журнал "Вітчизна" №11-12, 2004 р.

ХХ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

АНТОЛОГІЯ "ВІТЧИЗНИ"

ТЕРЕНЬ МАСЕНКО
(1903 - 1970)

Терень /Терентій/ Германович Масенко народився 10 листопада 1903 року в селі Глодоси на Кіровоградщині у незаможній селянській родині. Навчався на робітфаку Кам'янець-Подільського сільськогосподарського інституту, а пізніше в Харківському інституті народної осві-ти. 1930 року закінчив факультет журналістики Комуністичного університету імені Артема при ЦК КПУ.
Працював у редакціях газети "Червоний кордон", журналів "Молодняк" і "Перець", а у роки Великої Вітчизняної війни на радіостанції імені Т. Г. Шевченка та в редакції газети "Соціаліс-тична Харківщина".
Дебютував Терень Масенко "Маршем робітфаківців" у 1924 році. Перша збірка поезій "Степова мідь" вийшла 1927 року. Працював письменник також як нарисовець та автор книжок для дітей. Чимало віршів Т. Масенка покладено на музику композиторами Георгієм та Платоном Майбородами, А. Філіппенком, М. Дремлюгою, К. Домінченим, І. Шамо, Я. Цеглярем та іншими. Значне місце у творчості поета належить епічному жанру (роман у віршах "Степ"). Останній, виданий за життя, прозовий твір - есеї та спогади про митців-побратимів Павла Тичину, Максима Рильського, Анатолія Петрицького, братів Майбородів, Джамбула та Янку Купалу, Андрія Малишка "Роман пам'яті".
Вдумливе слово про творчість Тереня Масенка сказали Б. Вільний, П. Загребельний, С. Крижанівський. Помер автор уславленої "Пісні про Дніпро" 6 серпня 1970 року. Похований у Києві.
Окремими виданнями вийшли такі збірки поезій та пісень: "Південне море" (1929), "Ключ пісень" (1930), "П'ятнадцята весна" (1932), "Наша Азія" (1933), "Книга лірики" (1935), "Нові поезії" (1938), "Вітчизна" (1937), роман у віршах "Степ" (кн. І, 1938; кн. ІІ, 1968), "У стані воїнів" (1944), "Срібна дорога" (1946), "Пісня миру" (1952), "Київські каштани" (1954), "Сорок весен" (1957), "Вишневі зорі України" (1960), "Твори" в 2-х томах (1963), "Багряні жоржини" (1969), а після смерті письменника - "Вибране" (1975) та "Поезії" (1983).

ВОЛОШКА

Ти знову снилася мені,
Дитинство... Степ в росі...
Волошки вплетено рясні
В твоїй важкій косі.

І небо чисте й голубе
Над сном гарячих трав.
За сині очі я тебе
"Волошкою" назвав.

І зникла ти серед ланів
Не вчора, не торік.
А голос дальній твій дзвенів
У серці цілий вік.

ПАМ'ЯТІ МОЄЇ МАТЕРІ

Там, де лягло Чорномор'я без меж
В білому осені злоті, -
Ти, моя мати, обніжком ідеш
Рідна, висока в скорботі.

Як ти пройшла із безхмарним чолом,
Боса - по стернях і росах?
Де ти лежиш у траві за селом
В тихих вишневих Глодосах?

Скільки за вік ти зв'язала снопів,
Скільки посіяла жита!
Нині лежиш ти в мовчанні степів,
Небом холодним укрита.

Ось я в далекі поїхав краї -
Й тут, серед темної ночі,
Сняться натруджені руки твої,
Сині зажурені очі.

Наче я знов на гарячих снопах
Плачу під спів жайворінка...
Тихо проходить в херсонських степах
Мати моя українка.

1932

ПІСНЯ ПРО ДНІПРО

Ти течеш віки,
Дніпре, серцю милий,
Води широкі, ясна далина!
Любимо тебе,
Як батьки любили,
Наша ти слава й весна.

Пам'ята народ,
Скільки сліз і горя
Знали в минулім твої береги.
Та ворожу кров
Ти носив до моря,
Велетню наш дорогий!

Сяє Київ наш
У цвіту каштанів,
Світить степам Дніпрогесу зоря.
Устає в садах
Над тобою Канів
В славі живій Кобзаря.

Не забудь, Дніпро,
Як брати народи
В битві священній за тебе ішли.
У грозі твоїй
Дружби і свободи
Стяг бойовий підняли.

1949

*

Цей пісок шелестить, наче жито,
Мов колосся сухе та густе...
Тисячлітньою згагою жити
Диха мертве обличчя пустель.
Ти сувора, земле азійська,
Твої груди - самумів тропа,
Злий пісок - мов кочівників військо
Горизонти твої заступа.
Він удруге колишніх імперій
Засипає фортеці й шляхи
І на місці оазів та прерій
Океаном лягає сухим.
Обступає старі цитаделі
Войовничий пісок-кочівник.
Металевого неба стеля
Не почує руїни крик.
Вона дихає вогненним плином,
Забира за верстою версту
І історію, ліплену з глини,
Обертає на глину просту.
Цитаделя величних деспотій
У глибоких пісках потопа.
Не тривкий він, той цемент із поту,
Із крові вікового раба...

Ти сувора, земле таджиків!
Твоє небо важке і густе.
Тисячлітньою спрагою жити
Диха жовте обличчя пустель.
Та назустріч натрудженим думам
Кустарів твоїх і дехкан -
Котить колія радості струмом,
Паровоз у пустелі гука.
Він піски забинтовує в шпали,
І його переможницький гук
Зве червону епоху сталі
Та республіку чорних рук.

1933

*

Оця одеська жагуча земля
Завжди кличе на мене біду,
Все любов'ю отут промовля,
Якої уже не знайду,
Віджиту, забуту і, може, гірку,
Якої ніби й не жаль...
Не вмів я шукати любов легку,
Крихку, неначе кришталь.

Ах, скільки поклав я душевної сили
В химери і вигадки, мрії свої!
Щоб нині у пісні ширшали крила,
І навіть в осіннім саду солов'ї
Співали - мов ті, що колись розбудили
Самотньої пристрасті мрійні гаї...
Любили мене, а коли й не любили -
Та будьте щасливі, подруги милі,
Що гірко втішали печалі мої!

1968

*

Щодня чекаю на побачення
В такій тривозі і журбі,
Немов весна давно утрачена
І вже не вернеться тобі:

Немов гаї, снігами вклечані,
Не будуть зеленіти знов,
І ми на все життя приречені
Затамувать в душі любов.

А тож незрадністю пишатися
Хотілось нам перед людьми,
За руки радісно побратися,
Як ще в маю ходили ми...

Дарма! Нехай не все збувається,
Надію в нас не вкраде час.
Знов гай зелений заквітчається
Для щастя нашого й для нас.

І я у день, що вартий вічності,
Скажу: весь вік тебе люблю.
Благословлю всі сльози ніжності.
Страждання всі благословлю.

ЗЕЛЕНА ЧАША

В однім вікні багряний вуглик.
Вздовж вулиці іще вікно.
Чому ото назвали - Круглик -
Село, не кругле вже давно?

Не дуже точна мова наша,
Але пряма з усіх часів.
Його б назвать - Зелена Чаша
У синій брамі з трьох лісів.

І в цій розлогій полонині,
Мов у криниці чарівній,
Уся земля зійшлася нині
І цілий світ тривожний мій.

Та скільки нам на світі треба
Тривог, жалів, турбот, доріг?
А тут малий шматочок неба
Найбільше щастя дати міг.

І я зливаюсь вечорами.
Із даллю зір, печаллю трав.
І трьох лісів зелені брами -
Мій океанський пароплав.

1965

ПОВЕРНЕННЯ

Не крийсь туманом, найрідніше небо,
Коли з доріг вертаюся у дім!
Мій Києве, я мав жалі від тебе,
А чую їх лиш в спомині моїм.

Бо хто в дорозі щирий і розважний
Стрічав людей, мов сонця теплий схід, -
Тому вже світ великий, неосяжний
Давно змінив маленький звичний світ.

Хай свіжий вітер до порога свище!
Мене стрічає сотня дружніх рук.
О Київ мій! Ти завжди будеш вищий
Од наших бід, печалей і розлук.

1958

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2004 р.