журнал "Вітчизна" №11-12, 2004 р.

ІГОР АРТЕМЧУК

УСМІХНЕНИЙ НУШИЧ ТА ІНШІ
Випадки з життя відомих письменників

Сербський письменник Браніслав Нушич написав гумористичну повість "Автобіографія", роман "Дитя громади", чимало статей і фейлетонів і майже 40 драматичних творів, переважно комедій.
Якось у кав'ярні до Нушича підійшов один з відвідувачів:
- Добродію Нушич, через вас мій син провалився на випускному екзамені.
- Яким чином?
- Інспектор попросив його перерахувати все, що ви написали, але він не знав і половини.
- Друже мій, - сказав Нушич, - я й сам провалився б на екзамені, якби мені поставили таке запитання.

Одна з перших п'єс Нушича "Підозріла особа" тривалий час не могла потрапити на сцену. І ось п'єсу прочитав новий директор театру, на якого молодий автор покладав великі надії.
Десь за два тижні Нушич зустрів директора на вулиці. Той щиро реготав. Привіталися, директор все ще не міг стримати сміху, потім сказав:
- Ну й насміявся ж я, читаючи вашу річ. Це чудово! Я вітаю вас, добродію Нушич!
Перед очима Нушича вже проходили репетиції, піднімали завісу. Та раптом директор попросив зайти до нього і… забрати рукопис.
- Як?! - здивувався драматург.
- Так-так. Беріть рукопис і несіть його додому. Бачите, я не хочу, щоб цю п'єсу знайшли у моєму столі. Я вже старий і не хочу, щоб мене заарештували…

До речі, схожий дебют був у молодого Булгакова. Голодний, зіщулений, без копійки в кишенях солдатської шинелі приніс Булгаков редакторові якогось журналу свій перший літературний опус - останній шанс на порятунок. Редактор кинув через губу: "За тиждень!" А тиждень ще треба прожити.
Через тиждень, ледь тримаючись на ногах, автор приходить знову і… диво! Прийом зовсім інший. Редактор зірвався зі свого крісла, ухопив його за руку, вигукує:
- Амфітеатров!.. Амфітеатрова знаєте?
- Н-н-ні, - затинаючись, вимовляє автор.
- Обов'язково прочитайте. Адже ви пишете, як він. Любий мій! Та ви ж - талант!
- Отже, фейлетон сподобався?
- Що за питання! Геніально!
- Отже, надрукуєте?
- Та ви що? У мене родина, - так само життєрадісно вигукує редактор. - Але обов'язково заходьте! Приносьте ще що-небудь дошкульне! До зустрічі! Амфітеатрова обов'язково прочитайте.

До Нушича доля була більш прихильною. Вже перші постановки його п'єс здобули прихильність публіки. Одночасно він потрапив під вогонь критики. Мине чимало років, і гуморист про це скаже:
- Чи ж стануть хлопчаки трусити дерево або жбурляти в нього камінням, якщо на цьому дереві немає плодів?

Карела Чапека також запитували, як він розуміє критику. Той відповідав:
- Критикувати - це означає пояснювати, як би зробив я, якби умів.

Зазвичай Нушич працював у себе вдома, проте з часом почав навідуватися до книгарні Райковича і там за скляною перегородкою писав нову комедію.
Якось його теж запитали:
- Дивно, як ви можете щоденно сидіти у цій кімнатці, де вас постійно турбують і не дають зосередитися? Адже вдома спокійніше.
- Любий мій, - відповів Нушич, - я й дня не провів би наодинці. Повірте мені, я нічого не зумів би написати, якби не чув гамору вулиці, не бачив нових облич, якби мені ні з ким було випити кави і перекинутися словом.

Схожу історію розповідають про Данте Аліг'єрі, який любив рідкісні книги. Тому часто заходив до лавки аптекаря, який торгував ще й книжками і вважав за честь приберегти для поета щось цікаве.
Та одного разу аптекар скрушно зітхнув: розкупили всі видання, які могли б зацікавити письменника.
- Гляну щось інше, не хвилюйтесь, - відповів Данте. І, стоячи біля прилавка, почав читати.
За вікном вирував святковий натовп, до кімнати долинали сміх, музика, спів. Коли Данте перегорнув останню сторінку, був пізній вечір.
- Дякую вам за люб'язність, - сказав поет аптекареві, повертаючи книжку. - Я прочитав її.
- Пробачте, пане Данте, навколо такий гамір, вам дуже перешкоджали, - зі співчуттям промовив аптекар.
- Гамір? - здивувався поет. - Я нічого не чув.

Були хвилини, коли Нушичу не писалося. Він виходив тоді з-за перегородки і допомагав відвідувачам вибирати книжки.
- З вас вийшов би чудовий продавець! - сказав йому якось власник лавки.
- Це, мабуть, дає про себе знати батьківська кров! - весело відповів Нушич.
(Його батько, як згадував письменник, тривалий час займався торгівлею).

З Ярославом Гашеком трапилася дещо інша історія. Природозавець і мандрівник А.В. Фріч якось запросив його до себе на віллу в Коширжі, бажаючи створити письменникові ідеальні умови для роботи.
Гашеку тоді не писалося.
Фріч зачинив його, забезепечивши продуктами, і нарізав майже 500 чверток чистого паперу, щоб той писав.
Та, повернувшись додому, господар не знайшов свого в'язня. З білих несписаних аркушів Гашек поробив човники, розкидав їх по кімнаті, а сам щез.

Браніслав Нушич писав старим пером. Воно і дряпало, і в чорнильницю його доводилося посилати кілька разів, щоб написати одну фразу.
- Чому ви не зміните перо? - здивувався один молодий письменник.
- Любий друже, - відповів, усміхаючись, Нушич, - за той час, доки я намагаюся цим нікчемним пером намалювати літеру, у мене народжується потрібна фраза, приходить влучне слово.
Помітивши, що Нушич завжди брав папір у лінійку, власник лавки якось запитав сатирика:
- Чому ви, добродію Нушич, завжди пишете на папері в лінійку, адже однак ви тих ліній не дотримуєтесь?
Нушич засміявся:
- А це, добродію Стева, для того, щоб люди бачили, наскільки я у своєму письмі відступаю від ліній!

Жарти жартами, але Нушич не чекав, поки п'єса піде на кін, а розпочинав нову. Якось він отримав приємну звістку, що у Чехословаччині з великим успіхом пройшла його п'єса "Пані міністерша". На двадцять п'яту виставу автор прибув особисто. Він сидів у директорській ложі і спостерігав за публікою, яка веселилася від щирого серця.
Директор теж був зайнятий у виставі, але в перерві між виходами прибіг до автора:
- Ну, майстре, як вам це подобається?
А в залі публіка аплодувала і сміялася майже після кожної репліки.
- Дуже подобається. Ви тільки гляньте на публіку, це ж дивовижно! - а потім спитав директора: - Скажіть, а це я написав?

Деякі критики називали гумор Нушича несерйозним, легким. Якось після такого відгуку він писав у листі до доньки:
"Про мій гумор говорять, що він легкий. Не знав я, що в літературі існують два гумори: важкий і легкий. Мені ж відомо, що є тільки один гумор, один-єдиний - той, який викликає сміх, усмішку, навіть якщо важко жити".
У Бєлграді існувала рада драматургів. На одному з її засідань кілька письменників критикували директора театру Предича за те, що той, добираючи репертуар, віддавав перевагу зарубіжним п'єсам. Нушич теж заявив, що він солідарний з обуреними авторами.
Один з драматургів зауважив:
- Усі ми "бомбардуємо" Предича за те, що він не ставить наших п'єс. Але ж ваші п'єси, пане Нушич, Предич включає до репертуару регулярно.
- Пардон, мої комедії включає не пан Предич, а головний бухгалтер театру! - під загальний регіт відповів Нушич.

Написавши фейлетон чи статтю, Нушич, не перечитуючи, міг віддати їх до друку. Зате кожну комедію переписував від руки по чотири рази.
"Я роблю вісім разів, - писав Микола Гоголь. - Тільки після восьмого переписування, неодмінно власною рукою, праця є цілком художньо викінченою…"
Марк Твен якось признався:
"З усіх моїх книг я найбільше люблю "Жанну д'Арк"; це найкраща з них, я це чудово знаю. І, окрім цього, вона принесла мені у сім разів більше задоволення, ніж усі інші. Дванадцять років я її готував і два роки писав",
Про Гюстава Флобера розповідають таке: якось вночі він прокинувся для того, щоб замінити епітет у фразі, яку написав удень. Письменник просидів над нею до ранку: завершивши тим, що закреслив її зовсім.
Бернарда Шоу, який теж якось просидів цілий день за письмовим столом, запитали, що він зробив за цей час.
- До обіду я намалював кому, а після обіду - закреслив її, - відповів той.
Але найбільше, як відомо, правив Лев Толстой, він змушував себе переробляти одне і те ж і по десять, і по двадцять разів.

Закінчивши комедію, Браніслав Нушич запрошував друзів, читав їм твір і вимагав, щоб вони критикували. Не любив, якщо тільки хвалили. Регулярно бував на генеральних репетиціях. Потім казав дружині:
- Здається, все буде гаразд.
- Чому так гадаєш?
- Я на репетиції спостерігав за робітниками сцени.
- І що ж?
- Якщо вони дивляться на сцену з зацікавленням, то й публіка не сумуватиме.
До речі, такої ж думки дотримувалися Олександр Дюма-батько і Антон Чехов.

Потерпаючи за долю рукописів, щоб вони не згоріли у полум'ї Першої світової, Бранислав Нушич надіслав їх до знайомих у інші країни, де ще не палав вогонь війни. Та сталося так, що сербське посольство втратило частину його добробку.
З цього приводу Нушич з болем писав до друга (загубили ж бо сім п'єс):
"Я в Албанії довірив часину рукописів одному албанцеві, роз'яснив йому, що таке рукописи, і він зрозумів. А королівське сербське посольство не могло цього зрозуміти". Він називає посольських бюрократів злочинцями, додавши: "Дипломатичні кур'єри привозять штани для панів депутатів і жіночі панталони, а рукописи сербського письменника губляться в дорозі. Соромно і гидко!"

Був момент, коли Браніслав Нушич висунув свою кандидатуру на членство до Сербської академії. І хоча його знали як автора численних п'єс, при голосуванні "безсмертні" академіки його… провалили. Згадаймо: колись схожі "безсмертні" академіки не прийняли до своїх лав Вольтера. Але сталося так, що тих академіків ніхто не пам'ятає, а ім'я Вольтера знає все людство.
Та повернімося до Нушича. Тих академіків він узяв на кпини:
- Вони вважають, що я для них недосить академічна фігура - в літературному розумінні, звичайно. "Академічна фігура" для них - це той, хто тридцять років порпається у старих книгах і в результаті копіткої праці робить відкриття, що сербський просвітитель XVIII сторіччя Досифей уперше відвідав Хопово 27 березня, а не 14 квітня, як вважали досі. Коротше, "академічна фігура" - це той безсмертний, чиє ім'я забувають через тиждень після його похорону.

За заслуги на ниві просвіти міністр освіти вирішив нагородити Браніслава Нушича і Драгэтина Нліча орденами. Одержувати нагороди приємно, але за них треба було заплатити по 75 динарів. Нушич та Іліч вийшли з цього становища по-своєму - з гумором. Вони придбали вексельний бланк, проставили у ньому суму - 150 динарів - і пішли на прийом до міністра.
- Сідайте, і ніяких подяк! - проголосив міністр. Він гадав, що письменники принесли гроші, і вважав справу вирішеною. І як же він здивувався, коли з'ясувалося, що міністерству доведеться сплатити ще й динари.
- Наступного разу, коли тобі спаде на думку нагороджувати письменників, не забудь звільнити їх від внесків, - подякувавши, сказав на прощання Нушич.

Письменник Божидар Ковачевич згадує про враження, яке справила на глядачів комедія Нушича "Небіжчик".
Після спектаклю глядачі розходилися замислені, без усмішок. Літератори підійшли до Нушича:
- Але ж це трагедія!
Нушич усміхнувся і відповів:
- Усяка комедія є трагедія. - І, поміркувавши, додав: - Інакше кажучи, моя річ, як і саме життя, - трагікомедія.
Прем'єра цієї п'єси викликала захоплення лівої критики і невдоволення правої.
Міністр освіти, католицький священик Антін Корошець не був на прем'єрі. Він відвідав виставу лише наступного дня, а після спектаклю покликав до себе директора і сказав:
- Не можна було ставити цю п'єсу!
- Накажете зняти?
- Тепер уже пізно. З Нушичем так чинити вже негоже, - скрушно зітхнув міністр.

Коли "великий німий" заговорив, Нушич не втерпів, щоб не взяти участь у створенні фільму - музичної комедії "Вояк і дівчина".
1930 року фірма "Парамаунт-ревю" запросила його до Відня і запропонувала роль конферансьє у своєму фільмі-концерті.
Коли зняли останній кадр, втомлений Нушич, витираючи піт із чола, сказав своїм товаришам-акторам:
- Лише тепер я переконався, що писати легше, ніж грати.

Ярослав Нушич потрапив на похорон військового міністра. Генерал, який виголошував промову, зупинився на послужному списку покійного - перерахував усі дати життя, посади і нагороди.
Нушич з гіркотою зауважив:
- Яка убога промова! Якщо воєначальник не вміє говорити, то яким чином він зуміє підняти дух армії, перш ніж послати її на захист батьківщини! Треба навчати військових виголошувати промови.
Новий міністр одразу звернувся до Нушича:
- Ловлю вас на слові!
Нушичу пригадався епізод, коли його тільки взяли до війська. Він, молодий новобранець, хотів узяти звільнення в місто і звернувся до капрала. Той не дозволив.
- Але я думаю… - омовився Нушич.
- Воякові думати не належить! - пояснив капрал. - Що робив би пан майор, якби ми усі думали!..

І ось невдовзі у лавці Райковича Нушича відвідав начальник військової академії. Довелося драматургові стати професором і очолити кафедру медицини. Його дотепні лекції відвідувала маса слухачів, навіть вищі чин югославської академії.
Але до лекцій і самому треба було гарно готуватися. Допомагали друзі, які перекладали потрібні матеріали. Невдовзі він випустив книжку "Риторика" у двох томах. Розійшлася вона блискавично. Її купували не лише офіцери, священики, педагоги, політики, а й письменники. Адже для Нушича мистецтво оратора було невід'ємним від літературної майстерності.
Дослідник творчості Нушича Дмитро Жуков вважає, що, напевно, не було ще книжки про ораторське мистецтво, написаної так жваво і так різнобічно.
Варто згадати, що Нушич тривалий час був на дипломатичній роботі. Він дружив з американським консулом. У родині американця чекали першої дитини. Батьки хотіли сина, а народилась дочка. Нушич втішав консула:
- Можливо, навіть краще, що у вас народилася дочка. Якби у вас тут, за кордоном, народився син, то, за американською конституцією, він ніколи не міг би стати президентом Сполучених Штатів.

Сучасники згадували, що до похилого віку Нушич зберігав бадьорість і працездатність.
- В чім секрет вашої молодості? - спитали у 70-річного Нушича, завжди веселого і жартівливого.
- Ніколи не дружіть з людьми, старшими за себе, або з ровесниками, - відповів комедіограф. - Гляньте на мене, я завжди в оточенні молодих.
Та ось у грудні 1936 року Бранислав Нушич захворів. Здавалося, дні його лічені. Криза настала з 17 на 18 грудня. Газета "Політика" підготувала траурну рамку, а репортер сидів біля ліжка гумориста, чекав… щоб потелефонувати в редакцію про кончину.
Але Нушич на вмер. За тиждень він вийшов з кризи, а за місяць уже приймав друзів, яким розповідав про "генеральну репетицію смерті".
І, знову напрошується паралель з іншим прославленим гумористом.
…Літнього ранку 1948 року мешканців Ірпінського Будинку творчості письменників схвилювала сумна звістка: Остап Вишня тяжко захворів - прорив виразки. В Ірпінь прибув спеціальний санітарний поїзд, щоб одвезти Павла Михайловича до лікарні. За Вишнею прийшли дві дівчини-санітарки з ношами.
Але Володимир Сосюра та Юрій Мокрієв самі взялися однести хворого до станції.
Обережно винесли Вишню з кімнати надвір. Накрапав дощик. Кілька крапель упало Павлу Михайловичу на щоки. Він поворухнувся і заговорив:
- Хлопці, скажіть… а ноші у вагон-ресторан пройдуть?
"Хлопці" трохи не випустили ноші з рук! А коли наближалися до станції, де зібралося багато людей, назустріч вийшла Катерина Миколаївна, дружина Максима Рильського. Вона журно глянула на ноші, на Остапа Вишню і в розпачі промовила:
- Павле Михайловичу… Що ж це?
- Нічого… Це ще тільки генеральна репетиція.
Справді, гумористи в усьому світі схожі. Після цієї "генеральної репетиції" Остап Вишня прожив іще 8 років, Браніслав Нушич - майже півтора.
Нушич знав, що в редакціях були заготовлені некрологи, і попросив познайомитися з ними. Прочитав він і програму похорону, до якої вніс свої зауваження.
- Коли ви вже почали правити, то виправте і дату вашої смерті, - бовкнув репортер, який чергував колись біля хворого.
Нушич усміхнувся:
- Чого не можу, того не можу. Це не в моїй силі.
Лікарі забороняли йому працювати, але він писав, на заборону махнув рукою:
- Краще вмерти живим, ніж жити мертвяком!

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2004 р.