за ним, а тим паче тоді, коли він закрутив собі щось, бач, таке? Ні, звичайно. Одне слово, щоб далі вже про це не розводитися - маємо тут, хай не ображається М.Стрельбицький, оту знамениту ложку дьогтю...
Проте зразу таки підіймається в мені хвиля самозаперечення: а що ж ти собі думав - чоловік випробує всі можливі й неможливі форми художньо-словесного вираження того, що, як мовиться, на серце лягло. Так то воно так, нічого не маю проти, нехай собі автор експериментує чи щось там чуже за формою повторює-дублює, скільки хоче, окремо десь публікує чи то навіть укладає такого плану збірку - на здоров'я! Але ж тут інша книжка! Хай і з різними творами, вона повинна мати ще й свою цілісну викінченість - розуміється, художньо-змістову, що й робить її привабливою в усіх відношеннях. Це все одно що писанка: філігранно змальована в одному стилі, у єдиному сенсовому ключі, вона категорично не стерпіла б, якби десь там з одного боку необачний малювальник узяв та й тицьнув щось зовсім чужорідне, мов чорнильну пляму посадив. Кому це, скажіть, буде до душі?
Написав я так, трохи розсердившись. Та після глибокого зітхання усе ж кажу собі: заспокойся, Оресте, ти ж бачиш - перед тобою прикрий виняток. Відомо ж бо, не допускається промахів тільки той, хто взагалі нічого не робить. І треба визнати, в останніх за часом видання поетичних збірках М.Стрельбицького, як правило, відчувається його постійне прагнення осягнути такої ідейно-тематично-естетичної неподільності. Надто коли йдеться про оту генеральну думку або радше сказати - небуденну мету, в ім'я якої він і бере в руки перо.
Остерігаюся сформулювати її тут у лоб з причин ось яких. Раз що точно зробити це мені чи й удасться, бо річ це надто піднесена й водночас трепетна. А потім і те ще… Хто, можливо, не бачить жодної ролі чи ваги літератури в поступальному розвитку суспільства, нації, людини, хай сам здогадається, куди націлена вся енергія поетового серця. Мовити б, чисто психологічний прийом: те, що опонент сам собі домислить, має для нього більшу силу, аніж утовкмачуване кимось прямою атакою.
М.Стрельбицький не випускає з поля уваги ще таку, може, трохи сентиментальну, але виправдану річ. Докоряючи тим багатьом українцям не одного покоління, які народилися й життя прожили в тому абсурдному, просто дикому колоніально-залежному становищі, де вони втратили основні ознаки людей гідної поведінки, та що там - до останку, бува, позбулися національної ідентичності, він, разом з тим, і жаліє їх. Щоправда, це йде здебільшого підтекстом. Поет добре розуміє, що поглинуті імперським монстром, вони змушені були постійно, протягом століть, думати лишень про те, як їм елементарно вижити. Тож тривалий час перебуваючи під таким пресом, ці ще десь у прапрадідівських колінах зденаціоналізовані наші краяни зовсім уже не усвідомлюють, не відчувають, так би мовити, на дотик усієї несусвітності ситуації, котра нічогісінько спільного не має із загальноприйнятими у світі й на практичному рівні випробуваними законами й засадами високої моралі. І ще й нині, уже в незалежній державі, вони не скинули із себе цього страшного баласту. Автор із жалем, як той добрий співрозмовник дядька Опанаса - персонажа з твору "Пам'ять історична" - прагне делікатно, але дуже логічно й з різних боків підступитися до їхнього розуму й серця і, якщо поталанить, то хоч декому допомогти нарешті прозріти й надалі поводитися, як і належить представникові народу, що дорожить своєю честю та почуває себе на своїй землі статечним господарем.
Але це дуже непростий процес, бо, до кінчиків пальців укорінена через спотворене в людей моральне світосприймання, внутрішня несвобода так швидко не вивітрюється; навіть тоді, коли настають переломні часи, і всі начебто бачать, що підкотилася нова історична епоха, як оце нині. Самобутність особистості та непідлеглість її мислення плекати доводиться довго. І літературі, як засвідчує історичний досвід належить у цьому дійстві одна з провідних ролей, оскільки, показуючи духовну трагедію свого сучасника, вона тим самим наче й непомітно, але певно провадить його до самопізнання. А треба пам'ятати, що навіть уже початкове усвідомлення себе як рівноцінного індивіда, як повноправного члена людської спільноти, нації, за добро й процвітання котрої він зачинає відчувати особисту відповідальність, - і то вже відноситься до тих рис, що підводять нас до визначення прекрасного в портреті особистості. Тобто знову, якими б ми далекими й кругойдучими стежками не блукали, опиняємося перед лицем давньої парадигми: усе, що найкраще виконує від природи покладені на нього, а чи людиною-виробником запрограмовані функції, що корисне нам, воно, як правило, належить до категорії того, що ми звемо прекрасним.
Ось бо ще переконливий приклад від протилежного: і найвишуканіша рима чи то гарний мікрообраз у поезії неодмінно з часом звітріють та геть знеціняться, якщо вони не працюватимуть на високу, величну ідею. Чому, спитати б, фактично цілком забуто дуже талановитого французького поета ХVІ століття П'єра Ронсара? Та тому, що він дбав тільки про красу слів, тож "така доля, - писав про нього О.Пушкін, - усіх поетів, які піклуються більше про механізм мови, зовнішні форми слова, аніж про думку". Як і з другого боку, навіть найшляхетніші думки та людинолюбні чи й народообожнювальні ідеї не матимуть у поезії належної вартості чи точніше - впливової сили, якщо не будуть образно й свіжо висловлені.
Отже, тільки суголосне поєднання цих двох складових є чи не найважливішою ознакою прекрасного в будь-якому виді мистецтва, народження котрого взагалі неможливе без творення митцем цієї гармонії. Це вже, здавалось би, цілком елементарна річ у такій філософській науці, як естетика. А тим часом не зайве буде її повторити, оскільки в теперішній нашій літературній практиці є автори та їхні "теоретики", котрі й себе з усіх сил запевняють, і силкуються переконати в цьому кожного, хто причетний до письменства, що нині читача "більше цікавить форма", аніж зміст роману, повісті, поеми, вірша, що "сучасний літературний твір - великий кросворд, пропонований на розгадування читачеві й критику... де читач бродить навпомацки, як у лабіринті". І, мовляв, для теперішнього твору "характерний стрункий хаос композиції" (К.О.Маслик - "Сучасність", 2002, №11). Іншими словами, така собі, бачте, кросвордна й відповідно ж маловартісна розвага, до того ж превельми нудна. Тільки ж коли над справжніми газетними цяцьками такої подоби ще можна бачити в метро схилену голову, що мудрує, яке б там слівце та втиснути в кілька кліток, то літературні "великі кросворди" чомусь ніхто і в руки не бере. А якщо, бува, і зазирне туди, то відразу ж і відсахнеться з кислою міною на обличчі. Один із авторів такого замудрованого опусу із "струнким хаосом композиції" якось мені відверто й вельми зажурено зізнався: я знаю - мене не читають... То для кого ж, дозвольте запитати, пишеться така література? І навіщо вона взагалі? З отою холодною умоглядністю, нездатною збудити людське почуття... Як і протилежна крайність - той надто вже поширений поетичний примітив, що запанував у різних музично-пісенних шоу, котрі можуть спонукати людину хіба що до вияву низьких інстинктів...
М.Стрельбицький належить до тих літераторів, хто дивиться на світ і на літературу серйозніше. І хоч досить часто проступають у нього іронія, самоіронія, якісь аж наче кпини, але вони (таке моє відчуття) походять од його туги за кращими, світлішими картинами нашого національного буття. Він гейби каже своїм краянам: ось вам моє слово, для декого воно місцями, можливо, терпке, навіть майже адресно висміювальне, але йнакше не можу, бо душать мене сльози від горя, коли бачу вашу непрощенну байдужість до святинь свого племені.
Є, щоправда, і такі в нас літератори, що теж не визнають чисто формалістичних вивертів та відсутності змістової, пов'язаної з реальною дійсністю, підоснови в поезії і взагалі в літературі. Справді, вони за те, щоб у ній відчувалися також громадянські мотиви. Але які?! І це, між іншим, теж наше лихо, до якогось часу, слід сподіватися. Виступає он не так давно один із таких на Українському радіо, відомий поет, не без хисту чоловік, читає свої вірші. І вухам своїм не вірю - каже так про нашу державну незалежність, оплачену кров'ю багатьох поколінь українців: це - незалежність од розуму... До того ж дух соціальної помсти, хоч сяк-так і прихований, аж клекотить у його рядках; а це ж сила, здатна тільки руйнувати душу нації. І після цього хіба я можу поважати такого, з дозволу сказати, "творця"? Але то вже окрема розмова про наших малоросів-ностальгійників, отих розполовинених, розчахнутих душ, котрі однією ногою вже начебто стали на берег реалій сучасного життя, а другу ну ніяк не можуть (чи то й не хочуть?) висмикнути із хлипкої імперсько-більшовицької тванюки.
А що вже казати про деяких чистокровних шаблезубих ординців, котрі зовсім неприховано вишкіряються в наш бік. І не звідкись там - із самої білокам'яної. Причому йдеться не про якогось там малоосвіченого, а через те, мов, так легко обкуреного імперським чадом типа, а про особу, вважай, офіційну - про директора Інституту слов'янознавства Російської академії наук, доктора історичних наук, професора Володимира Волкова, який в інтерв'ю "Литературной газете" (№4 за 2003 рік) так дозволяє собі висловлюватися (цитую в оригіналі, аби часом хтось не подумав, що в переклад могла вкрастися неточність):
"Что же касается союза славянских государств на постсоветском пространстве, то здесь "русский вопрос" (а шире - "славянский вопрос") не удается пока решить положительно из-за амбиций украинской элиты, которая действует вопреки желаниям и воле своего народа. Западным идеологам удалось внушить украинской элите мысль о независимом европейском государстве, которым якобы и является современная Украина. Это заблуждение, причем опасное: Украине отведена роль только антироссийского противовеса, все остальное - иллюзии..."
Ці сповнені не жовчі - смертельної трутизни "мислі" здивували навіть самого інтерв'юєра: "Вас могут упрекнуть в "имперском синдроме"... На що "вождь" учених "слов'янознавців" (звісно ж, північно-східних), нічтоже сумняшеся, править далі: "Должен вам напомнить, что отделение Украины (точнее Малороссии) от России и всяческое разделение славянских стран и народов всегда было задачей западных политиков и спецслужб..."
Оце так! Яка там може бути незалежна українська держава! Ворожі сили Заходу взяли й підмовили на цей крок українську еліту, яка, бачте, "действует вопреки желаниям и воле своего народа" й не інакше. А те, що близько ста відсотків цього народу на референдумі висловилися за незалежність України, "керівному слов'янознавцеві" наче й невідомо. Вдає, клята душа, що цього наче й не було! Та якби ж то тримав це "свойо мнєніє" при собі. Ні, задурманює ним усіх довкола себе, відповідно ж налаштовуючи своїх численних співвітчизників. І, певно, годилося б з українського боку якщо не на дипломатичному рівні, то відповідно бодай по лінії НАН України заявити протест проти жовчного патякання "вченого" шовініста. Але довго будемо чекати на таку реакцію йоцемидаєсів!
Як тут знов не згадаєш поему М.Стрельбицького "Терновий вогонь", з якої попереду вже наводилося кілька рядків. Про орду. Наступна цитата ще більш увиразнює сутність цього явища.

Як світ, стара,
а - молода,
набивши пельку - все голодна,
на все готова і способна,
орда,
на прапорі - нуда.
Песиголовці хоч куди,
з нуди народжені, зі страху,
розбиті в прах, воскреслі з праху
сини безсмертної
орди...

Є у філософії таке, можна сказати, ключове для розуміння сенсу діяльності й окремої людини, і цілих груп громадян поняття (його зафіксував широко знаний Олексій Лосєв), як в е л і н н я Б а т ь к і в щ и н и. Річ, без перебільшення, універсальна, особливо коли йдеться про те, щоб рух суспільства був позначений гарантованим поступом, і про можливості та роль різних у ньому сил - учених, політиків, економістів, митців. Виявляється, надзвичайно важливо усім нам навчитися своєчасно зрозуміти це веління Батьківщини й згідно з ним уже діяти в суспільно корисній праці за якнайбільшої певності кожного в її доцільності. Як мені видається, то щось навіть дуже близьке до такого, я б сказав, вселенського регулятивного поняття, як смисл життя.
Можна назвати в нашій історії кілька постатей, які особливо тонко вловлювали цей голос рідної землі й відповідно скеровували себе, свою працю, боротьбу, усе до крихіточки єство своє, аби завше бути з цим в е л і н н я м у цілковитій злагоді. Й одна з таких особистостей - Іван Огієнко.
Недавно я перечитував його книжку "Українська культура", видану 1918 року в Києві. Є в ній такі слова: "Віками ми йшли під важким тягарем недолі, часто стомлені падали на тернистому шляху, проте ніколи ми не спинялися у своїй культурній роботі". І всім своїм життям, сповненим енергійної, багатогранної діяльності в ім'я збереження і збагачення наших культурних, духовних надбань, Іван Огієнко немовби заповзявся переконливо довести цю висловлену ним же істину. Як один із прикладів можна навести той факт, що він із подиву гідною невтомністю протягом багатьох десятиліть глибоко досліджував творчість Тараса Шевченка; це незважаючи на різного роду житейські труднощі та перипетії не раз дослівно катастрофічного характеру, коли пропадали всі його величезні в цій галузі творчі напрацювання, підготовчі матеріали, архіви. І багато чого із тих його студій стало для нас, хто пережив часи більшовицького тоталітаризму, фактично одкровенням.
Одна тільки промовиста деталь. Про неї багато хто в нашому громадянстві ще й не чув. Ота в Шевченковому "Заповіті" дуже вже атеїстична фраза "Я не знаю Бога" була сфальшована пізніше; і саме Іван Огієнко, вивчаючи поетові автографи, дослідив, що її було вписано кимось на місце слів "Поховайте та вставайте". Про це слід би широко інформувати вчителів, школярів, бо та фальшивка й досі збиває з пантелику шанувальників творчості Великого Кобзаря, оскільки тиражувалася в минулі десятиліття мільйонами примірників...
То нехай же світлий образ Івана Огієнка буде для нас і для наших нащадків немеркнучим взірцем у відстоюванні істинних національних цінностей та правди мистецтва. І хай навчить нас завжди виходити на те місце, на якому нам належить бути за самим провидінням, що його ще можна назвати велінням Батьківщини.
Для письменницької діяльності ця, із трепетом кажучи, висока матерія має колосальне значення. Глухий до такого не раз аж майже напівмістичного поклику Вітчизни літератор мало того, що навряд чи принесе хоч якусь користь рідному народові та, без сумніву, не зоставить після себе помітного сліду в національній культурі - він ще може нашкодити їм досить відчутно й навіки вкриє своє ім'я порохом забуття.
Дотично ж до героя нинішньої розмови, то можу так сказати: М.Стрельбицький за покликом душі й свого інтелекту дуже багато працює над собою, аби наблизитися до цілковитого зрозуміння отого веління Батьківщини. Це добре видно з його поезії та й з літературно-критичних писань також. Для останніх-бо підшукує здебільша такі літературні об'єкти, у яких є співзвучні з його власними ідеї і переконання. Ось, скажімо, у Вінниці видавництво Ольги Власюк започаткувало випуск серії книжечок "Вибране з вибраного: бібліотечка "Перлинка". Кожне видання - це всього кілька віршів і до них іще післямова, як правило, фахівця від літератури. Побачив тут світ і такий "метелик", причому яскравий, просто очі вбирає - Анатолія Бортняка під стриманою назвою "Три вірші про найголовніше". А які вірші! Один із них - "Балада про позиченого полководця", створена на реальній історичній основі.
Ще в VІІ столітті до нашої ери славнозвісна Спарта воювала із сусідньою Мессенією. І хоч які були із спартанців хоробрі та справні воїни, якось так тоді вийшло, що геть занепали вони духом, і все вже, здавалось, котилося до їхньої цілковитої поразки. Хтось підкинув думку послати до Афін гінця і попросити там військової допомоги. Афіняни згодилися простягти руку підтримки, тільки не могли зійтися на одному: якого обсягу оружну силу належить їм для цього виділити. Тоді вони звернулися до оракула, і той, на їхнє здивування, порадив послати до Спарти одного лишень поета-лірника, кульгавого та ще й горбатого шкільного вчителя Тіртея. Спартанці, як побачили його, то були розчаровані з такої "допомоги", спершу навіть здіймали на глузи прибулого з лірою в руках. Оце так, мовляв, полководець! Та хто ж за ним піде! Просто сміхота якась та й годі!

...Але Тіртей поглянув навкруги
й торкнувся струн, промовивши:
- Спартанці!
На вас уже заждались вороги. -
І з уст його злетіла пісня владно,
щось загриміло в ній і загуло -
незвично, небувало, неплакатно
(бо ще тоді плакатів не було).
Ослаблі вої враз відчули крила,
знайшли в собі незвідану снагу,
мов не вони допіру говорили
образливо і злісно про кульгу.
Мов не було їм з тої ліри смішно.
Мов кожен нагадав, що він солдат.
І вороги не витримали...

Критик досить докладно й тонко аналізує баладу, ненав'язливо співвідносячи її де-не-де з окремими реаліями нашого сьогодення та постійно тримаючи в полі зору оту чолову й вічно живу думку про поета Стародавньої Греції, який "меча не здужавши підняти, здійняв одразу тисячі мечів".
Та й справді, талановита творчість Тіртея, його громадянські елегії сприймалися тодішнім людом як зворушливі заклики до військової звитяги у святій справі оборони Батьківщини, бо, казав він, тільки вільна й цілком незалежна від загребущих сусідів Спарта може забезпечити своїм громадянам добробут, свободу й щастя; отже, для цього треба спартанцям єднатися не лише в межах якогось там роду чи племені, а на рівні всієї спільної Вітчизни. М.Стрельбицького, як і автора рецензованої ним збірки, саме цей погляд, сказати б, на історичну повинність літератури цікавить у критичній студії чи не найбільше.
І є тут, до речі, ще така цікава деталь. Тіртей, як відомо, писав також так звані ембатерії, тобто маршові пісні. Фрагменти їх збереглися. Ці твори так само були перейняті високопатріотичними ідеями, славили мужів сміливих, гордих за своє громадянство, завше готових стати на захист рідної держави, осуджували боягузів, перевертнів і нездар. Не маю певності, чи М.Стрельбицький спеціально досліджував творчість звеличника людського благородства й доблесті військової Тіртея або, радше сказати, те, що зосталося від неї за двадцять сім століть. Але впадає в око, що й сам він теж зацікавився таким мобільним жанром, як маршова пісня чи марш, написавши їх чимало, про що мовилося вище; бо з усього видно, надає їм поважного значення в царині громадянської, зосібна військово-патріотичної, поезії.
Між іншим, такої думки на цю справу дотримуються сьогодні й у Збройних Силах України. І правильно! Згадаймо хоча б добу козаччини - та кроку жодного не робило наше славне лицарство без пісні й найчастіше бойової, маршової, і вона, треба гадати, була одним із помітних чинників, що забезпечував йому звитяжні діяння. Чимало тих пісень дійшли до наших днів і для нас теж є улюбленими (ми їх називаємо перлинами) в безмежному українському океані народнопісенної творчості. А перекиньмо-но місточок у сорокові-п'ятдесяті роки минулого століття, коли національно-патріотична пісня, здебільшого теж у маршових ритмах, постійно супроводжувала воїнів Української Повстанської Армії, допомагаючи їм майже півтора десятиліття мужньо стояти в нерівному протибої спершу з гітлерівськими, а далі із сталінськими людоловами. Добре це вже сам пам'ятаю, усе ж бо майже дитинство й отроцтво минули під ці зворушливі мелодії повстанських співів.
Так от, кажу, від Міністерства оборони України, наскільки знаю, не раз уже висловлювалися до наших поетів прохання писати цього плану пісні для армії, навіть конкурси оголошувалися, але чомусь маршів отаких, котрі полюбилися б людям ратної праці, стали б широко відомими, досі, на жаль, немає. Якась незрозуміла млявість поетів? Чи, може, брак у них щирих почуттів, котрі б спонукали їх узятися за написання таких творів? А чи просто нехіть до строфічної, римованої (надто, мов, старосвітська традиція) форми за майже поголовно-модного нині захоплення вільним віршем? А даремно - традиційне віршування ще далеко не вичерпало себе і має воно в сучасного читача (особливо нелітератора) куди більше пошанування, аніж оті безкомні, що вперто навіть нехтують великою літерою, геть, бува, розхристані вірші.
Тож подумалося: може б, М.Стрельбицький, який набув у цій справі певного досвіду, та виявив організаційну ініціативу, піднявши на це споборників по перу? В усякому разі для початку хай би надіслав деякі свої марші відповідним виховавчо-культурним службам Міністерства оборони України. Або ще краще - спершу домовився б з котримось із композиторів, щоб той поклав їх на музику, і тоді вже у військове відомство - касетою! Щось вибрати для цього з його маршового циклу можна було б, хоч і писався він, треба гадати, не для виконання-співу під карбований крок вояцьких колон, а під суто літературні потреби.
Є великий сенс у тому, щоб це зробити. І не тільки йому самому. Нашим-бо армійцям теж конче треба на чомусь триматися - кажу про їхній внутрішній світ, оту насамперед духовну опору, без якої немає справді дієздатного війська. А Україні воно дуже потрібне! Мабуть, як жодній іншій державі. Чому? Та тому, що як слід не реалізовані ще наші віковічні сподівання, визвольно-державотворчі зусилля багатьох поколінь; щось та пішло в нас після 1990 року мовби оманливим, чи навіть зловісним вивертом... А в цьому глобалізаційно-розколошмаченому світі, дивись, може, ще й доведеться нам покладатися передовсім на сильну, національно свідому армію... Ось чому так важливо, не гаючись, подбати про зміцнення її українського духу.
Бо що, скажімо, може дати юнакові в погонах читання багатьох сучасних літературних творів, у яких тільки й того, що насильство, нелюдська жорстокість, бруд, різного характеру потворні збочення - одне слово, мало не суцільна патологія? Неважко здогадатися, кого виплекує така література.
Ну ось недавно я збирався був прочитати новий твір досить відомого автора, навіть лауреата престижних премій. Повість починається словами: "Тому я вибльовую в рукомийник..." - і далі десь у такому ж дусі. Одразу й відклав це "видання", а точніше - пошпурив його в дальній кут кімнати й, коли збереться в мене більше старих газет, то разом з ними й віднесу до пункту прийому макулатури. Щоб нікому більше не бруднило душі, принаймні цей мій примірник.
Ось які, бачте, мої взаємини із частиною і досить-таки помітною, сучасної нашої літератури. І знаю достеменно: такі стосунки з нею не тільки в мене. Проте й не тішу себе надією, що хтось там не те що не читає такого штибу словесного "мистецтва", а й не бере собі за взірець для своїх власних літературних спроб. Творча молодь за інерцією підхоплює мало не все, що десь публікується, тим паче й нібито поважними видавництвами. Байдуже - подобається воно чи ні. А сліпе мавпування, надто ж чогось малодостойного, дуже небезпечне, воно навіть може вбити талант.
Передбачають, що ХХІ століття принесе "воцаріння" у світовій літературі методу так званого суперреалізму. Що це таке? Тут, мовляв, мають бути зібрані воєдино найкращі риси всіх без винятку існуючих досі методів, починаючи від реалізму часів Відродження і закінчуючи нинішніми обґрунтуваннями речей постмодерністських. Що ж, ніби й непогано. Тільки хто ж це буде відбирати оті найкращі особливості всіх творчих методів? Щоб знов нам щось та не наколобродити, мусимо постійно покладатися на колективний розум, який базується на толерантному ставленні до будь-якої думки про обговорювану проблему. І потім треба буде комусь це починати не лишень на рівні розмов. І не тільки теоретикам од красного письменства, а передовсім його щоденним практикам. Бо йнакше примітивізм і бездуховність у літературі й далі десятиліттями замулюватимуть наші чисті джерела.
Що ж до можливих варіантів у розвитку поезії, то надія тільки одна: щоб не переривалося зацікавлене, небайдуже спілкування поета з краянами про визначальні речі в житті народу, усе решта тоді додасться. І щоб поезія, немов той живчик з-під кам'яної гори, прискала свіжою, образно втіленою думкою, а не була заримованим набором зовсім другорядних та заяложених істин.
Якраз коли розмірковував про все це, мовби тобі на якийсь містичний поклик для зіставлення, увімкнув телевізор і на каналі "Тоніс" побачив репортаж із Парижа, котрий мене схвилював. Камера широким планом вихоплювала обличчя людей, що стояли в Луврі перед знаменитою "Джокондою" Леонардо да Вінчі. На всіх - вираз, що його важко передати одним словом; в очах - і гостра цікавість, і здивування, і радість відкриття, і мовби замисленість над чимось непростимо рідко згадуваним та надзвичайно важливим, і... далі йде саме те, до чого навіть наблизитися хтозна чи й можливо. Ну хіба що десь таким чином спробувати передати його: усі, без винятку, хто прийшов тоді до Мони Лізи, з нетерпінням чекали, що вона зараз має щось дуже важливе для них сказати... Оператор час від часу зблизька бере в об'єктив і лице самої Мони Лізи з її ледь уловимим усміхом, котрий мовби підтверджує потаємну думку тієї, кому та усмішка належить: "А таки справді, я знаю про вас усіх щось вельми істотне..."
Ніколи не забуду тих облич. Такого не прочитаєш на виду в людей, з якими спілкуєшся, і за все життя. Істинно високе мистецтво буквально на очах мовби перероджує особу. Хоч не маю сумніву, що кожен із тих, схоплених у репортажі, відвідувачів Лувра, може не один десяток разів уже споглядав "Джоконду" на репродукціях високої якості й уже ніби звикся з цим образом. А от перед оригіналом став геть збентежений, приголомшений...
До сліз хочеться, аби й до наших мистецьких творінь, особливо сучасних, надто ж літературних, у людей зроджувалися такі ж почуття. Та що там такі - бодай малесенька частка того, що тоді винесли у своїх серцях відвідувачі Лувра. Дай-то, Боже, рідній літературі для осягнення такого артистичного злету гарячої робітньої пори! І можливо, тільки тоді душа моя набуде хоч якоїсь рівноваги та вспокоїться за наші духовні тили, без надійності яких марно й сподіватися на істинне воскресіння народу й держави.
Отже, здається, можна тут навіть говорити про таку ось формулу: через літературу - до суті національного буття, до осмислення причинності всіх давніх і нинішніх наших трагічних колізій, до реального самовдосконалення українців. У всякому разі чітка взаємозалежність і взаємовплив літератури й суспільства, нації за будь-якого стану, в котрому вони перебувають, самоочевидні. Хто хоча б стане заперечувати, що свідомість, та що там - саме існування народу як етнічної самобутньої одиниці й найперш його освіченої частини, котру звемо елітою, постійно й великою мірою самокорегуються наявністю найкращих витворів красного письменства, приміром, того ж "Кобзаря" Тараса Шевченка, та й навіть самою присутністю їхніх авторів - особистостей мудрих, яскравих, авторитетних. І не тільки тому, що вони написали той чи той твір, - а й своєю громадянською поведінкою подають або подавали всім щонайкращий взірець духовного аристократизму. А раз так, то перед ними стає тобі соромно, якщо ти як громадянин повівся десь недостойно; це відбувається навіть тоді, коли ти особисто й не знайомий з ними. Ось що таке царство справжньої літератури! Тобто через неї відбуваються внутрішнє злагіднювання, примирення людей в суспільстві. Її вчені знавці все це десь узагальнено називають іще художнім еквівалентом суспільних проблем, який має дивну здатність оздоровлювати саме життя. Назвіть літературу ще якось інакше, але безспірна суть од цього не зміниться.
Тішу себе надією, ні - певністю, що М.Стрельбицький поділяє такий мій погляд. А ще більше радує мене його, мовити б, особистий символ віри, котрий сам собі висновую з його книжок: українці, ми вистоїмо в цьому жорстокому, що дедалі швидше поглинається глобалістично-нівеляційними вихорами, світі тільки за єдиної умови, якщо не будемо роз'єднані та байдужі до власної долі й коли більше не зводитимемо плечі аж понад вуха! Тож навіть у час наших домашніх і всепланетарних негараздів бодай на часинку стає тобі добре на серці, коли бачиш із творів поета саме ось такий, за висловом Івана Франка, документ його духовного життя.

Сливинський Орест Миколайович
(04210, Київ-210, площа
Дружби народів, 3, кв.74,
тел. 419-96-65)

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2004 р.