|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №11-12, 2004 р.
ХХ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
АНТОЛОГІЯ "ВІТЧИЗНИ"
САВА ГОЛОВАНІВСЬКИЙ
(1910 - 1989)
Сава Овсійович Голованівський народився 29 травня 1910 року в селі Єлисаветградківці
на Кіровоградщині в родині мельника. Після семирічки закінчив профтехшколу.
У 1927 - 1929 роках навчався в Одеському, а в 1929 - 1930 роках у Харківському
сільськогосподарських інститутах. Під час Великої Вітчизняної війни був
військовим кореспондентом газет "Красная Армия" та "За
честь Батьківщини".
Перша поетична книжка "Кіньми залізними" вийшла 1927 року, коли
її автору щойно виповнилося сімнадцять років. Упродовж шістдесяти років
творчого шляху С. Голованівський видав понад три десятки збірок поезій
та поем, працював також у жанрах прози, драматургії, публіцистики та художнього
перекладу. Серед українських інтерпретацій поета такі значні твори, як
поема "Полтава" О. Пушкіна, поеми В. Маяковського, драма "Рюї
Блаз" В. Гюго, роман у віршах "Дон Жуан" Дж. Байрона та
ін.
Основні поетичні збірки С. Голованівського: "Одверто" (1929),
"Рапортую" (1931), "Книга поем" (1932), "Фронтовики"
(1933), "З листів про дорогу" (1940), "Дорога" (1946),
"Близьке й далеке" (1948), "Досвід" (1970), "Біографія
берези" (1974), "Синій птах" (1980), "Вічний вогонь"
(1986) та інші. У 1980 - 1983 роках вийшли вибрані твори С. Голованівського
в трьох томах. Також письменник віддав данину плідній роботі упродовж
всього життя в драматургії (п'єса "Смерть леді Грей" (1934),
"Сонячна сторона" (1955), "Перший грім" (1957), "Дальня
луна" (1961) на сучасну та історично-революційну тематику. На сюжет
п'єси Голованівського "Поетова доля" (1938) композитор В. Йориш
написав оперу "Шевченко", яка була поставлена Київським театром
опери та балету у передвоєнний 1940 рік.
Романи Сави Гочованівського "Тополя на тому березі" (1965) та
"Корсунь" (1972) повертають читача в роки воєнного лихоліття,
час Корсунь-Шевченківської операції радянської армії, відтворюють сторінки
героїчного опору українського народу на окупованій ворогом землі.
С. Голованівський з притаманним йому тяжінням до філософізму добре зарекомендував
себе як нарисовець та публіцист. Про це свідчать книги статей: "Часопис"
1968), "Від нашого кореспондента" (1977), "Меморіал"
(1987), низка нарисів, присвячена враженням від мандрівок до Італії, Німеччини,
інших країн Європи й Америки.
Про творчість С. Голованівського писали Микола Бажан, Елеонора Соловей,
Петро Гуріненко.
Помер Сава Голованівський 2 травня 1989 року, не доживши року до свого
вісімдесятиріччя. Похований у Києві.
ЗУСТРІЧ В ОДЕСІ
Року дев'ятсот двадцять сьомого
жив я в Одесі -
і там
раптом життя всього мого
стався
разючий
злам.
Враз я відчув:
на жару
чи на лезі я
босо стою:
вторглися вірші,
вломилась поезія
в душу мою.
Я ходив по бульварах з натхненням своїм,
море хвилі гойдало високі, як гори,
і зривалися з уст моїх, схожі на грім,
рими і словотвори.
Світ здавався невидимо-тьмяним мені...
Але якось,
від золота яскравішу,
несподівано зовсім
я стрів на стіні
жовту афішу.
В ній Одеса
рекламний свій
втілила хист
і кричала:
"В Одесі московський
знаменитий поет-футурист
Володимир Маяковський!"
Футурист...
Що за слово?
Це титул чи фах?
Футболіст - то було б зрозуміло!
Але те, що - поет,
загуло в ушах,
в душі моїй забриніло.
І, куцу шинельку вдягнувши чиюсь
і про всяк випадок прихопивши вірші,
без квитка
безнадійно мчусь
на Пушкінську -
до будинку біржі.
Сходи гранітні,
залиті вогнем,
урочисто
підводяться
вгору...
Двері залізні,
як вихід в едем
чи до кафедрального собору...
А довкола - натовп таких, як я,
безбілетних пасажирів:
комсомольці,
студенти -
моя рідня,
кожен з них у фортуну вірив.
Бачу - ні, не пробитись мені, не пройти!
Розпач ломиться в душу...
- Пройдемо, як ти гадаєш?
- А ти?
- Мушу!! -
І одчайдушно
пишу я лист,
ясно, як день,
викладаючи суть в нім:
"Я - футурист,
хочу бути присутнім!"
"Хочу"!
Ви чули, чого схотів?
Він з Москви,
він поет всесвітній,
ти ж - хлопчисько,
студентик із селюків,
до того ж неповнолітній!
І раптом - дверей широчезний розчах,
і світла з дверей - лавина,
і ніби гранітна,
в моїх очах
постає людина.
Хтось вигукує "він!",
хтось шепоче "поет...",
я ж не в силі сказати нічого -
я мовчу,
і тремчу,
і благань моїх лет
посилаю побожно до нього.
Він стоїть нагорі,
величезний на зріст,
мов стрімчак, що із простору вирнув,
і загрозливим басом:
"Хто з вас футурист?" -
раптом кидає в темінь надвірну.
Хочу крикнути вголос:
"Це я футурист",
хоч не відаю, що то за штука,
рот роззявлю,
а звідти
лиш писк
і свист -
кошеняти і півня сполука...
Але в тиші
він мій відрізнив голосок,
і, щоб дати поету дорогу,
розступаються люди -
він робить крок
і спускається на допомогу.
І на мить
п'ятірня його
з'єднує нас...
Я вдивляюсь:
пізніш
пізнати б!
І, як нитку крізь голку,
просмикує враз
він
мене
крізь натовп.
...Не забуду,
повік пам'ятатиму, як
він підвівся на кін в передгрозяній тиші,
як він скинув краватку свою й піджак,
щоб було працювати йому зручніше;
як він очі націлив в затемнений кут,
як підскочив учений якийсь гросфатер:
- Я прийшов футуриста послухати тут,
ви ж -
звичайнісінький
агітатор! -
Не забуду,
як в гніві
скипів поет,
як він дотепом бив
і трощив дощенту,
як, йому співчуваючи,
жмут газет
я жбурнув
в обличчя
приватдоценту.
...Згодом я біля гробу на варті стояв,
і Москва
повз труну
пропливала рікою.
Я ж повторював:
він мені руку подав
і в поезію
ввів
своєю рукою.
Я поклявся
той потиск
повік берегти,
щоб тепло його гріло завжди мою душу,
щоб, ніде не спиняючись,
мужньо іти
до його і моєї - одної мети.
І ніколи
я слова свого
не порушу.
1956
ОСІНЬ
Стрілами
стріли ми
бандитку осінь.
Кучері - золото.
Очі - блакить.
Стала й зорить у небесну просинь.
Нишкне, як тінь.
Мовчить.
Дивиться, наче зібралась плакати.
Хмурій, як хмарі,
мариться схлип.
Годі плекати ржаві плакати
мідних дубів
та бронзових лип!
Раптом війнула,
дмухнула холодом,
ліс трусонула,
степ замела,
листям,
як золотом,
змолотим
молотом,
вкрила світи,
хоч сама й замала.
Патли розкудлила,
руки розкидала.
Дайте їй волю - скоїть страшне,
бронзова дівка,
подібна до ідола,
схожа на ту,
що катує
мене.
1928 - 1968
РАНОК
Тишина і туман. У садах вітерець не шелесне:
нічичирк, нітелень...
Тільки перше проміння плете павутиння чудесне -
починається день.
Тихо спить далина... Але раптом гойднуло фіранку,
зашуміло в гаю.
Сам не знаю чому - в отакому народженні ранку
я тебе пізнаю...
1939
СВАРА СЕМЕНА НЕЖИВОГО
З РОЗБИШАКОЮ ГАИДАШЕМ
Хоч старого, а хоч малого,
хоч самого Залізняка
поспитайте про Неживого,
про машнянського козака, -
кожен вигукне,
кожен скаже,
кожен з радістю відповість:
- Та й рубає ж він кодло враже!
Та й зганяє ж за кривду злість!
То не шляхта на Україну
суне з дальнього рубежа, -
чинить панство тяжку руїну,
насміхається, зневажа.
Оперіже Семен підпругу,
свисне хлопців на всю округу -
чвалом скачуть усі до нього,
до Семена до Неживого:
крутосхилом,
понад долиною,
вкриті пилом
і серм'яжиною,
топчуть землю
ногами босими,
ріжуть небо
штилями й косами.
Їх не шляхтич зганьбив од злоби безсилої, -
розбишак позбирав багатій з-під Смілої,
говорив - боронити від шляхти крицею,
але кривдить своїх кріпаків сторицею,
не жаліє ні люду, ні краю рідного,
відбирає останнє у брата бідного.
Гайдашем того крука зовуть неситого,
що знущається з посполитого.
І гукає Семен: - Я про помсту думаю.
Не прочув би Гайдаш про близьку ходу мою. -
І рушає Семен Неживий на Лисянку,
І співає Семен невеселу пісеньку:
"Ой ти, поле моє незаймане,
не хвилюй душі, не терзай мене,
не шматуй мені болем розуму,
ніби спину гнучкими лозами,
мов дитину погрозами!
Ой не дзвонять плуги та борони
на усі на чотири сторони -
поклювали тебе, неоране,
чорні ворони.
А що перший з Варшави білої,
а що другий тутешній - з Смілої,
у хмелю від браги дешевої:
з братії Гайдашевої.
А хіба ж то за правду воїни?
Вопіє ними лихо скоєне -
кров'ю тіло землі напоєне,
незагоєне... "
Козаки ввіходять в місто.
- Люди добрі, де ви є? -
Тільки вітер норовисто
дибки впоперек стає.
- Що ж це з вами, добрі люди? -
Тільки тиша звідусюди...
- Де ж народ трудящий наш? -
Певне, був і тут Гайдаш!
Поніміли в мертвій тиші
пограбовані двори,
шелестять, неначе миші,
в темних закутках вітри.
Світ завмер, неначе вимер,
наїжачились церкви -
ані Спас, ні Володимир
не здіймають голови;
не озвуться ані дзвоном,
ані зойком похоронним,
ні веселим, ні сумним:
тільки дим, тільки дим...
Тишина, тишина...
Дичина, дичина...
Тільки в жалі,
мов на палі,
серце битись почина.
І стрічає Семен над Бужком над річкою,
де синіє вода срібляною стрічкою,
Гайдашеву шатію,
невмолиму братію,
дукачами важкими злочену,
чересами кутими сріблену,
за відпродану взятими Отчину,
за бідноту на полю здиблену
у пітьми нічного злочину.
І стоять за Бужком багрові
Гайдашеві братки в діброві -
як не репнуть від злості й крові!
Ой, немало горілки випито,
днищ багато з діжок навибито,
а не п'яні нібито...
І стоїть серед них навколішки
робітник корчмарів з-під Оріжки,
а зовуть того хлопця Елька,
ще й на шиї туга петелька -
удвоє сучена,
та добре скручена
лугова конопелька.
- Що ж ти робиш, Гайдаше-ідоле?
То ж не ляха до рук вам видали?
Ти ж казав - полошить паноту,
а житняк вириваєш з рота
та ганьбиш голоту!
І нараз Неживий під'їхав,
та як вихопить шаблю з піхов,
та як свисне з прокльоном лютим,
та як блисне залізом кутим,
не з добра здобутим.
Тільки здвигнув Гайдаш плечима,
тільки кліпнув, як сич, очима,
глянув дико й отетеріло,
а вже чує - в чемерці тіло,
як опара в діжі, осіло.
Похитнувся - й шубовсть у воду,
мов хребет зломило.
І підводиться Елька стиха,
бачить - ось хто позбавив лиха,
розправляє запалі груди,
ніби каже: "Усі ми люди!",
ніби мовить: "Один вестиме
шлях до волі нас, побратиме!.."
Мов до вірного вартового,
що за правду плекає біль,
до Семена до Неживого
люди сходяться звідусіль.
"Поведи ти нас, рідний брате,
заступися і захисти.
Підем ворога ми карати,
зброю зводячи - не хрести.
Що віднімемо у харцизи,
хай порадує бідаків:
не одягнеться в пишні ризи
той, хто кривдити нас посмів".
...І веде він їх слідом свіжим,
полем спаленим і німим,
де проходив чвалом хижим
сіроманців побратим.
І збігаються до Семена
правди виплеканої сини
під китайчані знамена
придніпрової сторони.
Лютий, 1941
ПІСНЯ ПРО МОЮ УКРАЇНУ
Де гнеться під вітром висока тополя
і хвиля дніпрова встає,
твій син, Україно, лежить серед поля
і дивиться в небо твоє.
І ти йому тихо шепочеш: "Дитино", -
схиляєшся ніжно над ним,
моя Україно,
сумна Україно,
пожарища звихрений дим!
Води б йому випити в чорній неволі
і рани омити свої,
забув би утому, і спрагу, і болі,
і рушив би знову в бої.
Та дим, як туман, устає з-над руїни,
темніє дніпрова вода,
моя Україно,
жива Україно,
веселка моя молода!
Він чує - ворушиться в грунті коріння,
і, сіючи клич, а не плач,
про горе твоє провіщає каміння -
руїн твоїх чорних сурмач.
Він бачить, як множиш ти силу невпинно,
бо в світі росла не одна,
моя Україно,
нова Україно,
радянська моя сторона!
Як вісники волі, сідають щоночі
в дрімучих лісах літаки -
це шлють автомати московські робочі
в твої партизанські полки.
Надходить уже неминуча хвилина,
і син твій до бою встає,
моя Україно,
жива Україно,
за волю і щастя твоє.
Я вірив, що ворог тебе не поборе,
і ворог тебе не зборов, -
він ще відповість за гірке твоє горе
і кров'ю заплатить за кров.
І слава твоя оживе неодмінно,
і доля розквітне ясна,
моя Україно,
жива Україно,
блакитна моя сторона!
1942
*
Підеш полем безкраїм, ще й досі живий,
навпростець пробиваючи стежку несміле,
і спіткнешся в снігу, як об камінь твердий,
об замерзле чиєсь припорошене тіло.
Мов огонь, пробіжить у душі твоїй дрож,
і схвильовано схилиш чоло на хвилину,
і нечутне промовиш: "Облиш, не тривож...
Я повинен дійти і в путі не загину!"
Ти ідеш, і неначе ідеш, як завжди,
хоч до крові давно уже ноги натерто,
та здається - убитий гукає: "Зажди!" -
і за те, що живеш, докоряє одверто.
Не чекай, щоб скоріше цей образ поблід,
щоб забулася швидше ця зустріч у полі, -
той, що ззаду лишився, незмиваний слід
накладе на усі твої радощі й болі.
Ти країну звільниш у тяжкій боротьбі,
ти збудуєш свій палац на попелі згарищ,
та ніколи не зможеш простити собі,
що в заметі лишився не ти, а товариш.
1942
СПОВІДЬ
А знаєте ви, як буває гірко,
коли на шлях свій глянеш звіддалік
і ясно, що знайти не можеш мірки,
щоб скласти вчинкам міру або лік;
коли здобуте й втрачене поволі
вкриває тьмяна плівка забуття,
і вже вони бринять на видноколі,
не даючись пізнати до пуття?
І ти себе катуєш: чи бувало
колись насправді те, що відбулось?
Чи це уява бавиться зухвало,
чи пам'ять недопетрала чогось?
І хто ти є? І чим ти був? І звідки
з'явився ти й для чого ти настав?
І хто вони - ті безсторонні свідки,
що захистять тебе не без підстав?
Хай ти не був ні славним, ні могутнім -
не велетень, а тінь його чи тло, -
аби в прямій залежності з майбутнім
твоє минуле й нинішнє було.
1967
МІСЦЕ ПІД СОНЦЕМ
Колись,
поглинутий дерзаннями,
свідомий
власної важливості,
узгодить я не міг з бажаннями
свої обмежені можливості.
І через це
в життєвім гаморі
нерідко кидало в біду мене,
коли не здійснювались наміри
і не збувалося задумане.
Та пересвідчився на практиці,
набравшись розуму і досвіду,
що має хтось
ширять в галактиці,
а хтось
і сіяти удосвіта;
що все в природі розраховано
і педантично врівноважено,
хоч і не завше нам даровано
те, що омріяно та бажано.
Я буду мірятися з долею
і сперечатися з природою,
та тільки те,
що сам подолую,
мені послужить нагородою.
Бо, може, й долю заворожимо
і власній славі не наврочимо,
якщо ми зробимо, як можемо,
коли не можемо, як хочемо.
1969
ЛІТАК
Шляхи, колись наїжджені возами,
вилися повз лісочки й ручаї
і землю розгортали перед нами
лише в красі та розквіті її.
Піски пустель і гори предковічні
вони завжди минали недарма:
там снігом занесе тебе у січні,
а в липні - де напитися нема.
Та ось літак злетів понад горою,
і навпростець дорога пролягла,
показуючи землю нам,
якою
вона одвіку в дійсності була.
Літак злетів
і не заходив збоку -
не вибирав привабливого тла:
він правду нам показував жорстоку,
і все ж та правда - правдою була.
Вона не тільки очі нам розкрила
на світ не впорядкований до нас, -
вона вказала:
треба мати крила,
щоб все на світі бачить без прикрас,
таким як є - не гіршим і не кращим,
щоб, у високий здійнятий політ,
ти був завжди єством своїм трудящим
готовий перетворювати світ.
1968
ЛЕДІ ГОДИВА
Надивився на світі я всякого дива
по країнах чужих і в своїй стороні,
та не йде мені з пам'яті леді Годива,
що у Ковентрі охляп сидить на коні.
Сяє статуя в темній облозі газона,
наче хтось її щойно до блиску натер
чи хвилину тому з-під пера Теннісона
вона вийшла і верхи приїхала в сквер.
Тут буває тумаи, і сльота, і негода,
і жінки своє "міні" ховають в плащі,
а вона - не тому, що така була мода, -
зовсім гола стрічає туман і дощі.
Був її чоловік розбишака й п'яниця -
напивався, мов кінь, хоч і з прадіда граф.
Попросила дружина його як годиться,
щоб останньої крихти з підлеглих не брав.
Але граф засміявся і крикнув щосили:
-Заступаєшся? Кажеш, до нитки обдер?
Скинь сорочку й віддай їм, щоб сором прикрили,
і гуляй собі гола, мов пава без пер!
І в шаленому гніві рвонула Годива
оксамити й шовки, і мерщій на коня,
і по місту поїхала, гола й щаслива,
на очах у людей серед білого дня.
Та, шануючи цноту богині своєї,
одверталися люди й зникали в домах,
і якщо хтось посмів подивитись на неї -
очі сліпли, неначе їх виклював птах.
...Я б у пам'ятник втілив
не тільки відвагу
і заступниці правих грізну прямоту,
а й чутливість людську,
що крізь голод і спрагу
соромливість її пощадила святу.
Хай би поруч стояли, як вдячності прояв,
як данина і шана, нащадків живих
одчайдушній відвазі незламних героїв
і серцям,
що шанують незайманість в них.
1969
*
Чимдалі дужче крутішає схил,
згасає запал Енеїв -
все менше друзів,
все більше могил:
Бучма,
Кулик,
Фадєєв...
Коротшає вимах орлиних крил -
яка ж бо тому причина?
Все менше друзів,
все більше могил:
Влизько,
Еренбург,
Тичина...
Заходить у фронт, і у фланг, і в тил
в свідомості і в почуванні -
все менше друзів,
все більше могил:
Рильський,
і Чіковані...
Ті самі бажання, та бракне сил...
Хай серце й не молодіє, -
над бігом часу,
над прахом могил -
ти, Віро,
і ти,
Надіє.
1968
 |
|
 |
 |
 |