|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №11-12, 2004 р.
ОЛЕСЯ ОМЕЛЬЧЕНКО
ОБЕРЕЖНО - ЖИТТЯ!
*
Як добре в саду на крилі!
Яка земля пухка й пахуча.
Схилились добрі горді кручі
над тихі води Дніпрові.
Яка прозора просторінь
здіймає душу в світлу радість.
Спасибі, земле, за причастя,
за тихі зорі угорі,
за шелестіння й падолист,
за ці кошлатії багаття,
за мрії ті, що не збулись,
за біль у грудях непочатий.
Ні, я ще збудуся у вас,
мої дніпровські обереги.
Спинився стомлений Пегас.
Я залишаюсь.Тут мій берег.
Тут моя сила забуя.
Відступлять хворість і безсилля.
Неначе матінка, земля
влива пісень цілюще зілля.
Як добре в саду на крилі!
І Україна, мов ікона.
Молюсь до рідної землі -
молитва в пісні срібно тоне.
*
Я - джерело.
Мене ще не знайшли.
Струмую собі в хащах в сонценятках.
Притупують до мене оленятка,
чи пташечка напитись прилетить.
Та я вже є,
і я собі сумне,
що проминає час,
ой проминає.
Але коли
пригубить світ мене,
і в келихах вода моя заграє?!
Про мене знають квіти і трава,
прадавній нелень і веселі клени.
Я джерело.
Дзвінкі мої слова
чи розуміє хтось іще,
крім мене?
Я - джерело.
Я рвуся з надр землі.
Безмежний світ у крапельці малій.
Маленький світ мій
в нескінченнім плині
доповнює Безмежжя'
у краплині.
*
Коли я йшла стежиною до річки,
травинка із-під ніг мені всміхнулась,
і голуб задивився в мої очі,
і сонечко неначе запитало,
чи тепло у душі моїй сьогодні.
І річечка зустріла мене радо,
І з нетерпінням хвилька обіймала.
І пестила мене. і дивна сила
проймала радістю тремтливе серце.
Я пригортала світ увесь до себе,
І відчувала, як він мене любить...
Я йшла стежиною додому з річки,
крізь промені плила повітрям в травах...
- Матусенько! - гукнула мене доня, -
*
Доле моя,Україно моя,
З прадіда-діда велична собою,
ось уже й я, пелюстинка твоя,
в зорі пливу золотою журбою.
З болю плету візерунки сумні,
ночі і дні заплітаючи в косу,
і стугонять у бурхливій крові
з прадіда-діда
пісні стоголосі.
Ох, ті пісні
у дзвенінні мечів,
ох, ті пісні
із бездонної муки.
У віковім
нездоланнім плачі
я засріблюся
струминкою-звуком.
І полечу Україною я,
і полечу з Україною в серці.
Сонячна крапля
веселого дня
співом озвуся
у чистій веселці.
*
Обережно - життя!
В нього треба ввіходить чистими.
У гаях солов'ї
В срібні ночі піснями дзвенять.
Зачаровааний гай
ловить місячні промені листячком.
І квітки запашні,
наче лагідні струни, бринять.
Обережно - життя!
Відчуваєш його кожним подихом.
в таємниці своїй неповторно явитися, буть.
І цінити встократ
за любові незгасне полум'я.
Обережно - життя,
не зганьби, не знеслав, не забудь!
Перемита теплом
у весняному шумі зелені,
ця одвічна земля
в своїм лоні зростила мене. .
І палаю вогнем,
що із полум'я в полум'я стелеться,
бережу кожен день,
що у серці для мене мине.
Обережно - життя!
В нього треба ввіходить чистими.
Поміж сліз і роси
Доле, стежку мені освіти!
В поі зору доби,
у промінні тепла материнського,
обережно іду
у безстрашшя
його чистоти.
*
А вітер крильми бив у сонні вікна.
кудлатий вітер грюкав на даху.
Його малі розбійники-вітриська
у протягах вчинили гвалт і гул.
Зима сичала. Лютий іще лютий.
А тільки ж вчора в тихому саду
хвалько-веснянко гарцював роззутий,
грав на сопілці пісеньку просту.
Бруньки від щастя щоки иадували,
і грівся кіт на висохлій землі,
і пахло димом. А сьогодні хмари
лежали снігом важко на ріллі.
І так було на серці одиноко,
і так тривожно, начебто обман
із уст єлейних лив отруту в долю,
а заздрісник приладжував капкан.
Преніжна квітко, не спіши розкритись,
хихика вій прехитро із ножем.
Перейде буря - зможем роздивитись,
Відчує серце, що на нього жде.
Легкому щастю, люди, не радійте,
не тішся, саде, з ранньої весни.
О нерозумний поспіху, не бійся,
що засміють фальшиві твої сни!
А вітер крильми бив у сонні вікна,
не спав у сіиях добрий домовик.
Із протиріч вигранювалась віра.
І тикався між хмарами несміло
весняний гостроносий молодик.
*
ПередІ мною - чистий лист паперу.
На. нього ляжуть вогники-слова,
які запалять полум'я шедевру,
що в спрагле серце краплею впаде
води живої, що відродить дух.
Переді мною чистий листь недолі
зневіреного бідного народу,
який щоднини більш впада у відчай,
що не приносить праця віддарунків
ні вчора, ні сьогодні, ані завтра.
ПередІі мною - чистий лист наді
У зляканих очах старої жінки,
яка роки натруджені прослала,
мов килим рукотворний за еобою.
Попереду ж - нечистий реготався...
Переді мною - чистий лист натхнення
ясного молодого покоління,
яке себе ліпило зі старої,
із безнадії роду, з телешоу
про дегкість і продажність перемоги.
О бідне серце, чистий лист паперу
Покрапли краплі - слово стало кров'ю.
І вітер шаленів, куйовдив коси,
і холод пробирав клітинку кожну.
Шедевре, хто нас зважиться читати?
У хвилюванні супився Шевченко,
дивився сумно Стус в мої терзання,
Грабовський плакав по своїй Вкраїні,
Злий розпач тамували дисиденти,
і той, хто лицемірити не вмів...
А я ішла, вітрам усім відкрита.
Боліла УкраЇна в моїм серці.
І шлях стеливсь покручений,терновий
під ноги кращих дочок і синів.
Повтор по колу...
Знову чистий лист...
*
О, скільки фальші, скільки фальші!
Від лицемірства важко дихать.
Згадала неповторність вальсу
І твою усмішку предивну,
і свою мрію про кохання,
й своє кохання неминуче,
і суєти страшні обвали,
і твою постать нерішучу.
Як незатишно - виє вітер
по всій країні Україні.
Сльозу одчаю тихо витру,
навіки криком занімію.
І знову битва. Втома стисне
і знову велетні регочуть.
І, ризикована, навмисне
я знову битись з ними хочу.
0, ск1льки фальші,скільки фальші!
Бредем, у бруді по коліна.
Не спішимо провини наші
ще відмолити. О людино,
ти піднімалася в сьогодні
тисячоліття - скільки часу,
щоб полетіти у безодню...
Невже, щоб згинути дочасно?!
Земля страждальна в чисті зорі
летить в одвічному пориві.
Одна фальшива нота в хорі -
і гине космос у краплині.
ПОГАНСЬКА ІДИЛІЯ
Уже Овсень в комори поховав
скарби багаті нового врожаю.
Бот Осені з достатком зустрічав
холодну зиму, радо, без печалі.
Він роздягнув розкішнії сади,
щоб шати у дощах не забруднили.
Коли ж напустить Сівер холоди,
щоб, не дай Бог, себе не застудили,
Овсень подбав, щоб сни ввійшли в сади,
щоб у коріння еила життєдайна
сховалась до щасливої пори,
коли громи і блискавки весняні
впадуть з рук громовержця Перуна.
Хай і ліси у мареннях дрімають.
Он Поревіт вкриває снігом лан,
немов на час од холоду ховає.
0, знає п'ятиглавий Поревіт:
його хододна сила - невблаганна.
І слабачків не пожаліє він,
захурделить, завіє всі омани.
Ой холодить по всій моїй землі!
Опале листя перетліло стогне.
Господар-ворон кряче по ріллі.
Судомить небо, туманіє сонно.
Здаєтьея, Диви гульбище почнуть
зненацька й тихо. Хто їх запримітить?
Безлюддя Сівер напустив. А тут
почнуться їх злодійства жалюгідні.
Але Троян уроче поспіша.
З ним три стихії й Місяць на півнеба.
О Диве, ти безпечності чекав?
Але Природі підступи не треба!
Вона відчує небезпеку й фальш,
як мати, серцем діточок затулить.
У слушну мить Дажбог, Бог Сонця наш,
свою дружину дасть на поміч людям.
Поривносвітла, мудра Коляда
змете в польоті темні перешкоди.
Під Новий Рік, назло усім чортам,
на славу божу Божича народить.
Йому зрадіє сонячна земля,
розквітне небо ніжним передзвоном.
Морозцем ледь притрушені поля
йому простелять стежку до престолу.
І Ятро-Бог ранкової зорі
підхопить стрімко дивне променятко.
Його хрещений батько Поревіт
в сяіжинці кожній висвітить малятко.
Високе сонце. Пкда сяйний сніг.
Земля від щастя радісно принишкла.
...Й подумав зайчик, що по моркву біг:
- Оце так днина - мов квітуча вишня!
1 Овсень - Бог осені у давньоукраїнців, сонцепоклонників, язичників.
2 Сівер - Бог холодних північних вітрів.
3 Перун - Бог грому і блискавки.
4 ПоревІт - Бог зими, холоду і миру.
5 Див - божество страху й смерті.
6 Троян - бог Місяця, ночі /триглав/.
7 Дажбог - свідомість світу, Сонце-бог.
8 Коляда - богиня неба, дружина Дажбога.
9 Божич - молоде сонце, син Коляди.
10 Ятро-бог - бог ранкової зорі.
*
Коханий мій убитий на війні.
Його я скільки років виглядала.
Не вірила, що вбитий. І благала
у долі чуда,
щоб явивсь мені
Із зорепаду Місяцем ясним,
у співі дня шовковим падолистом,
крізь часу лет освідченням вогнистим,
І молодим...
назавжди молодим...
Я вже стара.
Минуло сотні літ
мого чекання.
Стомленій любові
болюче в снах і в приспаному слові...
Надворі дощ стіка сльозами з віт...
Травневий сад чекає дива знов,
а я тремчу в день пам'яті від крику,
і нашу ненароджену дитину
так міцно пригорта
моя Любов!
Коханий мій убитий на війні...
А я живу,
мов додивляюсь казку.
О незабутній,
Згадуйся, будь ласка,
навіки юній
старості моїй!
*
Хлопчику маленький, скільки було мрій!
Все життя - попереду в мареві цвітінь.
Серед травношепоту
пристрасне "Любю".
У додоні трепетні закликав зорю.
Йшов - душа довірлива, з вірою в дива...
Перші втрати, віхоли, зболеі слова...
Боляче ударила в серденько біда.
Не скорився б - вистояв, бився б - не упав.
Але ти здивовано в темінь відступив...
Там, побіля вогнища, біс рудий сидів.
Пожалів, сердешного, і налив вина.
Справді будо легше так - п'яним все дарма!
Покотилась бідами доля нелегка.
Не за меч хапається проклята рука, -
за стопарик... Лишнього
інколи хильнеш,
і на дно покірливо з відчаю ідеш.
Зрада? Треба випити.
Успіх? То ж прилить!
А життя ж однесеньке стрімголов летить.
Ну куди ж ти, хлопчику, не втрачай кермо!
Та куди там! Шторм такий... В море понесло.
Регіт хвиль розпачливий. Чортик у човні.
Руки простяга тобі, як в страшному сні...
В човнику - врятований... Та яжа ж ціна?
Душу чорту продано.
А вона ж - одна!
МІЖ ДЗЕРКАЛАМИ
І тісно стане у самій собі,
захочеться у небо превисоке.
Сміється з мене променистий сокіл,
І плачуть неба очі голубі.
А я іду між травами, одна,
між дзеркалами росяного замку.
Розбита на нескінченість уламків,
душа спокою тихого не зна.
Розп'ята поміж простору, несу
ошукані оманою надії,
миттєвій неповторності радію,
молюсь на цю божественну красу.
Як боляче, шукати й не знайти.
Як боляче, знайти і загубити.
В глибинностях еуттєвості - світити,
відшукую краплини чистоти.
І плачуть неба очі голубі
між дзеркалами росяного замку.
Розбита на нескінченість уламків,
вигранюю безмежжя у собі.
МИТЬ ЩАСТЯ
Ловили рибу з батьком на Дніпрі.
Ще тільки-тільки сходило світило,
І хвилі різнобарвні червонило,
А ми удвох сиділи у човні.
Затока тиха.Збіглись до води
крислаті верби, юні й кучеряві.
Латаття і лілеї голубі
здригались раз-у-раз під поплавками.
- Ого, який! - сміявся мій татусь,
і тяг у човен коропа зраділо.
В моїх очах від риби зарябіло,
що навіть й рахувати не берусь...
Ну все. Пора. Заводимо мотор.
Реве вода розбуджена сердито.
А ми у краплях сміємось удвох,
й наввипередки з сонцем мчим по хвилях.
- Ну як? - сміється батько, -
- Ну й краса! - і погляд утопає у світанні.
І я, щаслива, щось йому горланю...
І голос мій змивають небеса...
*
Згрібає листя мій молодший брат.
Коричневіють жмуття перев'ялі.
Граки горіхи крадуть,
а їжак
до нірки тягне яблучка опалі.
Срібляться павутинки у сльозах.
За літом плачуть,
а чи за собою?
Марійкам та Іванкам у піснях
набридло милуватися собою.
Хто заспіва їх і полегшить біль?
Чи ніколи,
чи, може, і ніколи?
І Україна, згорблена і квола,
нагору тягне возичок надій.
Допомагають ЛебІдь, Рак і Щука.
Рахує баба Киля копійки.
Їй скоро - сто,
І знає, яка штука
оце життя -
стернею навпрошки...
Але кому пожалітись?
Нікому...
В селі то бізнесмени, то бомжі...
Згрібав листя у саду Микола.
І всі на світі
в світі цім -
чужі.
c. Військове, Солонянського р-ну, на Дніпропетровщині
 |
|
 |
 |
 |