журнал "Вітчизна" №11-12, 2004 р.

ВАЛЕНТИН ХОМЕНКО,
інвалід 2 групи Великої Вітчизняної війни, кавалер ордена "За мужність",
доктор історичних наук, професор, відмінник освіти України.

БЕЗ ВИНИ ВИННІ,
або
уперше - вся гірка правда про радянських військовополонених

Війна, як не подивись на неї, - завжди безумство.
Джон Голсуорсі

Цієї книжки я не міг читати спокійно від сліз, які раз по раз застилали очі. Гортаючи сторінки, вдивляючись у фотознімки, знову й знову виразно чую тисяголосий нелюдський стогін, який зринає з-за колючих дротів з грудей мучеників у таборах під відкритим небом…
А скільки цих таборів було лише в Україні! За роки минулої війни, за даними навіть німецького командування, в полон потрапило 5 млн. 754 тис. радянських солдатів і офіцерів, а за нинішніми уточненими даними, ця цифра становить понад 6 млн. 300 тис. осіб. З них було знищено "при спробі втекти" або передано гестапо "для ліквідації", загинуло у пересильних пунктах і таборах до 3 млн. 300 тисяч. А скільки їх іще поклало голови у таборах Німеччини, інших країн, і досі не встановлено.
Наводячи цю жахливу статистику, автор книги - доктор історичних наук, професор Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка В. Ю. Король - виявляє мужність справжнього історика, хай би там як і хто дорікав йому в перебільшенні, у згущенні фарб тощо. Він, як зерна з полови, видлубує і уточнює дані про муки і смерть полонених червоноармійців, на противагу офіційним статистам з їх неточними, грубо заниженими даними. Не залишилася непроаналізованою і розрекламована книга "Гриф секретности снят. Потери вооруженных сил СССР в войнах, боевых действиях и военных конфликтах" (М.: Воениздат, 1993), яка теж не вносить повної ясності в питання безповоротних втрат Червоної Армії в 1941 - 1945 рр. Адже в ній майже втричі занижені цифри, зокрема щодо військовополонених. І взагалі немає даних про втрати на Букринському плацдармі в 1943 р., а це - 250 тисяч чоловік.
Автор з величезним співчуттям пише про військовополонених, розгортає жахливі картини німецько-фашистського геноциду, особливо на території України. Тут гітлерівці влаштували понад 230 таборів і концтаборів, безліч місць масових страт, гетто, пунктів примусу тощо. Перед очима постає жахлива доля військовополонених у Києві, зокрема - злочини в Дарниці, в таборах на вулицях Керосинній, Інститутській, табір "чистки" у лікарні ім. Павлова, розстріли в Бабиному Яру… Книжка наповнена новими даними, фактами, безкомпромісними оцінками.
Табори смерті створювалися з шаленою швидкістю. Фашисти не щадили не лише тих, хто носив зброю, зокрема командирів, комуністів, комісарів, а й цивільних громадян. Під своє свавілля на окупованій території гітлерівці нахабно підводили юридичні "правила", за якими безкарно творили будь-які злочини. Військовополонені зазнавали нечуваних жорстокостей і тортур. Їх мучили і вбивали, всупереч нормам міжнародного права, нехтуючи елементарні вимоги гуманності.
Історик-аналітик робить гіркий висновок, що завдати превентивного удару планували обидва супротивники - СССР та Німеччина. Але в 1941 році до цієї акції Радянський Союз був готовий лише ідеологічно: практично хід подій після початку війни показав цілковиту неготовність СРСР навіть до того, щоб дати агресорові гідну відсіч. А Гітлер, на великий подив і жах Сталіна, не став чекати. То вже потім, заднім числом радянська пропаганда виставляла в очах світової громадськості Радянську країну лише як потерпілу сторону.
Автор доводить, що полонення військ у таких величезних розмірах сталося не випадково. До цього спричинилися масові репресії у військах, внаслідок чого 80 відсотків командування було замінено малограмотними командирами, брак сучасного озброєння й досвіду методів ведення війни (атаки в лоб фінських бетонних дотів, відсутність автоматичної зброї тощо), ігнорування даних нашої та міжнародної розвідки,.
Трагедія великого полону розгорнулася спочатку на Південно-Західному фронті, де було оточено майже 5 армій з кількістю бійців 665 тис. Це стало страшною розплатою радянському керівництву за власний злочин і помилки напередодні та на початку війни. За перший період війни, що тривав до 18 листопада 1942 року, втрати Червоної Армії становили понад 11 млн. осіб.
Використання маловідомих архівних документів дало можливість історикові відтворити трагедію радянських воїнів, що потрапили в оточення під Києвом. Київська оборона безповоротно втратила 1 млн. 300 тис. осіб, що загинули в оточенні і в полоні ("Броварський котел"). Великі втрати полоненими були у травні 1942 року під Харковом - понад 240 тис. осіб - як наслідок рішення Сталіна і Тимошенка одночасно наступати й оборонятися, щоб німець знову не пішов на Москву. У Керчі 100 тис. червоних бійців, не одержавши кораблів для відступу і спасіння війська, потрапили у ворожі табори - "фабрики смерті".
Автор ніде не називає минулу війну Вітчизняною, а лише Німецько-Радянською. Над цим варто задуматись. Бо, як кажуть марксистські книжки, раби не мають своєї Вітчизни. Оскільки не мають ні права, ні можливості скористатися її благами, принадами і можливостями. Але й вони не байдужі до того, як складається доля країни, в якій їм судилося жити. Те, що український народ був відданий своїй державі, добровільно йшов на неймовірні жертви на фронті і в тилу, - відомо всім. Про це писано й переписано гори книг, зазнято тисячі кілометрів документальної кіноплівки.
У зв'язку з цим виникає запитання до тих, хто, не звідавши всіх страхіть тієї війни, з легкої руки вусатого "батька народів" дивився на полонених як на боягузів або, ще гірше, як на зрадників Вітчизни. Усі знають, що зрадники бувають у всякій війні, - але їх завжди одиниці. А мова ж іде про мільйони людей! Ці мільйони пройшли через усі кола Дантового пекла: громадянську війну, три голодомори, організовані протягом 25-ти років одним поколінням диктаторів; через колективізацію, нелюдську, мілітаристську індустріалізацію; через репресії 30-х років; через арешти й винищення 40 тисяч найкращого, воєнним досвідом навченого офіцерського й генеральського складу Червоної Армії. А ще ж згадаймо, як радо розставляли радянські керівники руки для обіймів заправилам фашистської Німеччини, як готували в себе офіцерів для її вермахту, підписували пакт про взаємний ненапад і дружбу; як розводилася наша пропаганда про німців як культурну націю, що дала світу стільки геніїв в усіх сферах науки, літератури, мистецтва, про німецьку хазяйновитість, пунктуальність, чіткість, акуратність, - та мало ще чого цілком реального, правдивого, від якого нікуди не дінешся, занадто галасливо підносилося радянським громадянам напередодні війни! І лише про звіряче лице фашизму замовчувалося аж до того фатального 22 червня 1941 року. А хіба дінеш кудись байдужість частини населення, вихованого тисячолітнім пануванням на Україні варяг-рюриковичів, монголо-татар, литовсько-польської шляхти, російського дворянства і, нарешті, більшовиків з їх дволикою мораллю?..
Усе це не могло не мати психологічного впливу на радянське суспільство, в тому числі й на його військо, яке складалося переважно з мирних селян. А передвоєнні бравурні патріотичні пісеньки не вирішували справи. Отже, солдатові, та ще в екстремальних умовах, доводилося вибирати: вмерти - задушитися, бо остання куля на ворога полетіла, чи підняти руки вгору і здатися з надією на вижиття?
Звісно, якби полоненні жертви війни могли заглянути хоч краєм ока наперед і побачити, що з ними робитимуть фашисти, то, може, масово б не здавалися "культурним" німцям, а билися до останнього. Але що сказали б вони, якби якимсь божим дивом могли встати з могил, піднятися з морського дна, опуститися з космосу, куди вони полетіли чорним димом з печей, де їх палили фашисти мертвих і живих? До речі, в Маутхаузені був живцем спалений і мій брат Микола, 1920 року народження, якого пораненого схопили на другий день війни в м. Гродно, де він служив сержантом-радистом.2 Що б вони сказали тодішнім верховодам: простіть нас чи - будьте ви прокляті на віки вічні разом з фашистами? Чим було воювати насмерть, коли всі запаси зброї були або знищені ворожим раптовим нападом, або захоплені як трофеї, й на час активних боїв солдатам видавалося по півтори обойми набоїв на гвинтівку, а одна гвинтівка була розрахована на 3 - 5 осіб?.. Автор послідовно й аргументовано розкриває ганебно-трагічні причини поразки радянських військ на початку війни: втрати озброєння, пального, літаків, танків, продовольства тощо.
У полон здавалися бійці не від браку сміливості, а тому, що своє ж командування створило такі умови війни. Згадаймо опис тієї трагедії письменником К. Симоновим. Безчесний і жорстокий сталінський уряд до 1941 року зробив зі своєю армією і народом те, чого не робили раніше та й не могли зробити жоден хан, цар, імператор, президент, безглуздо підставивши велику, погано озброєну армію під жорстокий удар лютого ворога. А потім розумник на троні ще й дозволяв собі, як хотів, збиткуватися над полоненими воїнами, не вважаючи їх за людей. За що? Чим вони завинили? Погано були виховані? То чому ж Сталін і Молотов так виховали своїх синів, що вони також потрапили в полон і там загинули? За сталінським принципом, яку кару повинні були понести їх батьки, що красувалися вождями?..
Світова мораль не відкинула прав військовополонених. Але сталінський уряд у дипломатичній грі щодо керування Гаагською конвенцією 1907 року, яка регулювала правовий режим у роки війни, перед усім світом намагався зберегти, як зауважує автор, свій "соціалістичний ореол" і водночас зробити все, аби поставити військовополонених поза законом. Цим і скористався гітлерівський режим щодо радянських військовополоненних. І, як наслідок, на січень 1942 року в німецьких таборах загинуло від голоду, хвороб і розстрілів до 3-х мільйонів людей.
Уряд Радянського Союзу не підтримав також ініціативи Міжнародного Червоного Хреста про надання гуманітарної допомоги радянським військовополоненим і про сприяння поштовими засобами та зв'язками з ними через нейтральні країни. Цим також скористалося німецьке керівництво для ще більш жорстокого поводження з радянськими військовополоненими і активізації антирадянської пропаганди як серед них, так і серед населення окупованих земель.
У полон потрапляли також сотні тисяч молодих резервістів та добровольців, яких призвали у перші дні війни на будівництво фортифікаційних споруд і в яких не було ніякої зброї, крім саперних інструментів і лопат, з якими вони йшли у бій проти танків.
У цій жахливій ситуації військове відомство СРСР видає документи, за якими вимагає радянських військовополонених вважати карними злочинцями. А тих, хто пробивався з оточення до своїх, змушували проходити через армійські контрольні пересильні пункти для перевірки. Незначну кількість їх знову відправляли на фронт - у штрафні роти, у спеціальні табори НКВС, інших розстрілювали на місці. Їхні сім'ї позбавлялися елементарних людських прав, з ними поводилися як з "ворогами народу". А це було вже найгірше, бо солдати боялися не за себе, а за сім'ю: адже дружин, дітей, батьків могли відправити в Сибір як "родичів зрадників". Таким чином, вони опинялися між двома вогнями. Не було пощади визволенним з німецьких таборів військовополоненим і після закінчення війни: їх заганяли у свої табори в окремі батальйони і в примусовому порядку переселяли у віддалені регіони країни на постійну роботу на підприємствах лісової і вугільної промисловості. Це було елементарним порушенням норм міжнародного права і навіть соціалістичної законності.
Ми говоримо про знущання над полоненими агресора. А скільки було знищено НКВС'івцями невинних людей перед війною: невідомо за що заарештованих, а потім перед відступом як "політичних в'язнів" знищено у західних областях України? Це - понад 100 тисяч осіб!
Так, Сталін і його оточення розпоряджалися долями без вини винних людей як хотіли. Аж через 11 років (з 1956), коли тих нещасних від знущань, тортур, голоду, холоду, хвороб уже мало лишилося в живих, всі справи військовополонених були переглянуті. Тим, хто в полоні поводив себе гідно, перебування там зараховувалося до строку служби в армії; ті, які мали поранення або втекли з полону, нагороджувалися орденами і медалями. Мужній письменник М. Шолохов одним з перших побачив у військовополоненому людину і в 1957 році написав оповідання "Судьба человека", втіливши в Андрієві Соколові, хай трохи схематично, але точно, всі прекрасні риси радянського воїна й сміливо назвавши все, що завадило цій людині по-людськи жити: бо треба було йти на фронт, на страждання й муки, у відчаї відіпхнувши від себе навіть кохану дружину, пораненим потрапити в полон, тікати з нього, бути порваним есесівськими собаками і знову загнаним у табір, вижити, повернутися додому, з якого, крім бомбової ями, нічого не лишилося… Взятися знову за роботу, прихистити замурзаного хлопчину - теж сироту, якому згадується татко в шкіряній куртці, - а ось тепер він знайшовся і пригортає до себе…
Тема долі військовополонених у радянській історіографії з відомих причин (ідеологічна тінь Сталіна аж до останнього часу глухо прикривала цю драматичну й трагічну сторону минулої війни) взагалі як слід не розроблялася. І це при виданні десятків тисяч книг, брошур, статей величезним накладом. А якщо й з'являлась якась "інформашка", то з такою мерзлякуватою обережністю, що з неї важко було скласти якесь певне уявлення про ті страхітливі події. І тому з'ява на світ монографії відомого історика В. Ю. Короля - факт, гідний всякої похвали, належної уваги і доброї оцінки.

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2004 р.